Александра походить із дисфункційної сім’ї. В дитинстві вона була приречена на емоційну порожнечу й самотність. Це призвело до проблем у школі, труднощів у налагодженні стосунків з однолітками. У дорослому віці вона боролася з неврозами, тривогою і депресією. Хвороба та деструктивні думки заважали їй жити нормально.
Попри все, вона ходила до храму й не відмовлялася від таїнств. Коли надія згасала, Бог прийшов їй на допомогу і звільнив її. Він також зцілив її шлюб.
«Бог не забуває про нас і радий, що нам вдалося зламати успадковані схеми занедбань», — каже Александра.
Сім’я була для неї пеклом
«Любов, тобто Бог, може змінити твоє життя», — починає свою історію Александра. Вона походить із неблагополучної сім’ї. Її мати — доросла дитина алкоголіка, а батько має риси особистості нарциса. Вона вже змалку була приречена на емоційну занедбаність і самотність.
«У мене в дитинстві не було нікого, хто міг би мене підтримати, в кого я могла би виплакатись і кому я могла би розповісти про те, що болить, із чим я не можу дати собі раду. Мої батьки ніколи не дбали про сферу почуттів», — розповідає Александра.
У підлітковому віці у неї почалися проблеми в школі; юнка не могла налагодити стосунків з іншими дітьми. «Я насправді не знала, що означає бути у стосунках, бо ніхто мене не навчив і не показав, як це робити», — каже вона.
У дорослому віці Александра боролася з тривожним розладом. Вона вживала ліки кілька років — але варто було припинити лікування, і хвороба атакувала з подвійною силою.
«Сім років я жила в повному страху. Соматичні симптоми супроводжували мене з ранку до вечора. Я не могла позбутися нав’язливих думок», — звіряється жінка.
Сильна депресія, невроз і страхи
Далі настала депресія. Александра більше не хотіла жити, не могла й думати про майбутнє. Вона згадує, що опинилася на дні, й лише віра в Бога завадила їй покінчити життя самогубством у ті безнадійні моменти.
«Я почала боротьбу за себе, щоб вибратися з неврозу. Роками я приборкувала страх, позбувалася звичок тривоги, ігнорувала нав’язливі думки, які виникали в моїй голові секунда за секундою».
Це було життя великих страждань — справжнє «пекло на землі».
«Цікаво, що саме від цих страждань я навчилася величезного терпіння та смирення. А рівень моєї тривожності був справді високим: я не могла спокійно сидіти чи лежати», — каже вона.
Мала вона і нав’язливі думки стосовно віри. «Незважаючи на це, я ходила до храму на Месу, сповідалася — хоча кожна сповідь, підготовка до неї, була порожнечею в моїй голові через постійний страх. Фактично, перебуваючи в тривожному розладі, я мала відчуття, що це ніколи не закінчиться», — каже Александра.
Ісус зробив чудо!
Прийняття страху дозволило жінці крок за кроком контролювати реакції та брати під контроль свій емоційний світ. Александра навчилася ігнорувати надокучливі соматичні симптоми і не звертати уваги на наближення панічних атак. Зрештою, це спрацювало!
«Одного разу невроз, внаслідок щоденної боротьби за себе, просто ‘зник’», — додає жінка. «І я знову почала працювати над собою, щоб ніколи більше не допустити повторення цього пекла».
Александра ходила до психотерапевта. День за днем вона вчилася приймати і любити себе. Вона позбулася ярликів «не такої» та «надмірно чутливої», які навішували їй у родині.
«Виявилося, що я людина з нормальними почуттями. Я полюбила себе, і це було для мене ДИВО. Можливо, завдяки любові Бога, яку я відчула від Нього. Він поставив на моєму шляху чудову терапевтку, від якої я отримувала зацікавленість, тепло, увагу й багато сердечності», — згадує вона.
Молода жінка нарешті побачила свою цінність, гідність і красу. Терапія змінила її на 1800. Стара частина її померла, і народилася нова. Александра почулася щасливою. Вона стала зовсім іншою людиною, і її стосунки з іншими теж змінилися.
Дім на скелі
Змінились і стосунки між нею та її чоловіком; були вже не такими, як доти.
«Мій чоловік також походить із дисфункційної сім’ї. Спільний, проблемний сімейний досвід певний час тримав нас разом. А потім щось розпалося», — пояснює Александра.
Подружжя вирішило боротися за свої стосунки. Вони разом ходили на терапію. «Часом було дуже важко. Були моменти, коли мені було не по собі, доводилося покладатися на Бога, бо я не могла впоратися з цим самостійно», — зізнається вона.
Як у них справи зараз?
«Мій чоловік змінюється, дорослішає та вчиться говорити про свої емоції. Ми відкритіші одне до одного, без вагань розповідаємо те, що відчуваємо в певний момент», — каже Александра. У подружжі панує мир.
«Я бачу плоди нашої роботи над собою. У нас нарешті є шанс створити нормальний, здоровий дім. Без криків, емоційного нехтування, культивуючи взаємну турботу, любов та уважність до потреб. Дім, де ніхто не втікає від емоцій, навіть складних», — каже Александра.
Попереду в неї ще одне важливе рішення: воно стосується зміни її нинішнього шляху професійного розвитку. Мрія Александри — працювати з людьми, з їхніми емоціями. Вона зізнається, що ділитися підтримкою та розумінням з іншими приносить їй велику радість. «Я людина, яка любить співпереживати, тому мені легко. Цей талант від Бога чекає на те, щоб його примножили», — каже вона.
«Дякую Богу за все, що маю»
Стосунки з родиною не належать до найлегших. Виставлення меж особливо складне у випадку близьких, із якими нас єднають міцні зв’язки. Самоповага може викликати нерозуміння та ізоляцію.
«Ми віримо, що Бог не забуває про нас і радіє, що нам вдалося зламати успадковані схеми занедбань», — каже Александра.
Саме завдяки Йому вона зуміла подолати свій невроз і депресію. Бог простягнув їй руку допомоги, коли інші забули про неї. Ділячись своїм свідченням, Александра наголошує, що Любов дозволяє нам пережити життєві бурі.
«У світі, де так багато шлюбів розпадаються, варто поговорити про те, як Бог може змінити життя і стосунки. Божі подружжя — це надія; і вони нагадують нам, що ми нічого не можемо зробити самотужки. Коли ми будуємо з Ісусом — можемо витримати навіть ситуації, з людського погляду безнадійні. Часте прийняття Святого Причастя, сповідь дозволяють нам підтримувати зв’язок із Ним. Тоді стає можливим приймати мудрі, обдумані рішення», — пояснює Александра.
Переклад CREDO за: Анна Гембальська-Берекець, Aleteia