Кожного ранку в маршрутці я залишаю комусь на пам’ять парочку «будь ласка» й «перепрошую».
Починається завжди однаково: удар у плече й купюра, яку тобі тицяють в обличчя. Взявши дві гривні, я простягнув їх жінці, що сиділа попереду: «Я перепрошую, передайте, будь ласка».
Жінка в сірому пальті взяла в мене купюру й тицьнула комусь наступному, промовивши тоном настільки ж відсутнім, як і вираз її обличчя: «Передайте».
Як зворушливо: вона не передала далі мої «перепрошую» й «будь ласка». Залишила собі.
Покоління її батьків іще знало, що треба вживати формули ввічливості, але вже забувало, навіщо. «Та прошу пані, ку@#а м@ть!», – таке я нещодавно чув у маршрутці (шкода, що неможливо передати інтонацію). За їхніх часів постали «жіночко», «жееенщина», «мущина» і «дєвушка».
Потім була доба дефіциту на все, й на чарівні слова також. На початку дев’яностих деякі мами навіть перестали вчити своїх дітей, що просити треба через будь ласка. Забуваючи чи не переймаючись тим, що спочатку дитина вчиться дякувати, а потім почувати вдячність. Я дедалі частіше зустрічаю двадцяти-з-чимось-річних, у яких цього просто немає. Не прошито. На рівні програмного забезпечення. Вони кажуть тобі «зроби» й дивуються, коли ти у відповідь натякаєш на якісь дурні формальності.
Реклама — ви не помічали? — звертається до них завжди на ти й у наказовому тоні: пий, купи, зроби, піди, проголосуй.
Люди, що мають у запасі необмежену кількість «дякую» й «перепрошую» та роздають їх навсібіч, підозрілі. Вони ніби весь час намагаються сподобатись, або набивають собі ціну, або принижуються, або просто вчиняють правильніше, ніж ти звик, і це не може не дратувати.
Жінка в сірому пальті хреститься, коли маршрутка минає церкву, але роздратування нікуди не зникає. Імпульс роздратування, вічного невдоволення тим, що необхідно зробити для неблизького ближнього якийсь додатковий рух, передається ударом у плече й нешанобливим тицянням купюри. Отримавши його й не передавши далі, ти залишиш чиїсь емоційні шлаки в собі. Тож передайте. Візьміть. Виходите? Пропустіть. Водію, станьте. Водію, ви шо, глухий?
А може, це діє за тим самим принципом, що й вдячність: спочатку ти повторюєш жести чужого роздратування, а потім воно стає твоїм?
Якщо ви зустрінете цю жінку, будь ласка, подаруйте їй свої «будь ласка», «дякую», «прошу», «перепрошую», «доброго ранку» і «на здоров’я». Вона їх збереже. Бо своїх не має.
Отар Довженко. zaxid.net
Ілюстрація І. Семесюка «Пацанчік і голубі»
фінансово.
Щиро дякуємо!
