Побачив, що не бачить, — і повірив

Роздуми над Божим Словом на свято св. Йоана, апостола і євангеліста

У день сьогоднішнього свята ми читаємо початок Першого послання апостола Йоана та один із завершальних уривків його Євангелія. Зіставивши ці тексти, бачимо Йоана: учня Господнього, який свідчить про свого Вчителя, що бачив Його, дивився на Нього, споглядав Його і, зрештою, увірував у Нього. Так він і пише про себе в Євангелії: «побачив, і повірив» (Йн 20,8). Сталося це не на початку, коли він тільки став учнем Господа, а лише біля вже порожнього гробу Вчителя. Потім же, коли він писав до нових поколінь християн, які Господа не бачили, то казав так: «що побачили на власні очі, що ми оглядали і до чого доторкнулися наші руки, … і ми побачили, і свідчимо, і звіщаємо вам вічне життя,
яке було при Отцеві і з’явилося нам» (1 Йн 1, 1‑2). Отже, він довго бачив Господа, коли ходив із Ним по Галілеї та Юдеї; але тільки тоді, коли побачив порожній гріб,  — «побачив, і повірив»

Що насправді побачив Йоан, улюблений учень Господній, узрівши порожній гріб? Зрештою, там же не було нікого, тільки полотна лежали. Він їх помітив ще раніше, як сам пише: «І нахилившись, побачив полотна» (в.5); однак не тоді увірував, а пізніше. Віра учнів не зродилася просто з того, що Йоан і Петро побачили полотно і хустку, в які було загорнуто тіло і голову їхнього Вчителя.

Йоан увірував, коли побачив, що не бачить Того, кого раніше так добре бачив і знав. Потім Йоан повторить цю істину, на якій базується наша віра: «Бога ніхто ніколи не бачив, Єдинородний Бог, який у лоні Отця, — Він явив» (Йн 1,18). Йоан у порожньому гробі побачив очима віри Того, який уже сидів по правиці Отця у Небі: Господа воскреслого. Очі віри бачать те, що невидиме; оскільки не бачать, тому й вірують. Йоан ще раз повторить цю істину, коли запише слова воскреслого Христа до Томи: «Бла­жен­ні ті, які не бачили, а повірили!» (Йн 20,29).

Саме це Йоан прагне переказати нам, християнам ХХІ століття. Ми не в гіршому становищі, ніж апостоли, які бачили Христа на власні очі. І ми, й вони Бога не бачимо, але бачимо людину — нашого ближнього (пор. 1Йн 4,20). Наша віра бачить те, що невидиме; але це не духовність, відірвана від тіла, від конкретної людини, від її життєвих потреб. Наша віра повинна підтверджуватися особистим досвідом життя, як віра апостолів. «Слово стало тілом», — нагадує нам Йоан (Йн 1,14). Християнська духовність — це духовність втілена: Слово Отця, яке стало людиною, аби цю людину зробити шляхом до Отця — невидимого Бога у Небі.