У понеділок, 2 вересня, відбулось урочисте відкриття нового навчального року в київському Інституті св. Томи Аквінського.
На жаль, ординарій Києво-Житомирської дієцезії архиєпископ Петро Мальчук не зміг бути присутнім на святковій Месі, але, як зазначив директор Інституту о. Войцех Сурувка, «він з нами у молитві». Натомість серед студентів та гостей Інституту на урочистому богослужінні був архиєпископ Харківський і Полтавський УАПЦ Ігор (Ісіченко). Він як викладач Харківського університету та Києво-Могилянської академії був запрошений прочитати того дня інавгураційну лекцію.
Скромне богослужіння, без преси і камер, із не надмірною кількістю присутніх у каплиці створює довірливу атмосферу. (Ні, я не проти сотень студентів у доброму виші. Але я безумовно за людяність, яка не раз гине в умовах офіціозу.) Свою проповідь о. Войцех звернув головно до першокурсників, які того дня були і бажаними гостями, і навіть у певному сенсі центром свята. Після св. Меси на лекції їм вручали залікові книжки разом із подарунками — свіжим випуском інститутського журналу «Колегія». Говорилося про богослов’я (про що ще може говоритися в теологічному закладі?), і говорилося, я би сказала, по-доброму. Ми перебуваємо зараз тут, у цій каплиці, говорив директор Інституту, немовби звертаючись не до всього загалу, а до кожного новачка окремо, аби представити йому витоки богослов’я. І це центр Інституту: не там, на другому поверсі, де аудиторії для занять, а тут, у каплиці. Бо немає справжнього богослов’я без справжнього, особистого знання Ісуса Христа — Того, який присутній у цій каплиці. Справжнє богослов’я має народжуватися не в кабінетах за столами, а навколішках перед Дарохранительницею. На ці слова Ганса Урса фон Бальтазара директор послався у проповіді, закликаючи першокурсників завжди пам’ятати, де і як саме має відбуватися їхнє головне вивчення теології.
Лекція владики Ігоря (який є прекрасним фахівцем з української культури та літератури зокрема), певно, буде опублікована в наступному числі «Колегії». Її назва промовиста: «Досвід віри й духовні пошуки української культури другої половини ХІХ — початку ХХ ст.» Осягнути одразу весь вимір представленого нарису видається неможливим. Але щоби відновлювати, відбудовувати або й будувати заново Незалежну Україну, необхідно мати підґрунтя — мати на що спертися, з чого виходити. Сучасним католикам, а чи й узагалі нинішнім християнам, чи навіть українцям загалом, які зараховують себе до різних конфесій чи не зараховують до жодної — варто знати, що Україна має свою історію духовних і культурних шукань, розвитку, становлення. Тому що як богослови не відкривають істин віри заново, а «стоять на плечах гігантів», так і українцям сучасності не потрібно опускати рук, дивлячись на захаращене поле затоптаної державності, запльованої культури. Ми маємо на кого спертися. Про них і розповідав архиєпископ. Для вдумливих і старанних – аудіозапис цієї лекції.
Фото Ольги Рибачук
фінансово.
Щиро дякуємо!
