Раніше я вже якось писав про магічне світосприйняття. Повертаюся час від часу до цієї теми в своїх проповідях, адже часто зауважую серед людей змішування магічного світосприйняття з правдивою вірою. Справді, біда з пандемією короновірусу виявила також присутність магічного світосприйняття навіть серед духовенства.
Коронавірус і забобони
У заохоченнях деяких пастирів лунали заклики, щоб вірні не боялися приходити до церков, бо саме по собі Причастя захистить від будь-якої інфекції. Чим ці заклики обернулись — ми прекрасно бачимо самі. Проте, як це не дивно, таке міркування напряму пов’язано не з вірою, а з магічним світосприйняттям. Про нього дещо згодом, а наразі декілька рядків з Катехизму Католицької Церкви:
«Забобони є відхиленням від релігійного почуття і практик, які воно передбачає. Вони можуть також стосуватися культу, який ми віддаємо правдивому Богові, наприклад, коли приписується якесь магічне значення деяким практикам, навіть законним і необхідним. Пов’язувати успішність молитов або сакраментальних знаків лише з їхнім матеріальним порядком без внутрішніх настроїв, яких вони вимагають, – означає впасти в забобони (Пор. Мт. 32, 16-22)» (ККЦ 2111).
Богослови, які працювали над цим великим катехизмом, звертають нашу увагу на те, що забобон — це не тільки «потриматися за червоне» чи оминути чорну кішку, забобон — це постава нашого серця, коли «приписується якесь магічне значення деяким практикам, навіть законним і необхідним.» Законна і необхідна практика Святого Причастя, практика вшанування ікон, але коли цим практикам приписується те, чого в них немає, тобто, що саме цілування ікони тебе зцілить — це забобон, тобто гріх, хибна постава духа, а аж ніяк не релігійність і віра, яку ми маємо наслідувати.
Магічне мислення
Що є в нашому серці — бачить лише Бог, інша людина не може сказати з якої причини ця чи інша людина приходить до храму. Все ж таки, як казав один священник, в кожному з нас сидить 4 тисячі років язичництва, і лише 1 тисяча років християнства. Іншими словами, в нашому серці язичник буде боротися з християнином. І це відбувається незалежно від того чи ти священник, чи монахиня, чи мирянин. Є також правда в тому, що наша релігійність, духовне життя формується згідно з нашим попереднім досвідом. А в цьому досвіді є не тільки свідомі відповіді на важкі питання віри, які ми випрацювали, зустрічаючись в нашому житті зі складними ситуаціями, як то наприклад смерть близької людини, страждання тощо. Але є там багато того, що ми прийняли в своє серце бездумно: ярлики, штампи, схеми, згідно з якими нам легше сприймати дійсність і оточення. І часто в нашому серці більше ярликів і штампів, аніж справді чесної розумової праці пошуку відповідей на важливі духовні питання. Те саме стосується і в людському стосунку до віри. Неодноразово, коли я освячував помешкання, турботливі господині просили освятити також оберіг і щиро дивувалися чому я прошу його зняти зі стіни. На похоронах люди виконують деякі ритуали (закривання дзеркал, перевертання табуреток тощо), не задумуючись про сенс цих ритуалів, єдиним мотивом є «всі так роблять», «треба, щоб як у людей». Також «замовити Службу треба точно на день народження» (навіть якщо за померлого), а як на цей день намір вже записаний — сльози і відчай, бо «що ж це буде, як Служба за померлого буде відправлена не в той самий день». Це декілька з багатьох постав, які говорять про те, що ми часто ставимося до віри, як до чогось, що має бути відправлено бездумно, як набір ритуалів, просто «про всяк випадок», попри людське око. Відтак перше, що спадає на думку — це брак катехизації. Не зовсім це правда, бо 20-25 років при храмах у парафіях відбувається систематична катехиза. Тоді чому ми в деяких ситуаціях залишаємося поверхневими віруючими. Є різні відповіді на це питання. Але тут мені хочеться звернути увагу лише на одну проблему. Справді, як би ми не будували ідеальні форми душпастирства, які б ми активні заходи планували — ні первородного гріха, ані важливості нашого духовного стану ніхто не скасує і, на мою думку, наш духовний стан дуже сильно каламутить саме магічне світосприйняття.
Спершу визначусь із тим, а що ж це таке магічне світосприйняття. Для цього сягаю до однієї з книг о. Олександра Мєня, «Оккультизм. Магия. Христианство»: «В магізмі більш за все проявляється егоїстичне самоствердження людини, її воля до влади. Вона все більше приліплюється до тілесного, того, що знаходиться по цей бік реальності. Тому обожнена природа — Богиня Мати — з легкістю витісняла Бога з її серця. Людина чекала від неї їжі, перемоги, насолоди і була готова поклонятися їй та її дітям — богам. Таке коріння природного ідолопоклонства». Отже, один із наслідків присутності в серці магічного мислення — це, як не дивно, переоцінювання матеріального, тілесного. Ні, тут зовсім не про те, що не треба піклуватися про справи, які стосуються наших земних потреб. Ми повинні піклуватися і про земні потреби, і про насущний хліб, і про добру освіту, і про гідне існування кожного з нас. Проте в кожному з нас є схильність перебільшувати значення матеріального, зовнішнього, навіть тоді, коли йдеться про богослужіння. Ми можемо не говорити, що матеріальне остаточне, але ми насправді можемо так жити: нібито від матеріального все залежить (це називається практичний матеріалізм).
Часом чую висловлювання на кшталт: «о, як добре було у вашому храмі помолитися, тут така аура». Проте Ісус Христос — Той самий і в прекрасному, гарно оздобленому храмі, і в убогій каплиці в селі, для якої служить напіврозвалена хатина. І гра на органі не впливає на те, що на вівтар зійде кращий Ісус, ніж там, де дві бабці співають зовсім іншу мелодію, ніж в співанику. А проголошена професором богослов’я проповідь не скасує важливість слова, яке ми почули під час читання Євангелія. Звісно, це дрібниця, але вона вказує на те, на що скерована наша душа, що зараз є для нас пріоритетом. Або, наприклад розмови про те, що водичка не потрапила на пасочку. Можна цьому посміхнутися, але щось мене примушує з жалем подумати: «то ж може не треба було молитися мені молитву на благословення великодніх страв, бо і так не мають перед очима Ісуса Христа, Який благословляє ці дари, на молитву Церкви, яку і представляє священник?»
Елементи магічного мислення
Знову розгортаю о. Олександра Меня: «Магією називають різноманітні дії, мета яких вплинути на світ, що нас оточує, надприродними засобами». В цьому визначенні правильно одне: магія дійсно має на меті вплинути на світ, що нас оточує, але далеко не завжди вирішальну роль грають в ній «надприродні» способи. Від того моменту, коли людину осяяло світло розуму, людина зауважила існування в світі причинно-наслідкових зв’язків. Це саме усвідомлення природної послідовності людина використовує і в магії». Можливо, тому важко буває переконати людей, що не можна ходити до ворожок, екстрасенсів, так званих природних цілителів, коли люди ставлять залізобетонний аргумент: «але ж воно допомагає».
«Коли ми аналізуємо принципи мислення, що є в основі магії,— говорить Ф. Фрезер,— то ми усвідомлюємо, що вони зводяться до двох принципів: перший принцип говорить, що подібне походить від подібного, що наслідок подібний до своєї причини; згідно другого принципу, речі, які колись перебували в довгому контакті одне з одним, продовжують впливати одне на одного, коли цей контакт закінчився».
Якщо говорити про перший принцип магічного мислення, то відразу на думку спадає гомеопатія, навіть в самій її назві «подібним лікувати» вже чуємо його суть. Але цей принцип відкривається в забобонному ставленні до амулетів, оберегів, освячених речей. Навіть те переживання, чи потрапить свячена водичка на пасочку чи ні, — вже воно зраджує в нас прихованих язичників. Варто носити освячені медальйони чи хрестики, освячувати ікони, бо сакраменталії допомагають нам вберегтися від спокус і впливів злого духа (освячена річ є знаком, що я належу до Бога). Проте що людині допоможе, коли її віра забобонна: на шиї висить гарний хрестик, а на руці червона нитка? Чи це не знак, що з вірою щось не те? І чи буде злий дух боятися наблизитися до людини з хрестиком, яка щоденно заглядає в гороскопи або має на сумлінні важкі гріхи? Маю сумніви щодо цього.
Головна суть магічного мислення
Коли святий апостол Йоан закликає нас: «Любі, не кожному духові вірте, а випробовуйте духів, чи вони від Бога, – багато бо лжепророків прийшло на світ. З цього спізнавайте Божий дух: кожен дух, який визнає, що Ісус Христос прийшов у тілі, той від Бога.» (1 Йн 4, 1-2), — то йдеться йому, можливо, також і про те, щоб ми звернули увагу на мотиви наших вчинків. Щоб розпізнати, звідки походить натхнення в моєму серці, треба співвіднести його з поставою Христа. Є багато думок і прагнень, які в нас виникають, які нам здаються гарними і приємними, але пізніше виявляється, що вони суперечать чи Божим заповідям, чи актуальному вченню Церкви… Чия це думка, чи вона походить від Бога чи від моєї гордині, зарозумілості, гріха, злого?.. Ми маємо ставити собі критичні запитання. Сучасний світ потерпає від критики, але в нас бракує самокритики. Критика — це добрий позитивний аналіз свого серця, своїх думок. Саме цього вчить нас Церква, коли говорить про іспит сумління. Ми повинні встати перед Богом такими, якими ми є, і назвати все в своєму житті по імені: це — зло, а це — добро. На жаль, частенько зустрічаюсь в своїй практиці з тим, що багато каяників не знають про цей обов’язок іспиту сумління, а деякі просто занедбують. Та навіть ми, священники, в своїх проповідях не даємо чіткого окреслення гріха, не називаємо, чим відрізняється, наприклад, гріх обмови від наклепу, і чим відрізняється забобонність від ідолопоклонства. Така розмитість понять напевно шкодить.
Визнати свою помилку, визнати, що зробив те, що суперечить власному ідеальному образу про себе, важко, боляче, а часом навіть неможливо, це приносить певний дискомфорт, адже ми шукаємо в сповіді, в храмі… чого? Чи певного заспокоєння?* Можливо, тому не хочеться зустрічатися в іспиті сумління з правдою про себе? Проте пошук емоційного, душевного, комфорту — це мотив, який так чи інакше свідчить про присутність в нас серед іншого також магічного світосприйняття.
Що ж це воно таке — це магічне світосприйняття? Про початок закорінення його в серце людини нам розповідає Біблія — це розповідь про гріхопадіння, про первородний гріх. Варто прочитати собі цей уривок: Буття 3, 1-8. В цих образах дерева, забороненого плоду, назві дерева «пізнання добра і зла» (щоб мати владу над всім), у словах диявола «будете як боги», і відчутті Єви щодо забороненого плоду: «дерево було добре для поживи й гарне для очей і приманювало, щоб усе знати» — у всьому цьому вимальовується те, чим є насправді магічне сприйняття. Це бажання мати таку силу і владу, аби все служило моєму добру і тому, як я сам це добро щастя розумію, без відношення до задуму і волі Творця, повністю автономно від Бога і Його любові. Для нас не менш важливий інший образ, який теж знаходимо в Біблії. Це образ, який представляє Ісуса, який молиться в Гетсиманському саду перед тим, як має бути виданий на розп’яття: «Отче, коли ти хочеш, віддали від мене цю чашу, тільки хай не моя, а твоя буде воля!». Ось така постава Христа, до якої маємо ми співвідносити наші думки, наші наміри, натхнення, які виникають в нашому серці. Це постава віри. Віра говорить Богу: «нехай буде воля Твоя», а магічне світосприйняття в нас говорить: «нехай буде воля моя». Віра в мені говорить: «я можу помилитися, але Бог помилятися не може». Язичництво в мені говорить: «я ліпше знаю, що добро, що правда, і якщо хтось не відповідає мені і моїм очікуванням, то зло саме в ньому, не в мені».
Ми приречені до кінця нашого життя вести в нашому серці боротьбу з язичництвом, магічним світосприйняттям, бо усунути наслідки первородного гріха, на відміну від самої провини, ми не можемо. Провини первородного гріха змиває Хрещення, а наслідки, як наприклад схильність нашого серця більше до зла, ніж до добра, залишаються в нас до кінця нашого земного життя. Проте нам є над чим працювати і співпрацювати з Божою благодаттю, і є за що очікувати нагороду, адже « хто витриває до кінця, той спасеться» (Мт 10, 22).
_______________________
* тут вже інша тема для роздумів: замість того, щоб будувати здоровід добрі стосунки зі своїми близькими і рідними вдома, легше шукати емоційного комфорту в Церкві, парафії, де тебе зобов’язані прийняти.
фінансово.
Щиро дякуємо!
