Від початку повномасштабної війни в Україні гуманітарна асоціація з італійського регіону Пʼємонт займається наданням допомоги найуразливішим верствам українського населення.
Вже здійснено 68 гуманітарних місій. «Ми хочемо, щоб український народ не почувався самотнім», — зазначає представник цієї асоціації Роберто Фаллетті в інтерв’ю для Vatican News.
До війни в Україні асоціація «La Memoria Viva» («Жива пам’ять»), що діє в регіоні Пʼємонт, поширювала серед молоді знання про жахіття минулого і що вони означали для великої частини людства. Діяльність асоціації та волонтерів зосереджувалася зазвичай на трагедіях Другої світової війни, зокрема на пам’яті про концтабір Аушвіц-Біркенау. Так було до 24 лютого 2022 року, коли Росія розпочала повномасштабне вторгнення в Україну. Того дня все змінилося; змінилася вся Європа. Про гуманітарні місії асоціації в Україну розповідає її представник Роберто Фаллетті.
— Розкажіть, будь ласка, що спонукало вас розпочати допомагати українцям в час війни?
— Наша асоціація, як випливає з назви, дбає про збереження пам’яті. Серед свідків, яких ми запрошували до молоді, була Лідія Максимовіч, яка пережила експерименти доктора Менґеле. Нині вона мешкає в Кракові. Коли до Польщі стали прибувати літні люди, матері з дітьми, — вона попросила нас про допомогу.
Ми відразу ж узялися до справи, й 26 лютого 2022 року з Кастелламонте вирушила перша місія з мікроавтобусом, завантаженим підгузками, засобами гігієни та одягом. Завдяки Посольствам Італії в Польщі та Польщі в Італії, з Анною Марією Андерс, тоді послом Польщі в Італії, нам вдалося дістатися Медики, де ми зв’язалися з місцевою владою. Так почалася гуманітарна мережа, до якої потім долучилося багато інших асоціацій і з якою ми здійснили вже 68 місій. Привезли в Україну дві карети «швидкої допомоги» від волонтерської організації Тоскани «Misericordie», щоб допомагати людям з інвалідністю та похилим віком в Харківській та Донецькій області, тобто в тій частині, яка ще вільна від агресора. У цих «швидких» були ліки, зокрема від діабету. Бо в цих районах, завдяки мережі волонтерів, ще вдається доставляти допомогу літнім людям, які нічого не мають, не можуть навіть вийти з підвалів, бо дрони-камікадзе знищують усе, що рухається. Вони категорично відмовляються евакуюватися, тож ми доставляємо те, що може здаватися краплями в морі, — але ми робимо це зі щирим серцем, щоб український народ не почувався самотнім.
— Ви пам’ятаєте свою першу місію на початку війни в 2022 році?
— Я був у Польщі. Перша місія була до Медики. Спочатку ми поїхали фургоном, потім 9‑місним мікроавтобусом, автобусом на 54 місця з гуманітарною допомогою; а потім везли до Італії матерів, дітей, потребуючих. Надали медичну допомогу багатьом інвалідам завдяки адміністрації регіону П’ємонт, а також завдяки нашому другу на ім’я П’єро Москардіні — колишньому співробітникові Національного департаменту цивільного захисту. Він навіть організував нам кілька зустрічей з папою Франциском, а тепер з Папою Левом.
Ті люди глибоко вдячні Богові, що їм вдалося втекти від жаху. Вони приїхали в Італію і отримали лікування завдяки цій мережі. Завдяки Конференції єпископів Італії, завдяки Caritas Italiana, а передусім завдяки кардиналу Маттео Дзуппі ми змогли доправити цих людей на лікування до лікарні «Дон Ньоккі» та інших медичних закладів.
— Ви сказали, що здійснили 68 гуманітарних місій в Україну. Ви особисто брали участь у кожній місії?
— Насправді, для цього я викроюю час зі своєї комерційної діяльності, оскільки гуманітарна допомога не є нашою основної роботою: це волонтерство. Але ми його високо цінуємо, бо тільки ті, хто переживає жахи війни, можуть зрозуміти і допомогти.
Я вже зовсім не та сама людина, як до 26 лютого 2022 року. Раніше теж старався допомагати іншим — як в Італії, так і в інших місцях, куди нас викликали як муніципальну службу цивільного захисту, або з іншими волонтерськими організаціями; але, на щастя, я ніколи не бачив війни. Жахіття війни радикально змінюють людину: або позбавляють людяності — як це сталося з агресорами, або ви насправді стаєте рятувальником, який не може думати ні про що інше, як тільки щоб повернутися і привезти допомогу.
Я брав участь майже в усіх наших місіях. Розумію, що ця допомога — незначна; але ми веземо її близько до фронту, де літні люди — а ми переважно допомагаємо їм, і ще дітям, сиротам та інвалідам, — справді нас потребують. І моєю найбільшою молитвою, окрім тієї, яку я щовечора звертаю до Богородиці, щоб Її покров поклав край цій трагедії і настав мир, — є прохання допомогти якомога більше поширювати інформацію, бо наближається четверта зима.
Четверта зима для українського народу означає знову проблеми з опаленням, електроенергією, одягом для тих, хто залишається в прифронтових районах. І в цей період ми не повинні покидати їх. Найбільше бажання — об’єднатися з усіма цими асоціаціями, щоби продовжувати надавати допомогу, особливо на сході України.
На жаль, ворог просувається день за днем і не щадить нічого на своєму шляху. Скажу вам тільки одне: ми привезли дві карети «швидкої». Колеги з Краматорська в Донецькій області показали мені «швидку», яку напередодні продірявили кулі, бо тепер росіяни, в основному обстрілюють карети швидкої допомоги, пожежні та поліцейські машини, щоб навести жах на цивільне населення, щоб воно покинуло свої помешкання і вони могли спокійно нищити їх артилерією. Це те, що відбувається в Донецькій області, в частині Харківської області, в Сумах, і це те, що бачили мої очі — не тільки під час цієї місії, але, на жаль, з 26 лютого 2022 року.
— Як ви зазвичай організовуєте свої гуманітарні місії? Скільки людей вирушає в Україну?
— Ми збираємо речі першої необхідності та ліки в нашому офісі. Потім, щоб не наражати людей на небезпеку, деякі наші волонтери приїжджають на кордон із Польщею, а я з іншим колегою в’їжджаємо в Україну — звісно, попереджаючи посольство Італії, яке допомагає нам перетнути кордон, — і прямуємо до фронту. Наприклад, цього разу з нами був Вітторіо Камера, який є волонтером Червоного Хреста, але тут він як волонтер асоціації «La Memoria Viva».
Якщо є більше транспортних засобів — потрібно більше водіїв. Я стараюся приїжджати одним транспортним засобом на місяць, щоб не наражати на небезпеку інших людей, і приїжджаю з одним колегою. Ми відчуваємо глибоке бажання приїжджати, бо іноді почуваємося українцями більше, ніж багато інших, — бо ми на власні очі бачили тих, хто постраждав. Справжня проблема полягає в тому, що удари здійснюються по цивільному населенню, а не по військових об’єктах. На жаль, сьогодні війна, що ведеться за допомогою дронів і КАБів, спрямована перебусім на те, щоб тероризувати цивільне населення.
— Минуло більше трьох з половиною років від початку російського вторгнення. Чи вдається вам і досі залучати людей в Італії до збору гуманітарної допомоги для України?
— Вже не так, як раніше. Іноді в Італії люди вважають, що це далеко. І вони вже майже звикли до цього. Але ми забуваємо, що, наприклад, від Турина до Палермо така сама відстань, як від Турина до Львова; тож це війна, яка відбувається дуже близько. Ми забуваємо, що українці борються за свою свободу — але також і за свободу Європи та свободу громадянського суспільства, яке прагне жити на своїй вільній землі, не боячись, що агресор захоче її завоювати. Тому ми намагаємося сприяти обізнаності людей [в Італії. — ред.]. Однак мушу сказати, що кожного разу — а ми не збираємо кошти, лише речі: ліки, підгузки, одяг, генератори тощо — милосердний Бог завжди допомагає.
Ці карети «швидкої», які безкоштовно надала організація «Misericordie» з Тоскани, були несподіваними, а в Донецькій області вони були насправді потрібні: для евакуації літніх людей по ночах. Що, звісно, відбувається з усіма ризиками, бо, попри наявність детекторів дронів, росіяни винайшли дрони на оптоволокні, які неможливо зупинити, — і про це не говорять в Італії. А вони вціляють у машини «швидкої допомоги». Минулого тижня саме так загинув лікар Костянтинівської лікарні.
3-го серпня я був у Костянтинівці. Там уже нема електрики, води, немає нічого. Коли я спускаюся в підвали і бачу цих бідних людей, які від автомобільних акумуляторів тягнуть кабелі, щоб увімкнути світло вночі, і тремтять від вибухів над ними, — я запитую себе: а через місяць, півтора місяця температура знову опуститься до -15°, -20°; як вони будуть обігріватися? Що з ними буде?
Нам не залишається нічого іншого, тільки молитися — і старатися, як громадянське суспільство, як люди, що на власному досвіді пережили війну, — бути поруч з українським народом, допомагаючи, чим можемо. Це те, що я робитиму, поки милосердний Бог мені допомагає і поки я маю сили.
— Ви сказали, що українці чинять опір і борються не тільки за свободу своєї країни, але й за свободу Європи. Що Ви маєте на увазі?
— Я думаю, що це неможливо пояснити, поки не відчуєш на собі. Свобода, яку ми отримали від наших дідів, — дякувати Богу, вони вибороли її у Другій світовій війні, — це свобода, яка не є вічною. І доказом цього є війна, яка, на жаль, зараз триває не тільки в Україні. Бог послав мене сюди, але є багато інших конфліктів, про які не можна забувати. Без свободи людина перетворюється на тварину, дегуманізується, коїть жахливі помилки.
До лютого 2022 року, до того телефонного дзвінка, до тих жахливих кадрів, які ми бачили по телевізору, я знав Україну лише через дітей Чорнобиля, але ніколи не думав, що приїду сюди, звідки я зараз з вами розмовляю, з Харкова. Коли я побачив незламність, стійкість молодих людей — не військових, а пекарів, електриків, банкірів, які бачили, як зґвалтували їхню матір чи як вбили їхню сестру, і вирішили захищати свою землю, — ось це урок життя, який дали мені українці і який залишиться зі мною назавжди. Бо це означає і стійкість, витривалість, — але й любов до свободи та своєї землі.
На жаль, світ забуває, хто загарбник, хто є загарбаним, іноді перебуваємо під впливом пропаганди. На жаль, багато хто не може приїхати подивитися на це на місці. Але й за це Богу подяка! — бо щоразу, як я перетинаю кордон з України до Польщі, то молюся, щоб ніхто ніколи не побачив тих жахіть, які бачили мої очі протягом цих днів, приблизно 4‑7 днів на місяць. А українці бачать це вже понад 1200 днів…
Ця сирена, яка проникає в тебе день і ніч, не дає жити; ці діти, які не ходять до школи через дрони і КАБи, не мають спілкування; це їхнє бажання вийти знову під відкрите небо, бігати і сміятися, бути разом; ці обійми на вокзалі, дружин із чоловіками, які від’їжджають на фронт і не знають, чи повернуться… Чому? Через кого? Що зробили українці? Нічого. Не українці вторглися в росію! І про це ми не повинні забувати.
Але незалежно від цього — бо ненависть, гнів ні до чого не приводять — найкраще, щоб настав мир. Хоча він, мабуть, не буде справедливим, але принаймні припиняться смерті, і дипломатичними засобами буде досягнуто збереження суверенітету, на який Україна заслуговує.
фінансово.
Щиро дякуємо!
