У спробах розгадати загадку «Тайної вечері» Леонардо да Вінчі ми отримаємо відповідь, яка стосуватиметься нас самих. Чи буде ця відповідь комфортною? Не обов’язково.
Леонардо не перестає захоплювати. Докази? Незліченні натовпи навколо Мони Лізи, яких ви не знайдете більше ніде у світі; популярність книжки Дена Брауна; і, нарешті, сотні надзвичайних теорій. Чи не найбільш незвичайна — про нотний запис, прихований у знаменитій картині, з якого складається мелодія.
Спробуймо до цього придивитися ближче.
Музика, прихована в картині, — чи це можливо?
Бачити й чути одночасно. Такого ще ніколи не було! Інтертекстуальність генія: послання, приховане в музиці; музика, прихована в образі; і образ, сповнений сенсу. Як вдалося відкрити цей глибоко прихований маніфест митця, і що він означає?
«Тайна вечеря» намальована на стіні рефекторію (їдальні) домініканського монастиря в Мілані. На ній зображено сцену, що описана в усіх Євангеліях: Христос за вечерею зі своїми учнями встановлює Євхаристію. Чи то через значення сюжету, його незвичайну, таємничу умовність, чи то через певну ефемерність, що виникла внаслідок погіршення стану картини (вона стала жертвою помилки художника, який використав не фреску, а новаторську, нетривку техніку джессо, загалом відому в Середньовіччі, але неправильно «покращену» митцем), дослідники знайшли в цій картині набагато більше прихованого сенсу, ніж у будь-якій іншій роботі Леонардо да Вінчі.
Унікальність цієї сцени полягає в тому, що, по‑перше, вона представляє певний момент під час вечері — коли всі дізнаються з вуст Ісуса, хто Його зрадить. Ми бачимо апостолів у момент емоційного збурення, і кожен з них реагує по‑своєму. По‑друге (що є рідкістю в мистецтві цього періоду), серед учнів присутній також Юда, якого на цьому етапі зазвичай виключали або відокремлювали від групи дванадцятьох.
Кастаньйо: інший підхід до тієї ж сцени
Цю роботу можна порівняти з подібною фрескою «Тайна вечеря» Андреа дель Кастаньйо, що була написана 50‑ма роками раніше. У них багато спільного: робота Кастаньйо була створена для монастиря (для монахинь-бенедиктинок), вона прикрашає трапезну, має ті ж розміри та сюжет, що й у Леонардо, і навіть місце розташування схоже — місто на півночі Італії (Флоренція). Варто згадати про це, оскільки контекст підкреслює самобутність концепції Леонардо. Кастаньйо прийняв виклик Юди, але — як і багато італійських художників того часу — розмістив його поза групою апостолів, по інший бік столу, на високому стільці навпроти Ісуса. Юда — злочинець, аутсайдер, темна неприваблива постать, бородань без німба.
Леонардо да Вінчі бачив це інакше. Юда, четвертий ліворуч, між Андрієм та Петром, нічим не виділяється з групи; він прихований зрадник, який добре робить вигляд здивованого — відповідно до євангельського послання. Суворий, симетричний інтер’єр, з ідеальним відтворенням перспективи, створює чудове тло для драматичних подій за столом.
На старій фресці (де увагу привертають неймовірні мармурові стіни, намальовані з точністю геолога!) реакція на звістку про неминучу зраду — емоційна; проте ці емоції обрамлені жорсткими, стоїчними обмеженнями античності, на які натякає класичний інтер’єр. Немає жодного питання про переплетені тіла та «розгублені» руки, як у «Тайній вечері» Леонардо. Ці розкинуті руки важливі не лише своїм оригінальним вираженням динаміки моменту та бурхливих реакцій; вони насамперед є ключем — або радше нотами, що дозволяють розшифрувати мелодію.
Леонардо й Бітлз на одному треку?
Це сталося у 2007 році. Мелодію вперше помітив Джованні Марія Пала. Самі по собі руки, як код чи нотація, нічого не передавали. Справа набула неймовірної динаміки, коли італійський музикант помітив, що нотація доповнена буханцями хліба та булочками, розкладеними на білій скатертині. Просто позначте ці елементи, і музична партитура створена. Накреслити нотний стан — це останній, найпростіший і, зрештою, очевидний крок.
Однак щоб не було надто просто, щоб не кожен мав доступ до божественного реквієму, Леонардо зробив те, що назавжди пов’яже його з The Beatles. Це щось — таємниче «backmasking» (зворотне маскування), як можна перекласти цей термін. Руки та хлібини треба грати справа наліво — саме так, як майстер епохи Відродження писав у своїх зошитах, і саме так, як The Beatles грали «Revolver». Для англійського гурту пісня, зіграна навпаки, набуває сенсу. Для Леонардо ноти, зіграні справа наліво, стають небесною музикою.
Це відповідний момент для вигуку «а король — голий!» Відповідна мить, щоб викласти карти когнітивних помилок. Я слухав цей реквієм двічі. Какофонія або котяча музика — найкращий опис. Хіба що, зіграна монументально, повільно, гучно та на органі, вона може створити ілюзію чогось іншого, ніж те, чим вона є насправді. По суті, це «мелодія», яку діти видобувають із сопілки, вивчивши кілька нот. Пізніше, коли опанують хоч би «Ой у гаю при Дунаю», вони більше такого не роблять.
Але справа не в музиці. Леонардо мав би бути повним ідіотом, щоби скласти щось подібне. Йдеться про дуже поширений спосіб мислення — або й цілий набір когнітивних інструментів, використання яких під час аналізу творів мистецтва спонукає дослідників шукати таємницю там, де її немає, одночасно втрачаючи з поля зору тонку чарівність справжньої магії твору.
Чому ми бачимо те, чого немає?
У випадку з відкриттям мелодії діяв добре відомий науці механізм — форма евристики, що розуміється як спрощене міркування; вона називається ілюзією групування. (Хоча насправді тут більше когнітивних пасток.)
Людський мозок схильний створювати певні спрощення, спотворення або узагальнення, коли робить складні висновки. Враховуючи загальний підсумок його праці, можна на це подивитися крізь пальці; але слід пам’ятати, що, наприклад, ми схильні запам’ятовувати об’єкти, які краще виділяються з оточення (ефект ізоляції), або що оцінка певної характеристики іншої людини — такої як компетентність — залежить від оцінки зовсім іншої характеристики, такої як краса (ефект ореолу) тощо.
Поєднання елементів, які між собою нічим не пов’язані, задля створення чогось уже не випадкового, але знайомого нам, — це природна людська схильність, трюк мозку, який називається ілюзією групування. Саме так стародавні люди, спостерігаючи за зірками, розкиданими по небу, групували їх у форми ведмедів, дельфінів, биків тощо.
Астрологи також інтерпретують «Тайну вечерю». 2010 року Сабріна Сфорца Галіція пояснила значення елементів картини, яке вона інтерпретувала як математичне й астрологічне послання від Леонардо. Нібито художник оголошує дату апокаліпсису. Згідно з висновком італійки, кінець світу, передбачений у «Тайній вечері», очікується у 4006 році.
Кожен елемент у цьому творі певним чином пов’язаний з іншим. Пошук закономірностей серед випадково вибраних елементів є глухим кутом не тому, що таких закономірностей немає, а тому, що хоч якась закономірність, принцип чи формула завжди знайдуться. Наступний крок — заявити, що це Магічна Формула.
Наука описує ще одну когнітивну помилку, яка називається ефектом заперечення і яка, на мою думку, може бути механізмом таких одкровень, як «реквієм» і «передбачення кінця світу», приховані в настінному розписі Леонардо. Високі очікування дослідника щодо результатів свого дослідження змушують відкидати або ставитись критично до будь-яких доказів, що суперечать його припущенням. Музикант сподівається, що його дослідження розкриє мелодію, астролог чекає на пророцтво. Руки та хліби — це добре! А як щодо інших страв? «Тайна вечеря» Леонардо да Вінчі вирізняється серед інших зображень своїм багато накритим столом. На фресці Андреа дель Кастаньйо стіл майже порожній. А тут, крім хліба, є щонайменше три тарілки. Одна, поруч зі святим Андрієм, — повна риби, а інша, поруч зі святим Матеєм, наповнена рибою та фруктами. А як щодо менших тарілок, графинів і склянок? — вони не відповідають концепції, тож їхня пізнавальна цінність заперечується.
Найвідоміший сучасний приклад використання ефекту парейдолії — “двовзори” Олега Шупляка.
Картина “Дух свободи”
Парейдолія — бачити більше, ніж є
Недалеко від ефекту групування є парейдолія, яка також відповідає за неправильне тлумачення творів мистецтва. Чи можна побачити обличчя Леонардо да Вінчі в Моні Лізі? Можна! Тільки потрібно достатньо довго вдивлятися. Що таке парейдолія? Це схильність знаходити зображення (найчастіше обличчя, але не виключно) в інших об’єктах. Іноді це очевидні асоціації, наприклад: електрична розетка нагадує свинячий п’ятачок. Іншим разом асоціації дивовижні, виникають у несподіваних місцях: вдивляючись у химерні візерунки на підлозі, можна побачити цілий тропічний ліс із підліском та кущами. Часто асоціації стосуються відомих людей або святих. Ефект працює в обидва боки: у зображенні Бога, якщо дуже захотіти, можна побачити людський мозок, а в барвистій плямі на шибі — Діву Марію. Завдяки цьому Мона Ліза напівофіційно стала автопортретом свого творця.
Леонардо да Вінчі не був би Леонардо да Вінчі, якби сам не прокоментував це явище. У своїх нотатках він коментує те, що ми зараз називаємо парейдолією: «Якщо дивишся на стіни, поцятковані різними плямами або сумішшю різних видів каменю, і вигадаєш для цього сценку, то зможеш побачити схожість із різними пейзажами, горами, річками, скелями, деревами, рівнинами, широкими долинами та безліччю пагорбів. Можна побачити постаті в русі, дивні вирази обличчя, незвичайні костюми та нескінченну кількість речей, які потім можеш виділити у вигляді ідеально уявлених форм».
Чи у своїх роботах він заклав основу для парейдолії? Я не зміг знайти жодних знайомих форм у деталях його картин ані в його найвідомішому фресці. Але були й ті, хто помітив автопортрет у «Моні Лізі» або характерну голову лорда Вейдера на малюнку «Свята Анна Самофракійська» в лондонській Національній галереї!
За всіма описаними тут підходами стоїть вибіркове сприйняття. Воно присутнє не лише під час зустрічі з мистецтвом, а й у житті кожної людини загалом. «Я бачу те, що хочу бачити» — найкоротший опис цього стану.
Якщо на картину дивиться одна людина, то це одна картина. Якщо на картину дивляться десятеро, то це десять картин. У випадку з творами мистецтва суб’єктивність сприйняття не є чимось поганим; вона навіть бажана. Вона створює твір мистецтва, доповнює його. Чим було би мистецтво без феномену вибіркового сприйняття? Чи воно би ще було мистецтвом?
Однак усе це не означає, що таємниці не існує. Вона є, просто в іншому місці. Шлях привабливої, але водночас оманливої евристики, «навпростець», веде на манівці та в глухий кут, де можна знайти лише видимість справжньої таємниці.
Переклад CREDO за: Пшемислав Барщ, Ноана Леник-Барщ, Aleteia
фінансово.
Щиро дякуємо!
