Побачив, що не бачить, — і повірив

Роздуми над Божим Словом на свято св. Йоана, апостола і євангеліста

У день сьогоднішнього свята ми читаємо початок Першого послання апостола Йоана та один із завершальних уривків його Євангелія. Зіставивши ці тексти, бачимо Йоана, учня Господнього, який свідчить про свого Вчителя, що бачив Його, дивився на Нього, споглядав Його і, зрештою, увірував у Нього. Так він і пише про себе в Євангелії: «побачив, і повірив» (Йн 20, 8). Сталося це не на початку, коли він тільки став учнем Господа, а лише біля вже порожнього гробу Вчителя. Потім же, коли він писав до нових поколінь християн, які Господа не бачили, то казав так: «що побачили на власні очі, що ми оглядали і до чого доторкнулися наші руки, … і ми побачили, і свідчимо, і звіщаємо вам вічне життя,
яке було при Отцеві і з’явилося нам» (1 Йн 1, 1‑2). Отже, він довго бачив Господа, коли ходив із Ним по Галілеї та Юдеї, але тільки тоді, коли побачив порожній гріб, «побачив, і повірив»

Що насправді побачив Йоан, улюблений учень Господній, узрівши порожній гріб? Зрештою, там же не було нікого, тільки полотна лежали. Він їх помітив ще раніше, як сам пише: «І нахилившись, побачив полотна» (в. 5), однак не тоді увірував, а пізніше. Віра учнів не зродилася просто з того, що Йоан і Петро побачили полотно і хустку, в які було загорнуто тіло і голову їхнього Вчителя.

Йоан увірував, коли побачив, що не бачить Того, кого раніше так добре бачив і знав. Потім Йоан повторить цю істину, на якій базується наша віра: «Бога ніхто ніколи не бачив, Єдинородний Бог, який у лоні Отця, — Він явив» (Йн 1, 18). Йоан у порожньому гробі побачив очима віри Того, який уже сидів по правиці Отця у Небі: Господа воскреслого. Очі віри бачать те, що невидиме; оскільки не бачать, тому й вірують. Йоан ще раз повторить цю істину, коли запише слова воскреслого Христа до Томи: «Бла­жен­ні ті, які не бачили, а повірили!» (Йн 20, 29).

Саме це Йоан прагне переказати нам, християнам ХХІ століття. Ми не в гіршому становищі, ніж апостоли, які бачили Христа на власні очі. І ми, й вони Бога не бачимо, але бачимо людину — нашого ближнього (пор. 1 Йн 4, 20). Наша віра бачить те, що невидиме, але це не духовність, відірвана від тіла, від конкретної людини, від її життєвих потреб. Наша віра повинна підтверджуватися особистим досвідом життя, як віра апостолів. «Слово стало тілом», — нагадує нам Йоан (Йн 1, 14). Християнська духовність — це духовність втілена: Слово Отця, яке стало людиною, аби цю людину зробити шляхом до Отця — невидимого Бога у Небі.