Коли покоління Ізраїля зібралися навколо Бога і Мойсея, виникла потреба в особливих людях – посередниках. Для цього обрали плем’я Левія. Причин цього дві: глибока вірність Богу, пов’язана з безкомпромісністю щодо відступників (Вих 32, 25-29), і заміна первородних синів, які мали би належати Богові, на покоління Леві (Чис 3, 12-13). Відтоді розуміння поняття «священство» змінилося, що відчутно в Новому Завіті, а вірність Богу досі залишається особливою прикметою Його служителів.
Загалом історія священства розпочинається в Давньому Ізраїлі ще на початку його формування як народу, тобто під час виходу з Єгипту. До цього патріархи самі виконували функції, що пізніше належатимуть священикам (Бут 22, 13). У цій першій фазі згадуються інші священики, які не були ізраїльтянами: Мелхіседек (Бут 14, 18); єгипетські (Бут 41, 45) та мідіянські (Вих 2, 16) священики. Коли ж Ізраїль зібрався навколо Бога і Мойсея, священиками було визначено чоловіків із коліна Левія, як ми вже сказали про це на початку. Причому історично склалося так, що обов’язки безпосередньо священицькі виконували сини Аарона (Лев 8, 1), брата Мойсеєвого, який теж походив із коліна Левія, тоді як інші – левіти – виконували допоміжні завдання.
Завдання левітів
Через левітів можна було в окремих випадках просити про оракул, тобто священний жереб (Втор 33, 8; 1 Сам 14, 41). Наступне їхнє завдання – повчати народ (Втор 31, 9; Мал 2, 7), воно пов’язане з певною юридичною владою (Втор 21, 5). Третє завдання – богослужіння і жертвоприношення. Саме левіти виконували все необхідне для культу Бога Ягве, включно з численними жертвоприношеннями (Лев 1–7).
Наближеність до Бога ставила перед священиками суворі вимоги до ритуальної, культової чистоти (Лев 21). Тому вони несли відповідальність за чистоту учасників поклоніння Богу та всього, що мало до цього стосунок. Ще одним обов’язком левітів було вділяти благословення в ім’я Боже (Чис 6, 22-27), що приносило ізраїльтянам мир, щастя та інші блага. І останнє, що визначало священика, – це його безпосередній зв’язок зі святим місцем, храмом: левіт міг увійти до храму й мав дбати про нього (Чис 3, 38).
Замість жертвоприношень – Добра Новина
Євангеліє говорить про священиків, але нерідко в негативному світлі. Ісус із пошаною ставиться до їхнього завдання (Мт 8, 4), але не оминає їх і критикою (Лк 10, 31-32). Первосвященики були серед тих, хто намагався знищити невигідного проповідника з Назарета (Мт 26, 3‑4).
Далі в Новому Завіті ніколи не застосовується поняття священства до провідників християнських спільнот, окрім двох винятків. Зокрема, св. Павло порівнює юдейських священиків із проповідниками Євангелія: замість жертвоприношень у центрі уваги апостол ставить проголошення Доброї Новини (див. 1 Кор 9, 13-14). Також у Посланні до римлян проповідування Євангелія названо священослужінням (Рим 15, 16). Отже, своє священицьке завдання Павло вбачає не в приношенні жертв на вівтарі, а в проповідуванні. Лише стосовно однієї особи вжито слово «священик» – щодо Ісуса Христа. У Посланні до євреїв викладено цілу теологію Ісуса – найвищого і єдиного Первосвященика, посередника між Богом і людьми.
Пресвітери та єпископи
Бачимо, що священство Нового Завіту перебуває в певному розриві зі священицькою традицією Старого Завіту. Провідники християнських спільнот не походять із покоління Леві, тому не могли би виконувати функції священиків, як і сам Ісус. Тому навіть слово «священики» щодо них не застосовують, натомість вживають терміни «пресвітер» і «єпископ».
«Пресвітер» буквально означає «старший» – як за віком, так і за становищем у якійсь групі. А »єпископ» означає «той, хто доглядає; сторож; наглядач». Новий Завіт описує певні функції пресвітерів: вони керують спільнотою (1 Пт 5, 1-2; Діян 20, 28), проповідують і навчають (1 Тим 5, 17), вирішують спірні справи (1 Тим 5, 19), звершуючи також певні літургійні жести над віруючими (Як 5, 14). Знаходимо теж несистематичні, ніби мимохідь сказані слова про це служіння нового союзу: воно не має людського походження (1 Кор 3, 5-6) і служить примиренню людей із Богом (2 Кор 5, 18-20). Святий Павло наказує: «Нехай, отже, кожен уважає нас як слуг Христових і завідувачів тайн Божих» (1 Кор 4, 1). Це новий вимір служіння пресвітерів, які продовжують служіння єдиного священика Нового Завіту – Ісуса Христа.
Новий Завіт згадує про особливий жест щодо пресвітерів – покладення рук (1 Тим 4, 14; 2 Тим 1, 6). У біблійній традиції цей жест вказує на передавання влади й сили. Так, можна говорити про безперервну лінію апостольської влади, що від Христа через апостолів переходить на єпископів та священиків аж дотепер.
Щоденність як служіння і жертва
Говорячи про єдине священство Ісуса, Новий Завіт указує й на священицьку гідність усіх охрещених християн. Сама віра вже є жертвою Богу (Флп 2, 17). Святий Павло просить: «Тож благаю вас, брати, на милість Божу, віддати тіла ваші як жертву живу, святу, приємну Богові: богослужбу від вас розумну» (Рим 12, 1). Так щоденне життя насправді перетворюється на священицьке служіння. Навіть тіло, наш фізичний вимір, не виключене зі служби Богові, не перебуває в противазі до духу – ціла людина сама перетворюється на священика і все навколо може перетворити на жертву.
Апостол Яків нагадує, що самої молитви й побожності – без конкретних діл милосердя щодо ближнього – замало (Як 1, 26-27). Послання до євреїв підтверджує це: «Через нього принесім завжди Богові жертву хвали, тобто плід уст, які визнають його ім’я. Добродійства та взаємної допомоги не забувайте: такі бо жертви Богові приємні» (Євр 13, 15-16).
Вершину богослов’я священицького характеру всіх охрещених ми знаходимо у св. Петра та в Одкровенні Йоана. Те, чого прагнули пророки Старого Завіту, щоби весь Ізраїль став посередником між Богом і людством, – сповнюється у християнському народі.
Охрещені стають у Христі «вибраним родом, священством царським, народом святим, людом Божої власності» (див. 1 Пт 2, 5.9; Одкр 1, 6). У сповненні священицьких завдань їм допомагають пресвітери та єпископи. Отож у Небесному Єрусалимі не буде «касти» священиків, як і самого храму, «бо Господь, Бог Вседержитель, йому храм і Агнець» (Одкр 21, 22).
о. Патрик ОЛІХ OFM
«Католицький Вісник», № 23/ 2013
фінансово.
Щиро дякуємо!
