Логіка зла

Коли стається щось оглушливо-страшне, як нещодавній подвійний теракт у Волгограді, перше, що відчуваєш, — це біль і бунт. Навіть якщо біда сьогодні обійшла твій дім, то все живе всередині тебе все одно жахається і тремтить. «Так не повинно бути! Так не може бути! Цього не повинно було статися!»

А якщо біда не обминула? Якщо саме твоя близька людина поїхала на базар, купити щось до святкового столу, і загинула в підірваному тролейбусі? Пішов по хліб, а виявилося — пішов назавжди? Як тоді це можна знести? «За що? Чому це сталося зі мною? Де Бог???»

…Я згадую страшні публікації після землетрусу в Японії, коли багато хто писав, що землетрус — «покарання за те, що Японія поганська країна». Те ж саме я читала й після жахливого стихійного лиха на Гаїті. Мовляв, ото вам розплата за вуду та інші сатанинські практики. Гнів Божий, так би мовити. Мені траплялися страховинні релігійні трактати, які пояснювали, чому саме ці люди стали жертвами, чому саме таким способом їх Бога покарав, і за що саме покарав… (Досі дивуюся, як я змогла це все дочитати.)

Ні, не можна сказати, що люди, які це писали, були якісь особливо жорстокі або тупі. Ні. Найзвичайнісінькі люди, які купують хліб у тих само магазинах, що і я. Їздять у метро, стрижуться, сперечаються в соціальних мережах, планують літню відпустку. Люди як люди. Просто в їхнє розплановане благополучне життя ніколи по-справжньому не вривалося зло. Вони ніколи не стикалися з дияволом обличчя в обличчя. Не зазирали в чорну безодню безсенсу, жахіття, самотності й смерті.

Скажу чесно. В мене немає відповіді на питання «Чому?» Я так само, як усі живі істоти, бунтую, коли відчуваю біль. Я сперечаюся з Богом, як будь-яка інша людина, яка страждає. Пробую молитися. Співчувати. Але, знаєте, в голові постійно крутяться рядки з Нового Завіту, про Силоамську вежу. Чи були найбільше винними ті, на кого вона звалилася? Ні, але якщо не покаєтеся, загинете так само. Якщо вдуматися, це і є відповідь Бога на питання про людські нещастя.

Намагаючись знайти логіку в землетрусі на Гаїті або у волгоградській трагедії, ми робимо одну й ту саму системну помилку. Кожен, хто стикався з реальним злом, скаже вам, що ЛОГІКА У ЗЛА ВІДСУТНЯ. Люди, не потрібно шукати «законів карми», «справедливої відплати» абощо, там, де орудує гірший із маніяків — сатана! Не приписуйте йому здорового глузду! Зло не знає логіки і справедливості. Воно хаотичне й безсистемне, і його єдина мета — хаос, руйнування того, що створив благий Бог. Зло — це озброєний маніяк, який засів на даху хмарочоса. Йому байдуже, в кого стріляти. Він не має політичної програми, він ні за що не бореться, в нього немає особистих претензій до людей на вулиці. Він стріляє тому, що йому так хочеться. Сенс його існування в тому, щоб нищити. Байдуже, кого і як.

Людина створена вільною і розумною. І, вибираючи зло, людина — якщо продовжити мою аналогію — запопадливо підносить «снайперові на даху» кошичок із набоями. І що важчі гріхи, то більше важить і кошичок… Так, реальність сумна: ми всі грішимо. Кожна людина скоює вчинки, за які їй потім соромно. І добре, якщо соромно: це свідчить про те, що совість ще не завмерла остаточно. А скільки у світі нерозкаяних гріхів? Скільки злочинів, про які не шкодують? Скільки страшних зрад, брехні, підлоти і ницості щодня звершують люди, певні своєї правоти? Дехто опісля навіть пишається тим, що зробив. Отак зброї у «снайпера» стає більше й більше.

Ми, люди, існуємо як єдиний організм. Ми тісно пов’язані один з одним, ми залежимо один від одного. Тому «страждає один — страждають і решта». І «як сонце сходить над праведними і над неправедними», так і зло, яке ми скоюємо, десь накопичується, а потім перекидається переповненою чашею, і вогняна лава ллється на всіх без розбору. І на правих, і на винуватих. І чиясь дитина, вся прозора від лейкозу, страждає зовсім не тому, що багато грішила (а коли б вона встигла, в такому ніжному віці!), а тому, що у світі, де вона народилася, стало надто багато свинцевої отрути. Звичайно, набагато простіше вигадати «погану карму попередніх життів», згадати про «гріхи предків». Людині властиво в усьому шукати логіку. Але тут логіки немає. Є єдина для всіх атмосфера, отруєна злом. Страшно сказати, також і тим злом, яке скоїв ти сам. Ти також доклав до цього руку.

Для мене самої ця думка набагато страшніша за «справедливу відплату за гріхи». Це відчуття взаємозв’язку з іншими людьми. Жахне усвідомлення, що твоя сьогоднішня дрібна гидота (якої, може, ніхто й не помітив) може стати останньою краплею. І десь уночі обвалиться будинок. Або смертельно захворіє дитина. Коли вдумаєшся в це, стає дуже страшно. Хочеться тут-таки перестати грішити. І закричати: «Зваліть на мене, я сам за все відповім!» Але це було би надто просто. Ти — частина величезного світу, одна атмосфера на всіх. І якщо те добро, яке ти робиш, ти робиш не для себе одного, воно розчиняється у світі, — то так само і зло. Ось і подумайте, яким є склад тієї суміші, що її ми створюємо довкола себе? Чого в ній більше — живильних крапель добра і творчості чи свинцевих крапель для «снайпера на даху»? І хто в цьому винен? Ну вже напевно не Творець.

Так, мої невіруючі друзі часто запитують, де знаходиться Бог, коли диявол всліпу стріляє з хмарочоса. І що це за такий Бог, який не може вгамувати маніяка. І взагалі, «чому Бог не відвернув»?

А питання, чому існує зло, в кінцевому підсумку є питанням про свободу. Навіщо Він дарував людям і ангелам вільну волю? Чому Він не створив Всесвіту як механічного ідеалу, а нас — як безвільних щасливих роботів? Складно сказати. Напевне, наш Творець не дуже любить механізми і передбачуваність коліщаток. Він більше художник, ніж конструктор роботів. Ми не знаємо, чому Він вирішив створити нас вільними. Але ми знаємо, де Він перебуває, коли у світі кояться страшні події. Відповідь проста, але, на жаль, задовольняє не всіх. Бог — із тими, хто страждає. Він поруч. Він не залишає нас на самоті зі злом. Він став Людиною, Він знає всю глибину нашого страждання. Він щоразу помирає в цих руїнах і в цих лікарнях. Він страждає з кожним, у кого влучає куля, хто став неповинною жертвою, хто втратив своїх рідних. Хто опинився сам-на-сам із жахливою безглуздістю зла. І якщо є якась втіха у страшному безутішному горі, то це думка, що в Бога — теж людське серце. І Він плаче разом із тобою.

Звичайно, Бог може все: і відвернути землетрус, і повернути ріку назад, і перетворити терориста на пригорщу пилу. Але Він дав нам вільну волю і розум. Він дав нам можливість самим будувати наше життя. Він створив прекрасний світ — і віддав його нам. У наше розпорядження. Тільки від нас самих залежить, на що ми перетворимо нашу планету: на райський сад, сповнений любові й гармонії, чи на пекельну яму ненависті і страждань.

І найголовніше, що потрібно все тримати в пам’яті. Бог завжди допомагає тим, хто хоче навчитися жити у згоді з Ним. Він безконечно милосердний і терпеливий із тими, хто знову і знову повертається на шляхи істини. Хто кличе Бога і просить допомогти «побороти своїх демонів», не засмічувати своїми гріхами природу, атмосферу, суспільство, сім’ю і самого себе. Коли людина простягає Богові руку, Він завжди знаходить спосіб їй допомогти. Спасти, втішити, підтримати, витягти з безодні. І якщо людина шукає і вибирає Бога тільки час від часу (коли тягар буття стає вже геть незносним), то Бог шукає і вибирає людину ЗАВЖДИ. Невпинно, не перестаючи. Так, Богові не дуже подобається те, на що ми перетворили сотворену Ним планету, але Він терпеливо чекає на ту мить, коли ми самі усвідомимо, що накоїли. З собою, з оточенням, із довкіллям. Усвідомимо, жахнемося і захочемо все виправити. Він простягає руку, сподіваючись, що ми одного разу все ж таки простягнемо до Нього свої руки. Тільки тоді світ знову перетвориться на райський сад.

Ольга Лехтонен, К-портал