Пастух і цар

Роздуми над Словом Божим на вівторок ІІ тижня Адвенту

Господь наш народився у Вифлеєм — місті Давида, славетного царя-пастуха. Він є Добрим Пастирем, а водночас Царем, який панує над усіма людьми із милосердям і пастирською турботою. Хто ще не прийшов до Його стада, той як заблукала вівця. Заблукала, але не чужа. Кому, здається, ще далеко до вівчарні Церкви, той в очах Пастиря радше є одним із тих малих, які заблукали і яких варто шукати.

Пастух веде нас крізь земне життя, як крізь пустелю, до кращого місця, яке Ісая називає Сіоном: ім’ям гори, де постав Храм у Єрусалимі (див. Іс 40, 9). У Новому Завіті так називається Церква — зібрання усіх спасенних Богом (див. Євр 12, 22; Одкр 14, 1). Це буде небесний Сіон, але вже тепер, на землі, ми належимо до цього зібрання.

До Сіону в небі, тобто — до вічного щастя, увійдуть ті, хто вже нині розпізнав свого Пастиря і слухає Його голосу. В чиєму житті це станеться, той і на суді Божому зустріне того самого Царя-Пастиря, чий голос розпізнав на землі, і з радістю прийме Його запрошення увійти до повної та вічної радості. Для такої людини звістка про прихід Судді на землю — це Євангеліє, добра звістка, радісна новина.

Однак можна запитати: «Чи знаю я голос Доброго Пастиря?» Знаю його, якщо я сам живу так, як Христос-Пастир. Так жили Пророки й Апостоли: не для себе самих, а присвятивши життя проголошенню Доброї Новини, аби провадити людей до спасіння. Вони не засуджували, а лишень шукали загублених. Не боялися нічого, навіть смерті, аби лиш проголосити звістку про Месію — Пастиря і Царя, який не прагне смерті грішника, а тільки щоби грішник навернувся і мав життя.