Роздуми над Словом Божим на 25-ту неділя після П'ятидесятниці (УГКЦ)
Уривок Лк 10: 25 – 37 складається з двох частин (10: 25 – 28: запитання про унаслідування вічного життя та 10: 29 – 37: заклику бути ближнім на прикладі милосердного самарянина) та об’єднаний вживанням спільних слів: ποιεω (poieo – робити, чинити) у 10: 25, 28, 37 та πλησιον (plesion – ближній, сусід, той хто є поруч) у 10: 27, 29, 36. Отож «чинити» та «ближній». Ці два, знайомі усім слова, містять у собі колосальний зміст.
Слово Боже навчає, що для того, щоб осягнути вічне життя, – потрібно любити Бога і ближнього усім своїм єством (пор. Втор 6, 5 та Лев 19, 18) – чинити щось дуже конкретне й реальне стосовно Бога та ближнього. Вічне життя в Біблії, – означає життя самого Бога. Вічне – означає не просто «безконечне», – це насамперед життя іншої якості. Любити Бога і ближнього, на біблійній мові означає бути праведним, – тобто творити правильні стосунки з Богом та ближніми. Звідси праведник, – це людина, яка живе вічним життям вже тут на землі. Якість цього життя настільки інакша, що навіть смерть не може її зруйнувати.
Виглядає, що законовчитель знав про все це, але цим не жив. Його вчинками не керувала любов. Спочатку він питав Ісуса спокушаючи Його, пізніше – щоб себе оправдати.
У відповідь, Ісус розказує дуже промовисту притчу, в якій згадує священика та левіта, які можливо задля збереження старозавітного закону (поранений міг цілком виглядати як мертвий, а старозавітній закон говорив, що дотик до померлого робить людину нечистою; фарисеї навчали, що для осквернення вистачало щоб навіть тінь упала на покійника) не хотіли зупинитися, хоч вже й верталися з храму. Служіння у святині та постійне слухання слів про надзвичайну милість Бога, яка перевершує наше розуміння, не спонукала їх до зміни життя та наслідування Господа. Вони просто представляють тип людей, яким дуже подобається процес, а не результат.
Єврейський термін «daat», який на нашу мову перекладається дієсловом «знати» – означає практичний досвід, а не просто теоретичне знання. Відтак, знати щось про Бога і знати Бога (мати досвід особистої зустрічі) є дуже різні речі. В Євангелії від Луки Ісус часто представляє Бога як того Хто постійно милосердиться над людьми. Однак, для законовчителя приклад про милосердного самарянина був дуже не звичним – просто чужим. Так само й чужим, виявляється, був для нього і сам Бог, про якого він так багато знав, але якого милість і любов особисто можливо і не пізнав. Виглядає, що під милосердним самарянином Ісус міг бачити самого себе, – як того Хто лікує всіх зранених гріхом. Самаряни в очах євреїв були людьми, які вже віддавна не мали правильного уявлення про Бога та Його волю. І хоч частково це було правда, – це аж ніяк не мало бути причиною ненависті між обома частинами колись одного народу, оскільки так само й Ісус в свідомості євреїв перевершував їх уявлення про те, яким мав бути Месія та як Він повинен діяти.
Притчею про Милосердного самарянина Ісус також недвозначно заявляє, що для Бога всі люди є однаковими. Розповідь закликає кожного бути ближнім для іншого та бачити в іншому свого ближнього. Бути ближнім для іншого, – означає не робити різниці в пропозиції/пожертві своєї турботи. Наше співчуття обов’язково повинно містити складові часу та жертви (присутність на Майдані, волонтерська робота, не кажучи вже про тих хто віддає власне життя для захисту своїх ближніх, – показує наскільки актуальними є ці слова). Важливо, однак не шукати для себе визначення хто є ближнім, а хто ні, та не шукати, як зробити тільки мінімум, який комусь можемо зробити. Ця Євангельська розповідь є просто закликом бути ближнім…
Наскільки слухаючи цю притчу, ми готові після запевнення, що любимо тих чи інших людей зректися ще й цього додаткового «але» (яким часто пояснюємо чому все ж не хочемо мати нічого спільного і т. д.), яке в практичній площині показує, що насправді ми ще не живемо Любов’ю?
о. Юрій Щурко, slovobozhe
фінансово.
Щиро дякуємо!
