12 днів полону в «ДНР». 10 днів реанімації. 10 місяців у Львові. Отець Тихон Кульбака не припиняє допомагати переселенцям облаштовуватись у місті, але вірить, що повернеться в український Донецьк.

Він – донеччанин у шостому поколінні. Виріс у селі Мар’янка під Донецьком. Закінчив православну семінарію, проте коли Греко-Католицька Церква вийшла з підпілля, відчув покликання служити там:

— Парафія була невеличка – 50 людей. Але для зручності російськомовних парафіян ми відправляли Службу Божу і українською, і церковнослов’янською мовами. Так прийнято на сході України. Нам було комфортно разом: ніхто не допомагав з влади, але й не заважали. До цих подій…

Коли в Донецьку з’явилися російські військові, отець Тихон був головою екуменічної комісії УГКЦ у місті й відповідав за зв’язки з іншими християнськими церквами і релігіями. Тоді представники місцевих релігійних громад прийняли спільне рішення: організувати «Молитовний марафон» на площі Конституції – за 500 метрів від площі Леніна, де стояли проросійські активісти:

— Це було єдине місце в Донецьку, де люди могли відкрито стояти з українським прапором. Ми стояли з банерами «За мир в Україні». Були моменти, коли люди під’їжджали ближче, махали нам українськими прапорцями, відразу ховали і їхали геть. А хтось відкривав вікно машини і жбурляв каменюку… І таке було (зітхає). Ми не боялися виходити. Для наших політичних опонентів це був шалений подразник, бо хтось насмілився вийти і не просто молитися за Україну, а не «ДНР» чи Росію, а ще й інтерв’ю давати. Було багато погроз. Одного з лідерів марафону, пастора Сергія Косяка, протримали добу в ув’язненні, побили йому спину.

Зав’язали очі, ганчірку з ефіром дали і все…

Автівку отця Тихона розмалювали свастикою і написали на ній червоною фарбою «Смерть бандерам». Священик каже: вже тоді вони розуміли, що проукраїнські мітинги матимуть свою ціну. Одного дня він заїхав у супермаркет по продукти. А коли вийшов – побачив: за ним стежать:

— Це було 4 липня. Люди в камуфляжі посадили мене в мою автівку, зав’язали очі, ганчірку з ефіром дали і все… Я опинився в якійсь кімнатці на долівці… Напевно, то була їхня база. Був сам, приміщення нагадувало старий піонерський табір. Вони приходили, стукали в двері: це означало, що я мав зав’язати очі. Якщо треба було в туалет, то проходив ту саму процедуру: заплющені очі, стукіт, туалет… Коли питав їх, чому я тут, мені відповідали: «Представте себе, что в 1942 году кто-нибудь в центре Берлина вышел и начал молитву за победу советской армии. Ви делали тоже самое. Вы в центре Новороссии молились за Украину».

Отець Тихон – хворий на цукровий діабет. Коли його взяли в полон, попросив узяти з собою аптечку. Дозволили. Однак, коли священика почали шукати друзі, в мережі з’явилась інформація про його важку хворобу:

— Перші три дні мені давали кашу з м'ясом, а коли дізналися, що я діабетик, забрали аптечку з інсуліном і почали годувати лише свіжим хлібом. А це дуже небезпечно: почалося загострення і пішли камені з нирок… Це ж треба бігати в туалет… Води слід пити багато. А вони не давали, бо «ось ми принесли, більше носити не будем».

Монахові доводилося пити воду спершу з умивальника в туалеті, а коли охоронці з «ДНР» це помітили, то мусив рятуватися рідиною з бачка унітаза. Але й на цьому психологічні знущання не завершилися. Бойовики тричі імітували розстріл отця:

— На четвертий, п’ятий і шостий дні мене виводили на подвір’я. Першого разу вивели, я чув шум листя і вдихав запах лісу. Аж зрадів. Раптом мене штовхнули в плечі, я вперся в стіну. Мене притисли всім тілом. Крикнули: «Молись!». Почав про себе. «Громко!» Вголос почав читати «Отче наш»… І тут кулеметна черга! Від несподіванки я втратив свідомість. Було таке враження, що навіть вухо обпекло вібрацією куль. Шматки цегли посипались на голову…»

Священика облили водою, аби він отямився. Перше, що почув, – багато людей на подвір’ї. Вони гучно сміялися. Такі розваги бійці «ДНР» влаштовували з отцем ще два дні. На запитання, що змушує їх насолоджуватися чужими стражданнями, монах відповідає:

— Це певна категорія людей. Я бачив таку реакцію раніше, коли все тільки починалося: стояли місцеві хлопці по 18 років, спиняли машини. Відчували шалену владу, насолоджувалися безкарністю. Я спілкувався з такими в супермаркеті, поки стояв до каси. Питаю, як з автоматами працюється, а вони: «Это солидно. Деньги дают, нас все боятся, а девки любят». От тоді й виникає оцей сміх. Це ознака неконтрольованої влади.

Навіть за акцентом своїх конвоїрів священик упізнав: його утримували місцеві. Згодом дізнався, що це була «Руська православна армія»: у них було завдання схопити й утримувати монаха до приїзду «шефа»:

— На восьму, дев’яту й десяту добу полону мене водили до «шефа». Він мав чистий московський акцент, був абсолютно обізнаним в усіх церковних подіях Росії та України. Це як ФСБ або ГРУ, яке займається Церквою. Не скажу, що був допит, радше монолог. Ця людина повторювала: «На територрии Новороссии места униатам, сектантам и роскольникам не будет». Основна ідея: ми головні вороги і я конкретно, бо є співорганізатором «Молитовного марафону» на території «Новоросії», є ідеологічним ворогом. Мені натякали: «Або ви звідси йдете, або гинете».

На дванадцяту добу полону отця Тихона звільнили: вивезли за 60 км від Донецька на українську територію. Чому відпустили – досі незрозуміло. Священика залишили в його ж машині на лісовій смузі. Тоді ще не було блокпостів і чітких кордонів. Сказали: «Сиди і не двигайся». І тиша. Монах просидів у страху дві години: боявся відкрити дверцята, бо там могла бути розтяжка, згодом боявся завести машину, аби не вибухнути. Але, на щастя, все обійшлося. У баці був бензин, бойовики навіть залишили планшет і документи. Забрали лише банківські картки та паролі до них. Отець завів авто і поїхав до рідного брата в Дзержинськ:

— Я не міг повернутись у Донецьк: прийшла смс-ка, що я повинен покинути територію «Новоросії», і не повертатись у місто, мушу мовчати про все, що було, інакше заручниками стануть мої парафіяни. Друзі вирішили, що відвезуть мене в столицю.

Їхав із маленькою валізкою речей, сподівався, що восени повернуся додому…

У 9-й міській лікарні медикам вдалося витягти отця Тихона «з того світу»: він пролежав 10 днів у реанімації. Потім довелося декілька місяців проходити реабілітацію. Через полон у нього відкрилася виразка шлунка, яка прогресувала через діабет, і далася взнаки колишня онкохвороба. Тому довелося пройти ще й курс хіміотерапії в Ізраїлі, а після повернення в Київ перенести також операцію на шлунку. У серпні минулого року священик прийняв спонтанне рішення — їхати до Львова:

— Львів для мене є уособленням усього українського. Їхав із маленькою валізкою речей, які використовував у лікарні. Сподівався, що восени все налагодиться, повернуся додому. Але стало відомо, що я в розстрільних списках… З того часу в дім у Донецьку не ступав ніхто. Що там відбувається — не знаю. Все, що зараз на мені, дали добрі люди. Я приїхав до монастиря святого Альфонса, раніше вже тут гостював. Мене гарно прийняли, дали кімнатку… Так і живу. Щодня відправляю Службу Божу в церкві та займаюся переселенцями (усміхається).

Через місяць життя у Львові отець Тихон вирішив: хоче опікуватися такими ж, як і він – переселенцями. Пішов до ігумена монастиря, розказав про задум. Отримав схвалення. Написав пост у Фейсбуці. На першу зустріч прийшло лише шестеро людей. Згодом священик зареєстрував громадську організацію «Донецькі у Львові», яка за рік уже розрослася до 150 членів. Отець Тихон бачиться з ними щонеділі:

— Ці зустрічі є абсолютно світськими, ми так домовилися. Люди приходять розгублені, не знають, куди їм податись. Я часто виступаю посередником між спільнотою Львова і спільнотою біженців. Є такі випадки, коли наші парафіяни приходять і кажуть: «Отче, ось вам гроші на ваших біженців, ви знаєте, кому треба помогти». Спільнота наша різна: є люди, які змогли вивезти свій бізнес звідти і тут його успішно продовжують. А є такі, яким радше потрібна психологічна допомога і підтримка. Частині переселенців усе ще потрібна матеріальна допомога, їм даємо їжу та речі…

Організація «Донецькі у Львові» хоче знайти гуртожиток для переселенців. Готові взяти старе закинуте приміщення і відремонтувати для життя. Наразі вони мають своє відділення у Черкасах. Там уже запропонували земельну ділянку під будівництво містечка для переселенців. А у Львові вони оселю ще шукають, намагаються співпрацювати з обласним управлінням архітектури, але наразі результатів немає.

Не вимикаю телефон принципово, часом дзвінки ллються цілодобово

Не забуває отець Тихон і про соціальне життя своїх підопічних: до прикладу, взимку вони влаштовували різдвяний вертеп. А зараз планують слухати класичну музику разом із львів’янами в центрі міста:

— Я хотів би зробити майданчик для спілкування між біженцями та спільнотою Львова: щоб усі знайомились і спілкувалися між собою. Щочетверга та щосуботи будемо виходити з колонкою на коліщатах і вставлятимемо туди флешку з мелодіями. Цієї суботи послухаємо фінал 9-ї симфонії Бетховена «Ода радості» (наспівує). Хочемо в такий спосіб зблизитися з містом. Наступного разу плануємо ввімкнути ще й Квітку Цісик.

Однак переселенцям пропонують долучитися і до церковного життя: кожну другу і четверту неділю місяця «Донецькі у Львові» моляться за біженців. Але ці зустрічі є екуменічними. Також отець Тихон нещодавно отримав благословення від Владики Львівського Ігоря відправляти для переселенців щонеділі Службу Божу церковнослов’янською мовою, щоб їм було комфортніше. Не забуває священик і про свою паству на окупованих територіях:

— Більша частина моєї парафії виїхала з Донецька і розпорошилася по всій Україні. Ми постійно на зв’язку. Частина людей із парафії залишалась у Донецьку. А з ними ще більше треба контактувати. Не вимикаю телефон принципово, часом дзвінки ллються цілодобово: «Отче, вибачте, але нам більше немає куди звернутись…». Бувають випадки, коли дуже важко: або їм потрібна допомога, або іншим людям… По-різному буває, іноді треба вислухати і цього досить. Іноді буває, що людина багато говорить, я лиш встигаю сказати «так», «угу», дати знак, що слухаю. А в кінці розмови чую:

«Ой, ми з вами так гарно побалакали». А я нічого не сказав. Іноді треба насварити. Іноді потребують конкретної допомоги, і ми через ланцюжок різних людей шукаємо рішення.

Бувало й таке, що доводилося сповідати людей по телефону, особливо під час важких обстрілів. Однак було й таке, коли до отця зателефонувала людина при смерті:

— Отче я бачу, що помираю, стікаю кров’ю, нічого не можу зробити, можна я посповідаюсь? У мене сідає телефон». Я не відмовив. Чоловік ішов додому якраз у небезпечному районі Мар’янки. П’яні бойовики зупинили його, хоча він не порушував комендантської години. Перевірили телефон, чи є якісь заборонені фотографії. І сказали: «Радуйся, что жывой», — і прострелили литку. Просто так.

Хлопець доповз додому, намагався зупинити кров, але не міг нічого зробити. Викликав «швидку». Однак медики приїхати відмовилися: мовляв, район небезпечний, а один поранений – то замало. Знайомі також побоялися прийти, бо наступала комендантська година. Будинок – порожній, доньку відправив у мирну Україну. Ми спілкувалися 23 хвилини… Потім у нього сів телефон. Я після того телефонував іще, слухавку підняли на третій день його знайомі. Повідомили, що чоловік помер.

Повернутися додому

Отець Тихон слухає своїх земляків, сповідає їх і допомагає облаштуватись у Львові. Але сам сподівається повернутися додому – в український Донецьк:

— Це моя Батьківщина. Я реаліст. Розумію, що на це піде багато часу. Але я не маю образи ні на кого, хто тримав мене в полоні… Я дуже болісно переживав усі операції і лікування, але в мене навіть думки не було засуджувати цих людей. Я їм простив. Бог допоміг… Я працюю над тим, щоб у моє серце не проник хробак ненависті… Бажаю щастя і здоров’я тим людям, які хотіли мене вбити.

Ірина Андрейців, Христина Головко для INSIDER