СЛОВО ДО ЧИТАЧА
Вилікуй мене, о Господи, щоб я одужав,
спаси мене, щоб я врятувався,
бо Ти — моя надія!
(Єр 17, 14).
Таїнство сповіді часто називають таїнством уздоровлення. Але про яке уздоровлення йдеться? Часто трапляється ставлення до сповіді ніби автоматичне. Це правда, що, отримавши розгрішення, ми стаємо новими, відродженими внутрішньо, але є ще один важливий момент, про який не можна забувати. Це відшкодування Богу і ближньому за наші гріхи. Тобто як щось украдено, то треба його повернути чи якось відшкодувати; якщо когось образили, скривдили, то треба перепросити цю людину і т. ін. Адже не можна примиритися з Богом, не примирившись із ближнім. Можна ошукати себе, іншу людину, але Бога ми не ошукаємо, хіба що наша віра для нас нічого не варта. В такому разі нам можна тільки поспівчувати, бо жити у брехні перед Ісусом означає вмерти для Його благодаті.
Пам’ятаю, як кілька років тому єпископ Броніслав Дембовський під час реколекцій для нас, домініканців, які готувалися до таїнства священства, говорив про те, як розрізняти уздоровлення і вилікування. Вилікування — це оздоровлення тіла, а уздоровлення людини — це щось більше, це оздоровлення внутрішнє, згода на те, чого хоче Бог. Буває, що носимо в своєму серці якусь рану, завдану нам навіть кимось із близьких. Якщо ми, приступаючи до сповіді, не в змозі йому пробачити, то треба пам’ятати, що Ісус хоче нас уздоровити. Він мені вибачає, ба більше, це пробачення торкається мого серця, глибини моєї душі. Я бачу, що мій гріх знищив зв’язок з Ним, моїм Господом, а також зв’язок з іншою людиною і навіть з цілою групою людей. Як я можу виправити вчинене мною зло?
У цьому номері ми далі продовжуємо тему таїнства сповіді; тим разом ширше старатимемося наблизити науку Католицької Церкви про відпусти чи індульгенції. Щоб підійти без упереджень до цієї практики Церкви, нехай оце коротке оповідання пояснить нам сенс цієї науки.
Коли дитина зробить якусь шкоду, добрий батько завжди їй вибачить, прийме її вибачення. Але це ще не все. Дитину треба було б покарати, бо поганий учинок веде за собою не тільки провину, а й покарання. Тому батько говорить дитині: «За кару ти цілий тиждень митимеш посуд замість мами!» Однак якогось дня батько може змилостивитися над дитиною і зробити це сам…
Так само і в таїнстві сповіді: дар Божого милосердя перевищує наші вади, нашу малість, обмеженість, а коли так, то ми не маємо чим віддячити Богу, а тому подякуймо Спасителю за цей дар — дар таїнства примирення.
Нехай цей черговий номер «Проповідника» допоможе нам у дорозі до нашого навернення, до кращих стосунків із Люблячим Отцем.
о. Маріуш ВОЗНЯК ОР
КАТОЛИЦЬКА ЦЕРКВА ПРО ІНДУЛЬГЕНЦІЇ
Вчення про індульгенції та практика індульгенцій у Церкві тісно пов’язані з наслідками таїнства покаяння
Що таке індульгенція?
Індульгенція — це відпущення перед Богом тимчасової кари за гріхи, провина за які вже затерта; відпущення отримує християнин, котрий має належний намір, за певних обставин через дію Церкви, що вона, як розподілювачка плодів відкуплення, роздає винагороди із скарбниці заслуг Христа і святих та правомочно наділяє ними.
Індульгенція може бути частковою чи повного залежно від того, частково чи повністю звільняє вона від тимчасової кари за гріхи. Індульгенції застосовуються до живих чи померлих.
Кара за гріх
Для розуміння цього вчення і практики Церкви треба мати на увазі, що гріх спричиняє подвійний наслідок. Тяжкий гріх позбавляє нас спілкування з Богом і тим самим закриває доступ до вічного життя; позбавлення цього зветься «вічною карою за гріх». З іншого боку, будь-який гріх, навіть малий, веде до невпорядкованої прив’язаності до створінь, і від цієї прив’язаності необхідно очиститися або на землі, або після смерті, у стані, який зветься чистилищем. Це очищення звільняє від того, що зветься «тимчасовою карою» за гріх. Обидві ці кари не слід розуміти як помсту Бога, яка вражає ззовні; бо вони випливають із самої природи гріха. Навернення, породжене гарячою любов’ю, може привести до повного очищення грішника, так що йому вже не доведеться зазнати ніякої кари.
Прощення гріха і відновлення спілкування з Богом приводять до відпущення вічної кари за гріх. Але ще залишається тимчасова кара за гріх. Терпляче зносячи біль та різні випробування, а коли надійде час, спокійно дивлячись у вічі смерті, християнин повинен старатися приймати як благо цю тимчасову кару за гріх; він повинен докласти всіх зусиль, щоб справами милосердя й любові, а також молитвою і різними покутними вчинками викоренити з себе «стару людину» й одягтися в «нову людину».
У спілкуванні святих
Християнин, який прагне очиститися від свого гріха і освятитися за допомогою Божої благодаті, не залишається на самоті. Життя кожного з Божих дітей дивовижним чином пов’язане — у Христі і з Христом — з життям усіх інших братів-християн у надприродній єдності містичного Христового Тіла як в одній містичній особі.
Спілкування святих існує між вірними — тими, хто має небесну вітчизну, тими, хто допущений для власкавлення у чистилищі, і тими, хто ще здійснює свою земну мандрівку, — постійний зв’язок любові і щедрий обмін усіма благами. У цьому дивовижному обміні святість одного корисна для інших куди більшою мірою, ніж гріх одного може зашкодити іншим. Тож звернення до спілкування святих дозволяє грішникові, який розкаюється у своїх гріхах, швидше й дієвіше звільнитися від кари за гріхи.
Ми звемо також ці духовні блага, що походять із спілкування святих, золотим скарбом Церкви, який становить собою не нагромадження благ, як це буває з матеріальними багатствами, нагромадженими упродовж віків, а безконечну, невичерпну цінність, яку мають перед Богом уласкавлення і заслуги Христа, Господа нашого, принесені для того, щоб визволити людство з гріха і дати йому доступити до спілкування з Отцем. Саме у Христі, нашому Відкупителі, ми дістаємо в достатку винагороди і заслуги звершеного Ним відкуплення.
До цього скарбу належить також та цінність, воістину невичерпна, незмірна і завжди нова, яку мають перед Богом молитви та добрі учинки Пресвятої Діви Марії і всіх святих, які, йдучи за Христом і силою Його благодаті, освятилися і виконали доручення Отця; отак-от працюючи задля власного спасіння, вони також сприяли спасінню своїх братів у єдності містичного Тіла.
Індульгенція, яку ми отримуємо від Бога через Церкву
Індульгенцію дає Церква, яка силою влади зв’язувати і розв’язувати, даровану їй Ісусом Христом, діє на благо християнина і відкриває перед ним скарб заслуг Христа і святих, щоб віруючий отримав від Отця милосердя відпущення тимчасової кари за гріхи. Отже, Церква хоче не просто прийти на допомогу християнину, а й спонукати його до звершення богоугодних справ покаяння і милості.
Оскільки померлі вірні, які проходять очищення, теж є членами спілкування святих, ми можемо їм допомогти, зокрема, здобуваючи для них індульгенції, щоб вони були звільнені від тимчасової кари за свої гріхи.
Підготовлено за Катехізисом Католицької Церкви
УЧЕННЯ ПРО ІНДУЛЬГЕНЦІЇ
Кільканадцять років тому Папа Павло VI присвятив справі індульгенцій спеціальну апостольську конституцію, яка починається словами: “Indulgentiarum doctrina”. Цей текст є чудовим свідченням нашої єдності у вірі з тими поколіннями, які вже віійшли із землі. Змінюється ментальність, старіють давні форми вираження і формуються нові, але віра залишається та ж сама.
Сучасній людині у традиційному вченні про індульгенції особливо важко зрозуміти дві речі. По-перше, як розрізнити вічну кару і тимчасові кари, які тягне за собою гріх. По-друге, вчення про скарбницю Церкви, з якої роздають духовні дібра, на позір ніби матеріально підходить до того, що є духовне.
Але, може, не всі пам’ятають, як учення про індульгенції формували до цього часу. У «Католицькому Катехізисі» кардинала Ґаспаррі говорилося: «Індульгенція — це прощення Богом, вділене Церквою поза таїнством покаяння, тимчасової кари, що належить за гріхи, провина за які вже затерта. Церква через індульгенції вділяє живим через звільнення, а мертвим через молитву, безконечні винагороди Ісуса Христа та щедрі винагороди блаженної Діви Марії і святих, які є духовним скарбом Церкви».
Папа Павло VI з пієтетом приймає це вчення наших отців у вірі, але водночас старається зробити його зрозумілішим і живим для сьогоднішньої ментальності.
Звідки взялося оте розрізнення вічної кари і тимчасових кар як наслідків гріха? Його джерелом є християнське знання про гріх. Суттю гріха, цитую Павла VI, є «погордування і злегковаження особистої дружби з Богом, справжньою, хоч ніколи до кінця не зрозумілою образою Бога, невдячне відкидання Божої любові, жертвуваної нам у Христі». Але водночас «гріх несе із собою порушення загального порядку, який Бог установив у своїй невимовній мудрості й нескінченній любові; гріх нищить багато дібр як у самому грішнику, так і в людському суспільстві».
Згідно з цим, суттю відпущення гріхів є «відновлення дружби з Богом через щире навернення розуму і відкуплення зневаги, завданої Його мудрості й доброті». Іншими словами, суттю відпущення гріхів є прощення вічної кари. Адже відпущення гріхів автоматично не лагодить того знищення, що його мій гріх учинив у мені та довкола мене. Виправлення звершується «через страждання, біль і труди цього життя, зокрема через смерть, а також через вогонь і “очищувальні” страждання в майбутньому світі. Вірні завжди були переконані, що на поганій дорозі людину спіткає багато болю і що ця дорога є неприємна, терниста і шкідлива для тих, хто нею йде». Іншими словами, Бог у своєму милосерді відпускає нам гріхи, хоч наслідки гріха ще не вповні усунені й вимагають такої покути, яка б їх виправила.
ЩО ПОТРІБНО ДЛЯ ОТРИМАННЯ ВІДПУСТУ?
Церква пов’язує відпусти з різними добрими вчинками. Це і молитви,і конкретні вияви милосердя до ближніх, і відвідування святих місць. Усі вони вже самі по собі мають покутний характер. До того ж, коли Церква наділяє їх відпустами, пі вчинки стають знаком незрівнянно повнішого спокутування за гріхи, звершеного Христом.
Важко точно сказати, частковий чи повний відпуст отримує людина у конкретному випадку.
Щоб отримати відпуст, треба:
а) бути в стані освячуючої благодаті;
б) приступити до сповіді;
в) прийняти Святе Причастя;
г) виконати поставлені Церквою умови:
- повний відпуст, тобто відпущення будь-якої тимчасової кари за гріхи, на яку заслуговує людина, пов’язаний з якоюсь більш урочистою чи важливою подією, наприклад паломництвом чи відвідуванням святого місця, чи хоча би храму, де відзначається свято його покровителя;
- якщо йдеться про повний відпуст, то обов’язковими є відмова від прив’язаності до будь-якого гріха;
- участь у Євхаристії;
- молитва за Святішого Отця;
- публічне читання в храмі "Отче наш” і “Вірую”;
- молитва за Церкву.
Вчення про скарб Церкви — це сформульована біблійна істина, що Церква з Христом становлять одне ціле. «На підставі таємничого і благодатного Божого веління, — говорить Павло VI, — люди єднаються одне з одним надприродними узами, внаслідок чого гріх одного шкодить і іншим, так само як святість одного стає благодіянням для решти. “Скарб Церкви” — це не зібрання дібр, щось на зразок нагромадження упродовж віків матеріальних багатств. Це — безмежна і невичерпна цінність, яку мають у Бога відкуплення і заслуги Господа Христа, молитви і добрі вчинки блаженної Діви Марії та всіх святих, які, стаючи на шлях Христа, завдяки Його благодаті освятили самі себе і виконали справу, доручену Отцем. Отак-от звершуючи власне спасіння, вони у єдності Містичного Тіла сприяли також спасінню своїх братів. Бо зв’язок із братами, які почили в мирі Христовім, аж ніяк не припиняється. Навпаки, згідно з незмінною вірою Церкви, він зміцнюється завдяки взаємному вділенню духовних дібр».
І нарешті, найважчий для сучасного католика момент істини про індульгенції: індульгенції дає Церква. Замало самому наблизитися до тої чудової надприродної «скарбниці», тут потрібне посередництво видимої Церкви. Бо в індульгенціях Церква, використовуючи свою владу служебниці Христа, не тільки молиться, а й належно підготованому християнинові відкриває скарб винагород Христа і святих для відпущення тимчасової кари.
Треба завважити, що цей момент істини про індульгенції є прямим наслідком слів Христа: «Я дам тобі ключі Небесного Царства, і що ти на землі зв’яжеш, те буде зв’язане на землі; і те, що ти на землі розв’яжеш, те буде розв’язане й на небі” (Мт 16, 19). Це теж важка істина, але ж істина.
Нехай ще раз промовить Павло VI, Наступник Петра: «І сьогодні Церква заохочує всіх своїх синів, щоб вони замислилися і застановилися над тим, яке велике значення має практика індульгенцій для життя окремих вірних, а також для розвитку усієї християнської спільноти.
Ця спасенна практика передовсім учить, «яке це лихо, яка гірка це річ — покинути Господа Бога» (Єр 2, 19). Бо вірні, які отримують індульгенції, розуміють, що не можна власними силами відшкодувати за те зло, що його грішник завдав собі і навіть усьому суспільству; усвідомлення цього заохочує їх до спасенної покори.
Практика індульгенцій учить, як тісно ми пов’язані один з одним у Христі і як багато може принести іншим надприродне життя кожного з нас, щоб і вони могли легше і тісніше єднатися з Отцем. Тому застосування індульгенцій заохочує до любові і реалізує її на практиці, якщо ми з любов’ю допомагаємо братам, які почивають у Христі.
Нарешті, практика індульгенцій зміцнює довіру і надію на примирення з Богом Отцем. Однак тут немає нагоди для будь-якого занедбання та ослаблення ревного старання для досягнення повної спільноти з Богом. Бо індульгенції, хоч і безкоштовні благодіяння, та вділення їх як живим, так і мертвим, залежить од виконання певних умов. Щоб отримати індульгенцію, вимагається, щоб, з одного боку, були виконані приписані добрі вчинки, а з другого боку, щоб вірний мав належні наміри: любив Бога, ненавидів гріх, покладав надію на заслуги Христа Господа і міцно вірив, що спільнота святих є для нього вельми корисна.
Тому, спираючись на ці істини, свята Мати Церква аж ніяк не заміряється применшувати інші способи освячення та очищення, передовсім Пресвятої Жертви Святої Меси і таїнств, зокрема таїнств покути, а затим численних сакраменталіїв і, нарешті, вчинків побожності, покаяння та любові. Головне місце любові в християнському житті залишається підсилене також індульгенціями. Бо індульгенцій не можна здобути без щирої внутрішньої зміни і поєднання з Богом, до яких додається виконання приписаних учинків. Через те зберігається порядок любові, до якого долучається відпущення кар через використання скарбниці Церкви”.
о. Яцек САЛІЙ ОР , Розділ книжки “Szukającym drogi”
УМОВИ ДОБРОЇ СПОВІДІ
У попередньому числі “Проповідника” ми розглянули першу умову доброї сповіді — жаль за гріхи. Відомо, що наслідком справжнього жалю є усвідомлення необхідності змінити спосіб життя, а також відшкодування за гріхи, тобто покута.
Постанова виправитися
Часом ми замислюємося: чому наші сповіді такі малоефективні? Після них нічого не відбувається. Далі ті ж самі гріхи, грішки. Порядна людина починає байдужіти сама до себе або до таїнства покути. Збайдужіння може перерости в почуття безсенсовності. І якогось дня ми собі кажемо: для чого обманювати себе й інших, і… перестаємо ходити на сповідь.
Тим часом помилка криється у неправильному рішенні виправитися, адже не так часто трапляється абсолютна відсутність жалю за гріхи. Старий морський вовк із повісті Маршалла, помираючи, під час останньої сповіді за все своє бурхливе життя не спромігся на каяття за пригоди з портовими дівчатами, так це було приємно, однак шкодує, як він стверджує, що «не може шкодувати». Отож найчастіше трапляється не відсутність каяття, а надто загальне рішення виправитися. Коли на моє питання: “Що б ти хотів виправити у своєму житті?” — покутник відповідає, що хоче виправити «все», то це абсурд. Не можна так раптом виправитися в усьому, що було погане. Рішення виправитися стає справжнім, коли воно стосується чогось конкретного. Це має бути реальна програма виправлення ситуації. Перед сповіддю її треба обдумати, зважити шанси. Іноді стомлений сповідник нічого не каже на цю тему, бо вже не має сил або бажання (стільки разів про це говорив, і все марно!). Треба самому скласти програму власного конкретного виправлення. Водночас не слід забувати, що знову може розігратися така ситуація, яка створить пряму чи непряму нагоду до повторного гріха. А це не раз дорого коштує.
Багато людей бентежаться перед реалізацією мудрих рішень, бо як немає справжнього жалю без постанови виправитися, так само не може бути справжньої постанови без скрухи. Власне, ми повернулися до вихідної точки — до жалю. Тут я знову хотів би послатися на Тридентський Собор, який наголошує, що жаль — це не тільки саме «відпущення гріхів разом з постановою жити по-новому», а й дієве протистояння скоєним гріхам. Послухаймо, що говорить про це відомий сучасний філософ Макс Шелер: «Благодушні люди кажуть: не треба шкодувати, тільки взятися за добрі наміри і робити майбутнє кращим! Але ці безтурботні люди не скажуть, звідки брати сили, щоб прийняти добрі наміри, а тим більше впровадити їх у дію, якщо перед цим жаль не звільнить даної особи від детермінаційної сили її минулого… Дорога до повної самозневаги веде через невиконані добрі наміри, яким не передував справжній жаль!»
Психологія і теологія погоджуються, що як не позбутися обтяження минулим через справжнє каяття, то перехід від провини до початку нового життя є вельми ризикованим. Провина і гріх у своїй внутрішній структурі залишаються деструктивними силами, які потім діють по-різному. Що менше ми усвідомлюємо собі цей процес, то вільніше і сильніше діє хоча б раз скоєний гріх. І тільки жаль, який усуває мотивацію поганого вчинку, дає можливість розпочати нове життя. Отже, жаль у результаті сприяє моральному визволенню. Оскільки жаль належить до милосердного впливу Бога, то не варто забувати про ефективну роль молитви-прохання. Містики Сходу молилися про спеціальний «дар сліз». Тут мається на увазі не істерична чуттєва реакція на скоєне зло, а очищувальна сила. У 50‑му Псалмі ми маємо обітницю: «Серцем сокрушенним і смиренним Ти, Боже, не нехтуєш».
Покута за гріхи
Третім істотним елементом святої сповіді є покута за гріхи, чи, як ми кажемо, виконання накладеної покути. Тут впадає в око передусім непропорційність між карою та провиною, бо, наприклад, хтось скоїв серйозне зло, а отримує смішну покуту. Сьогодні, напевно, існує якась надмірна м’якість, обережність, «щоб не відштовхнути клієнта». Якщо порівнювати з першими століттями християнства, це виглядає саме як надмірна м’якість. Однак важливіша помилка полягає в іншому. Священики оперують схематичними покутами, які зазвичай не виходять за рамки читання молитов. Не применшуючи вартості покутних молитов, вважаю, що покуту за гріхи слід більше допасовувати до помилок, припущених тим, хто сповідається. Наприклад, якщо хтось не зумів стримати свого гніву, то нехай зробить скривдженим щось приємне. А може, найменш інфантильним було б, якби пенітент сам запропонував (все ж таки він краще себе знає) покуту для себе?
Беручи до уваги розміри і відповідальність покути за гріхи, завважмо, що покута, навіть найсуворіша, ніколи не буде пропорційною щодо провини, та й не повинна такою бути. Власне відсутність цієї пропорції вже про щось нам говорить. Про що? А про те, що наші гріхи вже спокутував на хресті Ісус Христос.
Я зворушений, коли пенітент «сперечається» зі мною, що отримав замалу покуту. У цієї людини (якщо це не мазохіст) є почуття справжнього жалю і правдиве бажання відкуплення вини. Однак ця людина завжди повинна усвідомлювати, що навіть найважча її покута є завжди співучастю у спасенній силі покути за гріхи, здійсненої на Голгофі.
Пенітенти не знають, що мають право дискутувати про відміряну їм сповідником кару. Звичайно ж, ідеться не про суперечку, а про те, щоб спокійно викласти причини, чому для них неприйнятна ця покута, що заважає їм у виконанні тієї чи іншої покути за гріхи. Отож потрібно якомога більше наблизити до реальності можливість виконання покути за гріхи. Після того як пенітент погодиться з покутою, його відповідальність за точне і належне її виконання зростає.
Невиконання отриманої кари (якщо, звичайно, є всі умови для її реалізації і нічого серйозного не стало на заваді) може спричинити навіть гріх.
Християнинові, який виконав покуту, часто здається, що це вже все. Але треба ще подбати про відшкодування за заподіяну шкоду. Оскільки цього вимагає проста справедливість, ця дія має юридичну назву «реституція». Треба не тільки відшкодувати матеріальні збитки, яких хтось зазнав через наші негідні дії (у цьому сенсі «віруючому» злодієві крадіжка не на руку, бо доведеться віддати вкрадену річ). Окрім цього слід пам’ятати про збитки в духовній сфері. Якщо когось «понесло» так, що він знеславив іншу людину, звів на неї наклеп, то мусить це відразу спростувати, дати публічне пояснення. Якби люди серйозніше ставилися до обов’язку відшкодування за заподіяне зло, то напевно вони грішили б менше.
о. Томаш ПАВЛОВСЬКИЙ ОР
За книжкою: Tomasz Pawłowski OP. Przewodnik dla zniechęconych. – W drodze, Poznań, – 1986.
ДІТИ ЗАПИТУЮТЬ ПРО БОГА
• ЧИ БОГ ЗНАВ, ЩО АДАМ І ЄВА ЗГРІШАТЬ?
Бог знає про все, хоч би що не сталося. Тож Він знав, що Адам і Єва згрішать. Попри це був розчарований тим, що вони вчинили. Але оскільки Бог їх любив (і любить нас), то Він знайшов спосіб, як вибачити гріх. Божий план був такий: Він послав Ісуса, Який не пошкодував за нас cвого життя і вмер на хресті за гріхи Адама, Єви і наші власні. Віруючи в Ісуса, ми можемо осягти вічне життя.
Біблійний вірш:
Благословенний Бог вибрав у Христі нас перше закладин світу, щоб були перед Ним ми святі й непорочні, у любові, призначивши наперед, щоб нас усиновити для Себе Ісусом Христом (Еф 1, 4‑5).
Увага для батьків: знання про те, що Бог знає все, може дати нашим дітям почуття безпеки. Хоч би що вони зробили, це не здивувало б Бога. Діти можуть не зрозуміти значення слова “кара”, тому треба бути готовим дати їм просту і зрозумілу відповідь.
• ЧОМУ САТАНА СПОКУШАВ ІСУСА?
Коли хтось тебе спокушає, це означає, що він старається схилити тебе зробити щось погане. Оскільки сатана — це неприятель Ісуса, то він хотів, щоб Ісус зробив щось погане. Але Ісус не піддався його намовам — Він ніколи не згрішив. Спокушатися — ще не означає грішити. От коли ти не встоїш проти спокуси і вчиниш щось погане, то це вже гріх.
Біблійний вірш:
Бо ми маємо не такого Первосвященика, що не міг би не співчувати слабостям нашим, але випробуваного в усьому, подібно до нас, окрім гріха. Отож, приступаймо з відвагою до престолу благодаті, щоб прийняти милість та для своєчасної допомоги знайти благодать (Євр 4, 15‑16).
• ЧОМУ БОГ НЕ ВИБАЧИВ УСІМ?
Якби Бог пробачив усім, то це було б несправедливо. За вчинене зло належить кара. Кара за гріх проти Бога — це смерть, вічна смерть. Але Бог нас так любить, що послав до нас свого Єдиного Сина, і Син Божий прийняв кару за нас. Ісус зробив це, вмираючи за нас на хресті. Відтак всі можуть отримати пробачення, довірившись Ісусові.
Біблійний вірш:
Бо всі згрішили, і позбавлені Божої слави, але дарма виправдуються Його благодаттю, через відкуплення, що в Ісусі Христі, що Його Бог дав у жертву примирення й крові Його через віру, щоб виявити свою правду через відпущення давніше вчинених гріхів (Рим 3, 23‑25).
• ЧИ Я ПІДУ ДО ПЕКЛА ЗА ПРОКЛЬОНИ?
Звертати увагу на те, хто що говорить і обіцяє, треба, але Бог вирішує, хто піде до пекла, не тільки на підставі наших слів. Наше пробачення і вічне життя — у смерті і воскресінні Ісуса Христа. Якщо ми віруємо, що Христос нас спас, то отримаємо пробачення. Ясна річ, це не означає, що проклинати — це добре. Ми завжди повинні старатися говорити і робити те, що подобається Богу.
Біблійний вірш:
Бо спасенні ви благодаттю через віру, а це не від вас, то — дар Божий, не від діл, щоб піхто не хвалився (Еф 2, 8‑9).
Увага для батьків: Багато дітей думають, що вони погані чи не гідні того, щоб Бог міг їм пробачити. Якщо вам здається, що ваша дитина так думає, то переконайте її, що Бог може пробачити всі гріхи, якщо вона шкодуватиме за те, що скоїла, і старатиметься виправитися.
• ЧИ ВСІ МОЇ ДРУЗІ ПІДУТЬ ДО НЕБА?
Бог любить твоїх друзів так само, як і тебе. Але тільки Бог знає, хто піде до неба, а хто ні, ми того не знаємо. До неба провадить тільки одна дорога — через Христа. А тому ми можемо піти до неба тільки тоді, коли ввіримо наше життя Ісусові. Якщо твій друг говорить, що він не знає Ісуса, то ти можеш йому допомогти, розповідаючи Добру Новину про Ісуса — про те, як Він помер за нього і за всіх нас, щоб ми мали життя вічне.
Біблійний вірш:
Промовляє Ісус: “Я — дорога, і правда, і життя. До Отця не приходить ніхто, якщо не через Мене” (Йн 14, 6).
• ХТО ПІДЕ ДО ПЕКЛА?
Пекло — це місце кари для сатани, його прихильників і тих, хто не хотів піти за Богом. Ми не знаємо, хто потрапить до пекла, про це знає тільки Бог. Господь Бог зробив усе, щоби кожен міг уникнути кари пекла. Він дає кожному шанс піти до неба. Тому Він послав Ісуса, щоб Той визволив нас із гріхів. Коли Ісус страждав і вмирав на хресті — терпів кару за наші гріхи. Тому, якщо ми довіримося Ісусові, то можемо потрапити до неба. Було б чудово, якби всі наші друзі, батьки, брати й сестри, сусіди теж туди потрапили. Тож розкажіть їм, як можна цього заслужити.
Біблійний вірш:
А хто не знайшовся написаний в книзі життя, той укинений буде в озеро огняне… (Одкр 20, 15).
• ЩО ТАКЕ ЗЛО?
Зло — це інше слово на означення того, що недобре чи грішне. Зло — це все те, що протистоїть Богу і що Йому не подобається. Зло прийшло на світ, коли Адам і Єва згрішили в Едемському саду. Відтоді людина від самого народження успадковує прагнення робити погане. Де прагнення називається «грішна натура». Зло на світ приходить від людей, які роблять те, що їм підказує їхня грішна натура. Зло походить безпосередньо від сатани. Він — неприятель Бога, старається відвернути людей від Нього, щоб вони не слухали Його. Доброю новиною є те, що ми можемо побороти зло в собі, віддаючи своє життя Ісусові. Бог набагато сильніший, ніж сатана.
Біблійний вірш:
Стережіться лихого в усякому вигляді! (1 Сол 5, 22).
ЯК ЧАСТО ТРЕБА СПОВІДАТИСЯ?
Як часто рекомендується відбувати так звану генеральну сповідь, тобто сповідь як перегляд усього свого життя? В тому, що треба негайно сповідатися після кожного тяжкого гріха, ясна річ, сумніву немає.
А взагалі, як часто треба приступати до таїнства примирення? Сповідь має бути регулярною чи мірою потреби? Що робити, якщо хтось відчуває потребу висповідатися, а водночас має пустку в серці?
Є звичай сповідатися раз на місяць. Гадаю, що це добре. Але в будь-якій практиці треба виявляти гнучкість. Бо якщо раптом місяць минає, а я ще не був на сповіді, то я вже починаю нервувати, почуваюся винним… Завжди щодо будь-яких звичаїв треба почуватися вільним у своєму виборі.
Чи сповідатися мірою потреби? Що це означає: «потреба сповідатися»? Якщо ми сповідатимемося вряди-годи, то такої потреби у нас зовсім не буде. Є люди, які не сповідалися давно і не мають такої потреби. Відчуття потреби є вельми обманливе. Якщо хтось дуже скрупульозний, то той сповідатиметься щодня. Але це ненормально. Щоб керуватися потребою, треба розпізнати, наскільки ця потреба здорова.
Але треба керуватися не тільки потребою. Якщо ми знаємо, що вчинили гріх, то мусимо неодмінно піти до сповіді. Проте певна регулярність у прийнятті цього таїнства є справою доброю і важливою. Духовне життя повинно мати свій ритм, а отже, ритм молитви, ритм таїнств. Подивіться на гарну родину. Відомо, що в неділю сім’я збирається на спільний обід, раз на рік всі їдуть у відпустку, разом святкують родинні свята, іменини чи дні народження. Духовне життя теж повинно мати свій ритм незалежно від того, чи людина відчуває потребу чи ні.
Що робити, коли відчуваєш потребу в сповіді, а водночас маєш у серці пустку? Питання: що таке та пустка? Пустка може виникати з того, що сповідь є формальною, тобто людині досить того, щоб священик уділив їй розгрішення і нічого більше. Тоді треба працювати над тим, щоб сповідь була глибша, тобто зачіпала найсокровенніші куточки нашого єства.
о. Юзеф АВГУСТИН SJ
ЯК ВПЛИНУТИ НА БЛИЗЬКУ ЛЮДИНУ, ЩОБ ВОНА ПІШЛА ДО СПОВІДІ?
Як вплинути на близьку мені людину, щоб вона змінила на краще своє ставлення до релігійних обов’язків: ходила щонеділі на св. Месу, щодня молилася, періодично сповідалася? На всі мої наполягання ця особа залишається глуха.
Людей не можна силою навертати і спасати, тим більше найближчих нам осіб. Господь Бог найповніше і найглибше прагне нашого спасіння, але ніколи не робить цього силою, проти нашої волі. Він не ставиться до нас, як суворий учитель, який, тягнучи учня «за вуха», закликає його «до порядку». Якщо так поводиться Господь Бог у своїй всемогутності, то нам і поготів належить зректися будь-якого тиску на наших ближніх у релігійних справах.
Одним з перших дарів для ближнього, який «опирається» релігійним практикам, повинна бути повага до його відмінних від наших релігійних поглядів, досвіду та внутрішніх переживань. Бо ж ми ніколи до кінця не знаємо, чому він так робить і що насправді ховається за його «спротивом» щодо релігії. Отож якщо ми не докучатимемо людині своїми нагадуваннями, то цим самим свідчитимемо про нашу віру. А якщо встромлятимемо носа в чуже релігійне життя, в інтимні духовні справи, то наше свідчення перед Богом буде погане. Треба добре усвідомити, що релігійні переживання людини належать до найінтимніших. Я десь чув, що багатьом людям легше говорити про свої сексуальні справи, ніж про релігійні почуття. «Насильне» втручання в релігійні переживання близьких людей, коли вони цього явно не бажають, може завдати їм великого болю.
Люди, котрі стороняться Бога, часто творять собі Його образ, спираючись на слова та вчинки віруючих людей, з якими вони живуть поруч. Той, кого ми «навертаємо», може подумати, що сам Господь Бог домагається від нас, щоб ми нав’язували нашу віру, а тому ще більше захищатиметься від «такого Бога». Але ж Бог зовсім не такий. Кожна людина має право на тривалі релігійні пошуки, має право переживати сумніви, навіть сперечатися з Богом чи й «бунтуватися» проти Нього. Ми часто не вміємо вберегти наших ближніх від їхньої релігійної розгубленості. Нам треба навчитися шанувати людські права. Батько з притчі про блудного сина не тримав свого сина насильно вдома, коли той сказав, що хоче піти у світ. Саме тому, що він любив його повнотою любові, шанував його свободу (хай навіть син погано нею розпорядився), і «дозволив» йому загубитися в житті.
Звісно, не йдеться про те, щоб бути байдужими до духовного добра наших ближніх або взагалі вдавати, ніби нас це не обходить. Ми тільки хочемо сказати, що в духовних справах не можна допомогти ближньому проти його волі. Свобода — це одна з найголовніших релігійних цінностей. Будь-які релігійні практики, де немає свободи, звичайно не мають духовного значення. Спроба тиску завжди приносить погані плоди.
Часом батьки роблять помилку в релігійному вихованні своїх підростаючих дітей, коли й далі ставляться до них як до маленьких і своїми наполяганнями витискують з них ходіння до храму чи відвідування уроків релігії. У період дозрівання чимало підлітків переживають своєрідний період «бунту і невіри». Вони вже не хочуть ходити на недільну св. Месу, на катехізацію, не хочуть молитися ані вранці, ані ввечері. Дуже часто на їхню поведінку мають великий вплив ровесники чи школа. Порушення свободи підлітка тоді є таким собі релігійним «антивихованням». Якщо батьки мають глибоку віру і виховували дитину в релігійному дусі, то навіть якщо вона тимчасово похитнеться у своїй вірі, все ж таки з часом повертається до тих цінностей, які їй передали у дитинстві. Мудрі та передбачливі батьки, як батько з притчі про блудного сина, вміють терпляче і витривало чекати. Також не можна ґвалтувати релігійної свободи тих осіб, котрі в чомусь від нас залежні. Спротив дітей та молоді у релігійних справах часто буває формою протесту проти будь-якого психічного тиску батьків та вихователів.
Що можна зробити? Передовсім давати особисте свідчення нашої віри у щоденному житті. Отак-от ми зможемо переконати «невіруючих ближніх», що наша віра має реальний вплив на наше життя, зокрема на наше ставлення до них самих. Любов до ближнього, любов до неприятелів, яку ми виявляємо щодня, є найбільшим свідченням, даним Богу. «З того усі спізнають, що Мої ви учні, коли любов взаємну будете мати» (Йн 13, 35). Іншим важливим свідченням віри є також прийняття з покорою і в дусі віри будь-яких викликів долі: незаслужених образ, принижень та інших страждань, що їх звичайно щоденне життя для нас не шкодує.
Окрім цього, залежно від обставин, рівня взаємної довіри і ставлення наших ближніх, ми можемо мати розмову, обмінюватися думками, дискутувати на релігійні теми, тобто, якщо це можливо, делікатно свідчити про віру і нашими словами.
о. Юзеф АВГУСТИН SJ
ПРОБАЧЕННЯ
От, наприклад, я комусь вибачаю, не маю на ту людину серця, бажаю їй добра, але водночас не хочу мати з нею нічого спільного або й взагалі волію триматися від неї подалі, щоб уникати поганих стосунків або щоб вони не погіршилися. Хіба це не повне пробачення?
Коли ми втікаємо від контактів з людиною, віддаляємося від неї на безпечну відстань, коли не бажаємо мати нічого спільного з тим, хто нас образив, то це означає, що ми пробачили не до кінця. Якщо я не тримаю в душі зла на таку людину, бажаю їй добра, то це добрий початок, може, навіть більше, ніж тільки початок пробачення. Треба погодитися з тим, що пробачення — це процес, який триває.
Повне пробачення наступає повільно, людина до нього дозріває. Отож не треба боятися того, що я волію обходити свого кривдника стороною. Треба покірно визнати, що я відчуваю побоювання перед тією людиною, перед її реакцією. Але чи насправді це побоювання перед людиною, якій я не можу пробачити до кінця? Ні, передовсім я боюся хреста, боюся страждання, якого та людина може мені завдати. А тим часом остаточне пробачення реалізується в тому, що людина несе чужий хрест.
«Носіте тягарі один одного…» У цих словах — суть пробачення. Пробачення полягає не в тому, що я забуду про когось чи відсунуся від когось, не бажатиму йому відплатити. Це, повторю ще раз, тільки початок. Повне пробачення полягає в тому, що я не тільки не відплачую злом за зло, а й хочу тій людині допомогти. Проте якщо ми хочемо допомагати іншим, то мусимо добре вивчити їхню ситуацію. Треба спочатку запитати у людини, а чи потрібна їй моя допомога? Бо не раз своєю надмірною ревністю і побожністю ми не тільки не допомагаємо, а навіть відштовхуємо людей від Бога, бо змушуємо їх щось робити, виставляємо їх винними, звинувачуємо їх.
Пробачити — це не тільки забути кривду, пробачити — це нести чужий тягар, нести чужий хрест.
о. Юзеф АВГУСТИН SJ
Помилуй мене, Боже, помилуй; до тебе душа моя прибігає.
У тінь твоїх крил прибігаю, поки не мине лихо. До Бога Всевишнього взиваю, до Бога, що чинить мені благо, — нехай пошле з неба й мене врятує, нехай осоромить тих, що мене зневажають; нехай пошле Бог свою ласку й правду.
Псалом 57, 2-4
ПРОБАЧИТИ БАТЬКАМ
Щоб вибачити батькам за те, що вони нас зранили у дитинстві, чи треба їм про це говорити? Чи треба перераховувати їм усі їхні кривди?
Перш ніж комусь сказати, що нас скривджено, треба завжди добре подумати. Йдеться про те, щоб це не було безсенсовним, щоб зайвий раз не завдавати собі ран. Гадаю, не обов’язково говорити батькам, що вони нас скривдили.
Якби так було, то, напевно, це допомогло б одній і другій стороні. Але так буває не завжди. Батьки звичайно старші від нас на 20, 30 чи й навіть більше років, і якщо ти щось зрозумів зі свого життя з ними, то треба подякувати Господу Богу за таку благодать, а не примушувати інших це зрозуміти. Як на мене, то не варто починати конфлікт. Щоб загоїти рани, мало вивергнути із себе наболіле… Колись один із моїх приятелів розповів, що він був учасником групової психотерапії і їм запропонували (під час психотерапії таке трапляється часто) викинути із себе все наболіле тій особі, яка нас зранила. Батько приятеля був жорсткою людиною, навіть брутальною. Він перед усією групою почав проклинати свого сина, обзивати його. Приятель сказав, що після такої «терапії» у нього в душі залишилося неприємне почуття гіркоти.
Пробачення несумісне з тим, щоб когось проклясти. Якщо ми комусь докоряємо, висловлюємо свої претензії, то це нас не вилікує. Напевно, треба сказати про свої кривди тому, хто нас скривдив, поскаржитися йому, але зробити це без злості, агресивності. Ти зазнав біди від людей, які тебе скривдили, віддай цю біду Господу Богу. Суттю пробачення є віддати свої кривди Господу Богу.
Тож треба дуже добре обміркувати ситуацію: казати чи не казати батькам про кривду, яку вони вчинили колись дитині. Якщо дитина вже немала і відчуває, що може дійти порозуміння із своїм батьком чи матір’ю, то має постаратися знайти з ними спільну мову. Але коли батьки дуже похилого віку і не розуміють нас, вони почуватимуться відкинутими, скривдженими і можуть відреагувати так: «Ми все життя присвятили тобі, а ти нам так віддячуєш». Тоді не варто їх додатково кривдити. Отож, сказавши комусь, що він нас скривдив, можна вплинути на очищення стосунків між нами, зокрема між дітьми і батьками, але щоразу треба добре подумати, чи варто це робити, чи ні. Якогось універсального способу тут немає.
o. Юзеф. АВГУСТИН SJ
МОЛИТВА ГРІШНИКА
Господи, знову все не так. Я й не сподівався від себе такого.
А думав, що я вже від цього звільнився… А воно бач, ні. Нічого не можу вдіяти. І зараз маю охоту піддатися.
Найбільше мені дошкуляє те, що я мушу відмовитися від високої думки про себе, до якої я поступово дійшов.
Мушу признатися, Господи, що найбільше мене гнітить зранена власна любов. Знаю, що це недобре. Але волів би про це Тобі сказати щиро, відверто.
Мій жаль не є чистий. Звісно, мені шкода, що так сталося. Але найбільше мені шкода самого себе. Мене такого, якого, як я гадав, мені вдалося перемінити. Мене такого, який врешті почав приносити мені шану.
Гадаю, це трохи так, як із Сенекою, який щовечора відвідував свою душу і захоплювався нею, бо бачив, яка вона гарна.
Прости мені, Боже, що я любив себе більше, ніж Тебе, що і; ставив Тебе на друге місце навіть тоді, коли відчував скруху.
Вчини так, щоб я міг нести свою провину, а не волокти. Вчини, щоб я прийняв себе як грішника, відважно, під Твоїм оком, і щоб не копилив губи, як розсерджена дитина.
Прости мені, Господи, прошу Тебе. Прости мою провину і… мою зранену гордість. Дякую Тобі, Господи, що дав мені зрозуміти, що я такий самий, як інші люди, «дволикі й підступні».
3 книжки Modlitwy na trudne dni
ЧИ МАЄ ПРАВО СПОВІДНИК ДОПИТУВАТИСЯ ПРО КІЛЬКІСТЬ ГРІХІВ?
Часто від сповіді відштовхують самі священики. Мені коштувало багато зусиль, щоб умовити приятельку піти на сповідь. Врешті пішла, але від сповідальниці відійшла розбита. Каже, що більше на сповідь не піде. Найбільше її принизило те, що священик питав її, скільки разів вона чинила якийсь гріх. «Що, треба було записувати їх до блокнота?!» — обурювалася вона. Не можу погодитися, що вона не має рації. Отже, чи може сповідник питати про кількість гріхів.
Уже під час теологічних студій семінаристів навчають, що сповідник мусить дбати про кілька речей. Першою його турботою має бути виявлення доброзичливості й любові до кожного, хто приходить до сповідальниці. Навіть коли це виняткові випадки, коли сповідник відчуває обов’язок відмовити в розгрішенні, бо не бачить у покутника жалю за гріхи ані волі, щоб виправитися. Але і в такій ситуації сповідник повинен терпляче і з любов’ю пояснити зацікавленому причини, через які він не отримав розгрішення. Окрім цього, сповідник повинен старатися переконати його, що краще відійти від сповідальниці без розгрішення, ніж отримати його по-святотатськи, коли воно буде недійсне. Одне слово, обов’язком сповідника є прийняти кожного доброзичливо і з пошаною, і винятків тут немає.
Другим обов’язком священика є допомогти пенітентові, щоб його сповідь була справді визнанням гріхів. Бо ж у сповіді не йдеться про те, щоб розповісти про свої гріхи або прозвітувати про вчинене зло. Ми приходимо до Христа, щоб отримати від Нього пробачення тих гріхів, які ми перед Ним визнаємо. Часом трапляється, що хтось на сповіді говорить про якісь свої гріхи тільки тому, що такими їх вважає Церква, але сам він жодного зла в них не бачить. Отож така людина просто звітує про ті гріхи, але їх не визнає. Тоді добрий сповідник намагається допомогти покутникові побачити зло,яке несуть із собою ці вчинки, щоб він постановив виправитися.
Тільки на третьому місці сповідник повинен дбати про те, щоб покутник визнав усі тяжкі гріхи, які він тільки пам’ятає. Часом хтось сповідається наскільки загально, що священик зобов’язаний попросити його говорити докладніше. Бо якщо, наприклад, хтось сповідається, що згрішив проти п’ятої заповіді, то справді важко здогадатися, чи йдеться про гріх убивства, чи може тільки про те, що людина надміру їсть. Кількість гріхів теж може бути вельми важлива, бо вона свідчить про ступінь духовної загрози: вбивство плоду — це дуже тяжкий гріх, а що ж говорити, якщо якась сім’я зробила це вже п’ять разів. Часом набагато важливіша за кількість гріхів є ситуація, коли людина постійно живе в гріху: існує колосальна різниця між поодинокою подружньою зрадою і створенням подружнього трикутника, між однією крадіжкою і злодійством. Ясна річ, це не означає, що мені можна знехтувати поодинокою подружньою зрадою: у стародавній Церкві цей гріх вважали таким тяжким, що взагалі боялися вділяти розгрішення.
Також трапляється, що священик має сумніви, чи хтось не сповідається про те, що не є гріхом. Наприклад, хтось визнає, що в неділю не пішов на Службу Божу, а якщо його запитати, з якої причини, то виявляється, що людина мала високу температуру. А хтось інший сповідається, що мав нечисті думки — це могли бути як спокуси, які людина перемогла, так і розпуста, якій людина віддавалася в думках. Невміння розрізнити, де гріх, а де ні, звичайно веде до фаталізму: переконання, що ніби в деяких ситуаціях людина була змушена чинити зло. Тому важко докоряти сповідникові, якщо він старається вивести покутника з такої помилки. Важливо, щоб він ставився до покутника з доброзичливістю і повагою.
Подрузі дошкулило запитання священика про кількість гріхів. Я застановляюся, що могло бути причиною цього, безперечно, вельми прикрого для неї, переживання. Почнемо від можливих помилок сповідника. Він міг, наприклад, запитувати про кількість гріхів, навіть не завваживши, що покутниця зовсім не була переконана в тому, що вони гідні осуду. У такому разі він спочатку повинен був спробувати показати їй зло того гріха, а тоді запитувати про кількість. Його помилка могла бути і в тому, що оскільки йшлося про гріх, який приятелька чинила досить часто («треба було записувати до блокнота!»), він повинен був запитати не так про кількість, як про тривалість життя в цьому гріху; можливо, про те, як часто вона його чинила. Бо у сповіді не йдеться про точну бухгалтерію, а про щире викладення своєї духовної ситуації. На таку бурхливу реакцію після сповіді могло вплинути й те, що сповідник виявив замало доброзичливості й терплячості.
Не виключаю також, що причиною непорозуміння могла бути й поведінка другої сторони. Може ж трапитися, що хтось досить формально сповідається про вчинки, безперечно, не згідні з Божими заповідями, бо не вважає їх гріхом. Тоді сповідник має мало шансів, щоб дійти порозуміння з таким покутником. Покутник звичайно не може тоді зрозуміти, що священик не має влади над Божими заповідями, і часом починає ставитися до нього нахабно, неслушно приписуючи йому свою власну поведінку.
У цьому листі я відчуваю приховане запитання: чому ми маємо сповідатися священикові, який є тільки такою самою людиною, як і ми? Відповідаючи на це запитання, Церква вже давно посилається на два образи: суду і лікування. Що в таїнстві сповіді є щось від суду, випливає із слів самого Ісуса: «Кому відпустите гріхи — відпустяться їм, кому ж затримаєте — затримаються» (Йн 20, 23). Тому Спаситель поставив відпущення гріхів у залежність від розпізнання їх тими, кого він для цього покликав. А як священики можуть їх розпізнати, коли той, хто клопочеться про відпущення гріхів, не хоче відкрити перед ними свого єства?
Зрештою, дивний це суд, бо його головною метою є лікування душі. Я відтуляю перед сповідником своє сумління, як пацієнт відкриває перед лікарем своє тіло. Я показую священикові хворі місця моєї душі, також і ті, які мені вдається приховати від інших. Бо я вірую в цілющу силу Христа, вірую, що в таїнстві покаяння вона діє особливо. Завдання сповідника, перед яким я відкриваю найпотаємніші рани своєї душі, — зміцнити моє рішення відвернутися від гріха і розпочати працю над тим, щоб краще, допомогти мені якнайбільше відкритися перед силою Христа.
Таїнство покаяння — це не так суд наді мною, як суд над старою людиною, людиною гріха, яка ще в мені мешкає. Суддя — це не тільки Христос, не тільки його повноважний представник, але й я сам: краща частка мене самого, яка вже варта вічного життя, тобто нова людина, Христова, на яку я поволі перетворююся. Суттю самообвинувачення в таїнстві покаяння є боротьба нової людини зі старою: нова людина, яка в мені зростає силою Бога, відтуляє Христу всю бридоту старої людини, якою я ще є, з покірним проханням, щоб Він, Спаситель, заради мого добра дозволив мені діяти проти самого себе, щоб дозволив знищувати в мені стару людину.
Для багатьох католиків визнання гріхів — це найсерйозніший бар’єр, який утримує їх від приступання до таїнств. Але якщо заглибитися в релігійний сенс самообвинувачування в таїнстві сповіді, то, може статися, внутрішній опір перед сповіддю переміниться на живу потребу визнати всі свої гріхи. Стара істина про людину: якщо вона побачить в чомусь великий сенс, тоді зникають перешкоди і щось її ніби починає підштовхувати, щоб цей сенс набрав реальних рис.
ЧИ ПОВИННА БУТИ ЧАСТОЮ СПОВІДЬ, ЯКЩО В МЕНЕ НЕМАЄ ТЯЖКИХ ГРІХІВ?
Четверта церковна заповідь говорить, що християнин мусить сповідатися принаймні раз на рік і у великодній час приймати св. Причастя. Сповідь раз на рік, як наказує Церква, є обов’язком віруючої людини. Однак сповідь тільки під тиском обов’язку чи звичаю може обернутися тим, що практика навіть регулярної сповіді виявиться безплідною і мало корисною для духовного життя. Вимушена сповідь є свідченням «прохолодної» віри. Про абсолютну необхідність таїнства примирення йдеться тоді, коли людина, вчинивши тяжкий гріх, розриває свій зв’язок з Богом.
Разом з питанням, як часто треба сповідатися, мусимо поставити собі важливіше питання: для чого сповідатися? Які є причини для сповіді? Без відповіді на питання, для чого я сповідаюся, відповідь на питання, як часто я маю сповідатися, не внесе нічого нового в розуміння потреби таїнства примирення.
Таїнство примирення не є місцем наведення «ладу», місцем очищення від недосконалості та гріхів, це передовсім місце зустрічі людини з Богом. Якщо її духовне життя є інтенсивним зв’язком з Богом, тоді питання про частоту сповіді набуває зовсім іншого характеру. Людина не питає, часто чи нечасто їй належить сповідатися, бо таїнство примирення це не тільки обов’язок, це дар. Питання про частоту таїнства тоді звучить інакше: «Як часто треба зустрічатися з цією, що пробачає, любов’ю Отця?» — або: «Як часто Бог запрошує мене зустрітися із своєю любов’ю, що прощає?» Хоча здається, що це ніби однакові запитання, але їхня принципова суть, зміст і мета вже зовсім інші.
Таїнство примирення, як говорить II Ватиканський Собор, може стати величезною допомогою в духовному зростанні людини. Тому регулярна сповідь має також глибокий педагогічний характер. Людські слабкості та гріхи завдяки сповіді не стають місцем самозневаження і приниження, а місцем щоразу повнішого перевищення себе.
У багатьох парафіях є звичай щомісячної сповіді, яка пов’язана з першою п’ятницею місяця. Гадаю, цей звичай допомагає багатьом вірним у їхньому духовному зростанні, про яке говорить Собор. Однак до цього звичаю деякі вірні ставляться формально. Якщо вони не мають нагоди піти на сповідь у першу п’ятницю місяця, то взагалі відмовляються від таїнства примирення у цьому місяці й чекають наступного. Здається, не так уже й важливо пов’язувати сповідь з тим чи тим днем місяця. Практика регулярної щомісячної сповіді, напевно, варта найбільшого заохочення.
Хотів би застерегти від небезпеки рутини в регулярній сповіді. Тому кожна людина, яка прагне жити глибшою вірою, повинна сама визначити, як часто вона повинна сповідатися.
о. Юзеф АВГУСТИН SJ
ПРОХАННЯ ПРО ВОЛЮ ЛЮБИТИ «ВОРОГА»
Господи, ця людина перебрала міру. Але попри це я мушу з нею далі працювати. Сьогодні мало не послав її під три чорти.
Скільки разів я пробував знайти якесь порозуміння з нею! Чому щоразу я повинен робити «перший крок»? У мене вже нема сил.
Я ніколи не думав, що Твоя заповідь, Господи, Твоя улюблена заповідь, така важка! Любити цю людину… Любити її «як себе самого»… Але ж, Господи, все мене від неї відштовхує… Все. Її вульгарне обличчя, її думки, такі мені чужі. Здається, що коли я пробую зробити крок в її бік, мене ніби відпихає душа цієї людини.
Любити її… Це щось таке, про що я ніколи б і не подумав. Мушу Тобі признатися, що я часто марив про світ, де цієї людини не було б…
А тим часом вона живе. І я мушу її любити.
А найважче те, що Ти, Господи, не хотів би, щоб я обдаровував ту людину любов’ю на замовлення, любов’ю анонімною, вимушеною. Любив її «заради Твоєї любові».
Ти хочеш, щоб мої пошуки і сподівання довели мене до усвідомлення того, що по суті я маю цю людину любити заради неї самої, тому що вона є Твоєю дитиною.
Правду кажучи, одного дня… Так, можливо, що я був тоді на добрій дорозі… Того дня я подумав, що у неї теж була віддана серцем мати, що чиїсь очі шукали її очей, а вона не відвернулася, що вона збудила, може, якусь велику, просту любов чи велику відданість.
Може, хтось на цій землі відчув, що вона є єдиною на світі, що її життя дуже цінне…
Того дня я не затримався довше на цій думці: те, щоб хтось її! мав любити, здалося мені таким смішним… А проте…
Я повернуся до цього, обіцяю. Може, зрозумію, як ця людина може бути мені «братом».
А поки що, Господи, вчини так, щоб завтра я міг її витримати і щоб я міг її хоч трохи зрозуміти.
З книжки «Modlitwy na trudne dni»
СПОВІДЬ
Будинок стояв на головній вулиці міста. Тільки-но отець Маркіян переступив поріг, почулися стогони й плач. На залізному ліжку лежала жінка. Вона важко дихала.
Схудлі жіночі руки, запалі щоки, захололий погляд і напіввідкритий рот не обіцяли жодної розмови. На столику біля ліжка стояв кухоль без ручки. Окрім ліжка і цього столика, у хаті більше нічого не було. Ні образка на стіні, ні ікони в кутку.
Важкий запах наповнював кімнату.
Про нормальну сповідь не було й мови. На запитання священика, чи жаліє вона за гріхи, жінка, готова спочити навіки, тільки спромоглася кивнути головою. З величезним зусиллям вона прийняла Пресвяте Тіло Христа. Через хвилину вона трохи підвела руку і ворухнула губами. Отець Маркіян нахилився над нею і почув:
— Мій чоловік… Поговоріть з ним.
Священик обернувся до заплаканих жінок:
— Де її чоловік?
— За хатою сидить. Отче, навіщо він вам?
— Тамара Михайлівна просила, щоб я з ним поговорив.
— Що? З ним?! — охнула одна з них. — Він взагалі не захоче говорити з вами!
Стишивши голос, вона про щось пошепталася з іншими жінками, а потім повернулася до отця Маркіяна і обурено сказала:
— Та він негідник, падлюка!
Отець Маркіян вийшов з хати, пройшов вздовж дерев’яної стіни будинку і опинився на обійсті. На пеньку сидів старий неголений чоловік у брудній сорочці. Патиком він перекидав гнилі березові стружки. Отець Маркіян усміхнувся і сказав:
— Добрий день!
Старий стрепенувся, але не відгукнувся. Отець Маркіян лагідно продовжував:
— Ось така ситуація… Ваша дружина вже не видужає. Ви знаєте про це?
Мовчанка.
— Може, про себе подумаєте?
Тиша. Старий не ворухнувся.
— Ваша дружина отримала прощення гріхів. Прийняла Святе Причастя.
І знову тиша. З-за хати висунулася зацікавлена голова у білій хустці, але, злякавшись суворого погляду отця Маркіяна, одразу ж сховалася.
— Подумайте ще, — продовжував священик, — врешті, це ваша справа, але рано чи пізно ви опинитеся в такій самій ситуації, як ваша дружина. Кожна людина коли-небудь помре і стане перед лицем Бога.
Дід почав стукати палицею по пеньку, на якому сидів.
— Невідомо, коли ще священик прийде сюди, не пропустіть нагоди.
Мур мовчання нарешті тріснув:
— Ви не будете мене сповідати.
— Чому?
— Тому що я — великий грішник. Я вже сорок років не сповідався.
— Всі ми — грішники, — швидко почав отець Маркіян, зрадівши такому повороту справи, — і Господь Ісус прощає всім, хто кається. Краще пізно, ніж ніколи.
Старий перебив його:
— Я був комуністом.
— Але для сповіді це не перешкода.
Знову запала тиша. Цього разу тривала.
Раптом дід різким рухом підвів голову і видихнув:
— Гаразд, я буду сповідатися.
Сам, з власної волі, він став на коліна біля пенька, на який тепер сів отець Маркіян. Через священика він розповів Богу історію сорока років свого життя. Страшну історію, сповнену сваволі й насильства, приниження людей, вимучених зізнань, історію байдужості до страждань людей, до сліз жінок, чиїх чоловіків відправляли в табори. Історія, яка залишила свій слід і на його дружині, котра все життя тяжко працювала. Із завмерлим серцем слухав отець Маркіян і думав, звідки ця людина знає, що це — гріхи. Нарешті старий закінчив.
— Що, непогана колекція? Тільки Господь Бог мені цього не простить.
— Він усе простить, якщо ви тільки щиро жалієте за свої гріхи…
— Простить? Невже? Ні, це неможливо…
— Простить. Злодія, який покаявся на хресті в годину смерті, Він простив і пообіцяв взяти в рай.
— А що ж мені тепер робити?
— Бийте себе в груди і повторюйте за мною слова псалму…
Через деякий час отець Маркіян простягнув руку старому і сказав йому:
— Бажаю вам залишатися з миром. Бог вас любить і не відкидає. А тепер радійте, що ви висповідалися. Буду тут наступного разу, то зайду до вас. З Богом!
Старий потиснув долоню отця Маркіяна і відповів:
— А знаєте, чому я вирішив сповідатися?
— ???
— Бо за сорок років із усіх тих, хто приходив сюди, ви — перший, хто мені усміхнувся.
Юрій ГРИБОВСЬКИЙ
Перекладено з російської за: Католический посланец, Красноярск.
ПАПА ЙОАН ПАВЛО II ПРО ЗНАЧЕННЯ ДАРУ ВІДПУСТУ
В КОНТЕКСТІ ВЕЛИКОГО ЮВІЛЕЮ
1. У тісному зв’язку з таїнством покаяння постає тема, що безпосередньо стосується святкування Великого Ювілею: маю на увазі дар відпустів, які в Ювілейному Році Церква вділятиме особливо щедро, як це передбачено буллою Іпсаrnаtіопіs туsterium і відповідними розпорядженнями Апостольської Пенітенціарії.
Ідеться про делікатну тему, довкола якої виникло чимало історичних непорозумінь, що негативно позначилися на єдності між християнами. У нинішньому історичному контексті Церква звертає увагу на вимогу, щоб ця давня практика, як значущий вияв Божого милосердя, була правильно зрозуміла і прийнята. Бо досвід учить, що до відпусту часто підходили поверхово, на шкоду цьому Божому дару, кидаючи тінь на самі істини і на цінності вчення Церкви.
- Вихідною точкою для зрозуміння відпусту є щедрість Божого милосердя, виявлена на Хресті Ісуса. Розіп’ятий Ісус — це великий «відпуст», що його Отець подарував людству через відпущення провин і можливість стати дітьми Божими (пор. Йн 1, 12-13) у Святому Дусі (пор. Гал 4, 6; Рим 5, 5; 8, 15‑16).
За логікою заповіту, який є серцем всього плану спасіння, цей дар не дійде до нас без того, щоб ми його прийняли і відповіли на нього. У світлі цієї засади легко зрозуміти, що примирення з Богом хоч і ґрунтується на безкорисливому і багатому милосердям дарі, та водночас передбачає зусилля як людини, так і Церкви — вершительки таїнств. Щодо пробачення гріхів, учинених після хрещення, то тут людині служить таїнство покаяння, але на ньому все не закінчується. Бо людина має бути поступово «уздоровлювана» від негативних наслідків, викликаних у ній гріхом, які християнська теологія називає «карами» і «наслідками» гріха.
- На перший погляд може здаватися, що говорити про кару після розгрішення, отриманого в таїнстві сповіді, не дуже логічно. Однак Старий Завіт показує нам, що це нормальна річ — після пробачення понести кару відшкодування за гріхи. Бог, який називає себе «Бог милосердний і ласкавий, нескорий на гнів, многомилостивий і вірний, що зберігає ласку для тисяч, прощає беззаконня, злочини й гріхи», додає, «що не залишає нічого без кари» (Вих 34, 6‑7). У Другій Книзі Самуїла після покірного визнання вини цар Давид, який учинив тяжкий гріх, отримує пробачення від Бога (пор. 2 Сам 12, 13), але не дарування провіщеної кари (пор. там же, 12, 11; 16, 21). Отцівська любов Бога не виключає кари, хоч і в межах милосердної справедливості, яка для добра самої людини повертає порушений порядок (пор. Євр 12, 4‑11).
У цьому контексті тимчасова кара дає відчути страждання людини, яка, хоч і примирилася з Богом, ще залишається позначеною отими «наслідками» гріха, через що вона ще не цілком відкрита для благодаті. Саме задля повного вилікування грішник повинен стати на дорогу очищення для повноти любові.
На цій дорозі милосердя Бог виходить назустріч людині з особливою допомогою. Сама тимчасова кара виконує роль «ліків» тією мірою, як людина дозволяє преобразити себе через своє глибоке навернення. Таке саме значення має «відшкодування», якого вимагає таїнство покаяння.
- Сенс відпустів треба розуміти з точки зору цілковитого оновлення людини силою благодаті Христа Спасителя через послугу Церкви. Відпусти мають свій історичний початок у свідомості, якою жила стародавня Церква, що їй належить право виражати милосердя Боже, пом’якшуючи канонічні кари, накладені під час уділення розгрішення в таїнстві. Але це пом’якшення кари було зрівноважене особистими і спільнотовими зобов’язаннями, які виконували «лікувальну» функцію кари.
Отож тепер ми можемо сказати, що під словом «відпуст» розуміємо «відпущення перед Богом тимчасової кари за гріхи, провина за які вже затерта. Відпущення отримує християнин, котрий має належний намір, за певних обставин через посередництво Церкви, що вона, як домоврядник плодів відкуплення, роздає та правомочно наділяє винагороди із скарбниці заслуг Христа і святих» (“Enchiridion indulgentarium. Normae de indulgentiis”, Libreria Editrice Vaticana, 1999; nop. Катехізис Католицької Церкви, 1471).
Отож існує скарб Церкви, який «роздають» за допомогою відпустів. Це не слід розуміти як автоматичне «роздавання», ніби йдеться про «речі». Скоріше це вираження повної довіри, що Церква буде вислухана Отцем, коли, з огляду на заслуги Христа і через Його дар, а також заслуги Матері Божої і святих, просить Його пом’якшити чи усунути болісну кару. У незбагненній таємниці Божої мудрості цей дар заступництва може бути корисний і для вірних почилих, які отримують його плоди відповідно до їхнього стану.
- Отож бачимо, що відпусти — це не «пільгові тарифи» для тих, хто бажає навернутися, вони скоріше допомагають їхньому охочому, великодушному і радикальному вздоровленню. Адже духовною умовою отримання повного відпусту є усунення «будь-якого потягу до кожного гріха, також і звичайного”» (“Enchiridion indulgentarium…”).
Помилкою було б думати, що цей дар можна отримати завдяки виконанню певних зовнішніх актів. Навпаки — ці акти є вираженням навернення і допомагають йому. Вони особливо виражають віру в багатство Божого милосердя і в чудесну реальність комунії, в якій Христос нерозривно єднає Церкву із Самим Собою як Своє Тіло і як свою Наречену.
Катехеза виголошена у Ватикані 29 вересня 1999 р.
Фото: AdMe
фінансово.
Щиро дякуємо!
