У неділю, 27 квітня, під час Святої Меси на площі перед ватиканською базилікою Святого Петра, Папа Франциск канонізував, тобто зарахував до лику святих Католицької Церкви, двох своїх попередників на Петровому престолі, Папу Йоана ХХІІІ і Папу Йоана Павла ІІ.
На початку своєї проповіді, виголошеної після того, як євангельський уривок був прочитаний латиною та грецькою мовами, Святіший Отець зазначив, що осередком цієї неділі, яку Йоан Павло ІІ забажав присвятити Божому Милосердю, є прославлені рани воскреслого Ісуса Христа. Він показав їх Своїм апостолам уже під час Своєї першої появи, тобто ввечері у сам день воскресіння. Однак, того дня святий апостол Тома був відсутній. Коли інші апостоли розповіли йому про те, що їм з’явився воскреслий Ісус, Тома не хотів вірити, мовляв, поки не побачу власними очима і не доторкнусь до Його ран, не повірю. Вісім днів пізніше Господь знову появляється Своїм учням і цього разу разом з іншими апостолами вже був апостол Тома. Господь, звернувшись до учня Томи, запросив його вкласти пальці у Його Рани і руку в проколений списом бік. На що Тома, впавши на коліна перед Господом, промовив: «Господь мій і Бог мій!» (Йн. 20, 28).
Рани Ісуса Христа є згіршенням для віри, але, одночасно, – перевіркою віри. Саме тому, на тілі воскреслого Христа ці рани не зникають, а залишаються, адже вони є постійними знаками Божої любові до нас і є необхідними для того, щоб вірити у Бога. Не для того, щоб вірити в існування Бога, але для того, щоб повірити, що Він є Любов’ю, Милосердям, Вірністю. Папа пригадав повчання святого апостола Петра: «Ми Його ранами зцілилися» (1 Пт. 2, 24).
Далі Святіший Отець наголосив, що Йоан ХХІІІ та Йоан Павло ІІ мали сміливість дивитись на рани Ісуса Христа, доторкнутись до Його рук і пробитого боку. Вони не соромилися тіла Ісуса Христа, не згіршились Ним, Його хрестом, не соромилися тіла Його братів, адже у кожній терплячій людині вони бачили самого Христа. На переконання Папи Франциска, його попередники, яких цього дня зараховано до грона святих, були сміливими, повними Святого Духа і дали свідчення Божої доброти та милосердя усій Церкві та всьому світові. Вони, будучи священиками, єпископами та папами ХХ століття, пережили різноманітні трагедії, проте, не були ними подолані. Сильнішим у них був Господь Бог, сильнішою у них була віра у воскреслого Христа, сильнішим у них було Боже милосердя, яке виявляється у п’ятьох ранах Ісуса, сильнішою у них була материнська близькість Марії.
Святіший Отець наголосив на тому, що у цих двох святих, які споглядали рани воскреслого Ісуса і були свідками Його милосердя, жила жива надія та невимовна радість. Це надія і радість, які воскреслий Господь дав Своїм учням і яких ніхто не зможе у них відібрати, Воскресна надія і радість пройшли через горнило обнаження і вичерпання, близькості до грішників. Саме ці надію й радість отримали Йоан ХХІІІ та Йоан Павло ІІ, як дар воскреслого Ісуса і, у свою чергу, щедро ділилися цим даром із Божим народом, отримавши за це вічне признання.
Цими надією та радістю відзначалась перша християнська спільнота у Єрусалимі, про яку читаємо у книзі Апостольських Діянь (див. 2, 42-47). Це спільнота, у якій її члени живуть суттю Євангелія, тобто, – любов’ю, милосердям, простотою та братерством. Єпископ Риму зазначив, що ця перша християнська спільнота є образом Церкви, на якому наголосив ІІ Ватиканський Собор. Папи Йоан ХХІІІ та Йоан Павло ІІ співпрацювали із Святим Духом для того, щоб відновити та осучаснити Церкву згідно із Її первинним образом, який протягом століть їй надали святі. Папа підкреслив, що власне святі є тими, що спричиняються до зросту та розвитку Церкви.
Серед іншого, Святіший Отець пригадав, що скликанням ІІ Ватиканського Собору Папа Йоан ХХІІІ виявив свою слухняність Святому Духові та дозволив, щоб Він вів його та допоміг йому бути церковним провідником, якого провадить Святий Дух. На думку Франциска, Йоан ХХІІІ був Папою, слухняним на голос Святого Духа.
А говорячи про Йоана Павла ІІ, Папа Франциск наголосив, що він був Папою сім’ї. Наприкінці проповіді Папа Франциск резюмував: «Нехай цих двоє нових святих Пастирів Божого народу заступаються за Церкву, щоб протягом двох років синодального шляху, вона була слухняною Святому Духові у душпастирському служінні сім’ї. Нехай вони навчають нас не згіршуватись Христовими ранами, увійти у таємницю Божого милосердя, що завжди надіється, завжди прощає, бо завжди любить».
За матеріалами: Радіо Ватикану
фінансово.
Щиро дякуємо!
