Під час презентації книжки «Майдан і Церква» в київському домініканському інституті св. Томи Аквінського, надаючи мені слово для виступу, о. Петро Балог ОР засвідчив, що найбільше серед людей, які збиралися на Майдані Незалежності, було вірних Московського патріархату.
Цим він спровокував озвучити публічно, у зрозумілому контексті, думку, яка постійно намагалася втілитися у пост Facebook, але без пояснень оприлюднювати її не хотілося. А ще напередодні презентації надійшла пропозиція створити блог на ТСН, що зі свого боку підштовхнуло до артикуляції думки. Так ось… Московського патріархату на Майдані не було. На Майдані була Українська Православна Церква. Бо саме УПЦ є Церквою народу України, а Московський Патріархат, на жаль, залишається Церквою Радянського Союзу. Сьогодні проти України воює саме Радянський Союз. «Совок» намагається відродитися не тільки на теренах Російської Федерації, «совкового» багато і в нашій українській державі, і в нашій українській Церкві. «Совкового», якщо придивитися, багато і в кожному з нас, «рожденных в СССР». Важливу думку підказала мені дружина, коли в розмові з представниками старшого покоління спитала: «А чому ви говорите, що народилися в СРСР? Я народилася не в СРСР. Я народилася в УРСР, Україна завжди була моєю Батьківщиною, а Київ — столицею моєї землі. Мені ніколи не були зрозумілі слова пісні — "Мой адрес не дом и не улица, мой адрес Советский Союз"». Ми свідомо голосували за незалежність України на референдумі 1 грудня 1991 року і ми свідомі громадяни своєї країни. Ми не хочемо повертатися до СРСР. Тоді ж я подумав про те саме в церковному вимірі. Як християнин і як священик я народився в Українській Православній Церкві за часів незалежної України. На відміну від духовенства «старшого покоління», мене нічого не пов’язувало ані з Московською патріархією, ані з Московськими духовними школами, ані з Троїце-Сергієвою лаврою. Більш того, юридично Московського патріархату в Україні не існує, а є зареєстрована в українській державі правонаступниця древньої Київської Митрополії «Українська Православна Церква». Єпископат, духовенство й вірні УПЦ — громадяни України та члени Єдиної, Святої, Соборної і Апостольської Церкви. Проблеми виникають там, де люди, отримавши паспорт громадянина України, продовжують почуватися частиною штучного «сов’єтського народа», або коли священик замість Христа починає проповідувати Кесаря. Ми зростали під проводом Блаженнішого митрополита Володимира, ідентифікували себе і відчували себе саме Українською Православною Церквою — Церквою народу України, без поділу вірних за політичними, регіональними, мовними, соціальними та іншими ознаками. Ми поминали Патріарха за богослужінням згідно з канонами, як свідчення того, що належимо до Вселенського Православ’я, так само, як католики і греко-католики України поминають Папу Римського і становлять частину найбільшої в світі християнської конфесії — Римо-Католицької Церкви. Так само з розумінням ми ставилися до всіх Церков Київської традиції. Навіть готові були долучати до них Руську Православну Церкву в цілому, бо Патріарх Московський — нащадок Київського митрополита, який перебрався на Схід, так само як Верховний архиєпископ Греко-Католицької Церкви — нащадок Київського митрополита, який пішов в унію з Римом і перебрався на Захід. Ми тільки хотіли, щоб наші західні, та особливо східні брати не забували, що в Києві є свій православний Митрополит, довкола якого мають єднатися православні України. Але замість того ми отримали загравання з «політичним православ’ям», попри те, що воно було засуджене Собором єпископів УПЦ 2007 року. Як результат, «політичне православ’я» перетворилося на «руську православну армію», яка вбиває і катує людей на Сході. Але, на жаль, ми не почули жодного слова засудження цього явища з вуст керівництва Руської Православної Церкви. Натомість бачимо спроби підлити олії у вогонь і без того непростих міжконфесійних стосунків. Чому? Можливо, тому, що в Московській патріархії та Кремлі розпад Радянського Союзу вважають катастрофою і трагедією. Окремо на «совковість» і політправославність можна проаналізувати і Київський патріархат та його очільника, але залишимо цю справу вірним цієї конфесії, а самі продовжимо займатися власною «колодою в оці».
То чому ж більшість людей на Майдані ідентифікували себе як вірні нашої Церкви, а серед духовенства Майдану наші священики були в меншості? Можливо, тому, що більшість нашого духовенства прийшла до Церкви ще за радянських часів. І в тому «совковому церковному гетто» їм було затишно. А більшість вірних були охрещені й почали воцерковлятися вже за часів незалежності України. І вони вимагають від Церкви бути моральним авторитетом не тільки у стінах храмів.
І наостанок. Ми, духовенство та вірні Української Православної Церкви, є і будемо патріотами нашої Церкви і нашої Країни. Ми любимо і будемо захищати свою, хоча й трохи «совкову», Церкву, як любимо своїх, іноді ностальгуючих за часами радянської молодості, батьків і свою Батьківщину. І хай нам у цьому допомагає Господь наш Ісус Христос, Його Пречиста Матір та всі наші святі разом із Блаженнішим митрополитом Володимиром, який, віримо, молиться біля Престолу Божого за Україну і Українську Православну Церкву.
За матеріалами: ТСН
фінансово.
Щиро дякуємо!
