Перебуваючи у полоні бойовиків о. Віктор Вонсович переживав найбільші реколекції за все своє життя. Також священик служив людям, з якими був у полоні, катехизуючи їх та вділяючи Таїнство Покаяння. Духовні розмови о. Віктор провадив навіть з терористами.
«Дуже дякую всім людям, які молилися за мене і підтримували мене в цій ситуації. Я відчував підтримку», — каже о. Віктор. Він розповів, що перед полоном роздумував про реколекції, вирішував, куди б поїхати на духовні вправи. «І коли мене затримали, це був час молитви моєї і відчування молитви людей, які за мене молилися. Цей час був роздуму з Богом. Це було найбільшим пережиттям. Єдине, що не вистачало, це Євхаристії. Молився різними молитвами. Але основна молитва була така: «Господи, дай мені відчути, що Ти хочеш від мене».
Про 11 днів у полоні священик розповів у програмі «Знаки часу» в ефірі Радіо Марія.
Потрапивши до полону, священик запитував: «Господи, що ти від мене хочеш в цій ситуації, чому так сталося?». І за його словами, вже на другий день перебування там внутрішній голос сказав: «Не переживай, все буде добре. Рано чи пізно ти звідти вийдеш».
Свій полон у терористів о. Віктор сприйняв як випробування віри та зміцнення священицького покликання.
«Після звільнення дякував Господу за те, що зміг пережити щось подібне як переживали Апостоли, коли їх ув’язнювали», — розповів о. Вонсович.
На його думку, затримання відбулося випадково. Того дня на блокпосту терористів проводилася незвично ретельна перевірка.
«Я там їздив щодня. Завжди був в сутанні. І місцеві люди, які себе вважають ополченцями, знали, що я священик. Але того дня провіряли всіх підряд. Коли я повертався з Донецька до Горлівки, мене затримали. Вони бачили, що я священик, що я їду в рясі, що маю посвідчення священика, але попросили пред’явити паспорт. У паспорті вони побачили місце народження і прописку. Побачили, що я народжений в Житомирській області, а приписаний у Харківській. Тоді вони сказали: Не переживайте, ми зараз вас просто відвеземо в одне місце, провіримо і відпустимо. Але відпустили через 11 діб. Як потім вже пізніше вони мені сказали: Запам’ятайте, що ви тут сиділи, тому що українська армія руйнує православні храми і вбиває православних людей.»
«Для них нема різниці чи римо-католицький священик, чи греко-католицький — як вони говорять, для них одна віра — це руська православна і все», — каже о. Віктор.
«Спочатку мене відвезли на вулицю Горького у Горлівці. Я не знав що це за будинок. Закрили мене в одній з кімнат. Я там був не сам. Коли прийшли вже на другий день із запитанням хто я такий, я відповів, що я римо-католицький священик, працюю в Горлівці, Єнакієво, Артемівську і Макіївці. Вони відразу не повірили. Казали, що рясу самим можна вдягнути. Відібрали в мене телефон. Не захотіли розмовляти з владикою. Але через деякий час зверталися до мене «падре». Напевно що, повірили.»
Про умови перебування в полоні о. Віктор говорить небагато. «Це була кімната 12 квадратних метрів. Нас там було від чотирьох до десяти осіб. Люди постійно змінювалися. За 11 днів пройшло більше 50 осіб через цю кімнату. Не було вікна. Невідомо було: день чи ніч. Там було спекотно. Не було хорошої вентиляції. Інших людей змушували до різної праці,їх возили на відбудову барикад та копати окопи. Мене до роботи не примушували, більшість часу сидів у кімнаті.»
Отець Віктор розповідає, що у полоні старався бути свідком Христа і давати Ісуса людям:
«Через 15 хвилин після того як мене привели, до мене підійшли перші люди, один з них каже:
— Ви священик?
— Так, я священик Римо-Католицької Церкви. Якщо у вас є будь-які питання, ви можете підходити, — відповів я тоді.
Пізніше мене чоловік попросив посповідатися. Він вважав себе православним, але ніколи в житті не сповідався. Проте тоді в тих умовах для нього не було різниці, що я католицький священик. В очах він бачив смерть, перебував перед загрозою смерті. Я зробив катехизацію з підготування до Таїнства Покаяння. Її послухали всі, які перебували з нами в кімнаті. Зробили разом іспит совісті. І через якийсь час чоловік попросив мене про Таїнство сповіді. Я йому вділив відпущення гріхів».
Люди ставили різні питання, пов’язані з духовністю, — розповідає о. Віктор. Катехизи він проводив неодноразово. І за 11 днів посповідав двох людей.
Люди, які утримували о. Віктора, не всі були місцевими донеччанами. За його словами, там було багато приїжджих. «Один мені сказав, що він чеченець, мусульманин, і йому нема різниці священик я чи не священик.» Але й серед терористів були люди, які турбувалися про о. Віктора. Питали, чи потрібна їжа, пригощали чаєм, водили помитися. Деколи підходили з різними питаннями, наприклад, що означає свастика тощо.
Чотири рази священика виводили на розстріл. «Перший раз був вночі. Мене вивели надвір. І коли 15 чи 20 хвилин я стояв перед стіною, чекаючи коли будуть стріляти, то молився: Господи, якщо Ти хочеш цього, то я готовий віддати своє життя заради Тебе і тих людей, які там перебувають.» Але коли розстрілу не сталося, то наступні рази, розповідає священик, він був впевнений, що вийде з полону живим. І наступні три рази не боявся виходити на т.зв. розстріл. «Чи це був жарт, чи психологічний тиск, чи хотіли побачити як я буду поводитися, невідомо. А я навіть жартував з ними, казав: Мали би ще одного заступника в Небі», — розповідає о. Віктор.
Отець Віктор розповідає, що його мали відпустити на четвертий день, але після того як збили Боїнг, вирішили ще трохи потримати. Спочатку терористи обіцяли повернути машину та всі документи, але пізніше вирішили все це залишити собі, а о. Віктора «обміняти». Отець Віктор не знає на що його міняли, чи просто взяли за нього викуп.
«У день звільнення мене посадили до машини, вивезли в місто. Домовилися з о. Миколою з Донецька. Мене віддали в його руки. Я сів у його машину і поїхали на Харків.»
фінансово.
Щиро дякуємо!
