Якщо в Україні дійде до найгіршого, то не через громадян, які досі виходили на мирні демонстрації.
Я вчора повернувся з Києва. Тому не знаю, що точно сталося сьогодні на світанку — крім того, що міліцейські відділи побили десятки осіб, які чували на Майдані Незалежності. Я не знаю, за яких умов до цього дійшло, — крім того, що ми всі знаємо з розповідей потерпілих.
Натомість я знаю, що бачив за останні дні: тисячі людей на мирній демонстрації, яким не байдуже, у якій країні вони житимуть. Навіть із деякою заздрістю я дивився на молодих студентів, які зі сльозами на очах, зосередженістю на обличчя та руками на серці співали гімн України. З заздрістю, бо то не був стадіонний патріотизм, политий уболівальницьким соусом. Ані політичний патріотизм з урядовим пафосом. Не було в тих людях агресії, спалення ляльки Януковича, а тільки голосно й виразно виражена думка: ми хочемо бути господарями у власній країні й маємо на це право.
Я бачив молодь і старших, які стояли поруч — всупереч думці, що за Унію і проти Росії виступає тільки молодь. На Майдані слухав розповіді також і старших віком українців, які з гордістю тримали українські прапори й нервово реагували тільки на одне: на питання, чи їм, однак, Росія не є ближча. Я слухав незвичайні дискусії між молодими і старшими — які найчастіше погоджувалися одні з одними, й тільки підкидали одні одним міцніші аргументи. Одна сцена «зіткнення» між молодим і старшим поколінням, у якій я брав участь, виглядала так: до молодих студентів, які співали національний гімн, підійшов приблизно 70-річний чоловік. Почекав, поки закінчать співати. І тоді «напав» на них: як вони взагалі можуть, зрештою, від Москви то саме лиш добро. На це вони спокійно про своє. Увійшли в історичну суперечку: він — як совєти несли мир усьому світу, вони — як ті само совєти вимордували їхніх дідів. То була захоплива сцена, справжній обмін поглядів, досвідів, нуль агресії, хоча й багато (ясна річ) емоцій. На кінець вони потиснули одні одним руки…
Тому й дії міліції, яка сьогодні над ранком почала бити кийками учасників протесту, не мають виправдання у тому, що можна було побачити останніми днями. Там не вийшла на демонстрацію група розгнузданої молоді, якій нема чого робити увечері, ото вона і прийшла у центр столиці. Багато хто з них ризикує вигнанням із вишів: студенти, які вчиняють страйк, автоматично опиняються в чорному списку, а на виші державна влада навіть вирядила окремих міністрів, щоб їх переконували залишатися на місці. Я не бачив на майдані жодної групки п’яних демонстрантів, навіть у пізні вечірні години. У найближчі бари з дешевою їжею якщо демонстранти й заходили, то аби живо дискутувати, що далі з Україною. Серйозно!
Тому ця акція розгону є остаточною компрометацією властей України. І вираженням безсилля. На жаль, це тільки може справити, що наступні дні вже не матимуть такого мирного перебігу, як досію Українці не поступляться перед кийками поліції Януковича та проросійських олігархів. «Ми не хочемо революції, ми хочемо підписання угоди з Євросоюзом, — казав мені ще в четвер 45-річний Олег. — Якщо ні, то варіант В передбачає початок процедури усунення Януковича від функцій президента. Варіанту С ми насправді не хочемо, але якщо будемо до цього примушені, то тоді може статися різне…»
На жаль, скидається на те, що влада провокує людей до того, щоб вони почали обдумувати подробиці варіанту С.
Яцек Дзедзіна, Gość Niedzielny
фінансово.
Щиро дякуємо!
