Україна

Гнані, але вірні: історії з Донбасу

05 Липня 2015, 09:04 1764
Переселенці

На злобу дня? Нехай так. Перед вами – кілька непопулярних історій, що походять із Донбасу. Чому непопулярних? Бо вони добрі! І навіть здатні мотивувати тих, хто нікуди не переїжджав, не був гнаним за свої погляди і щиро впевнений, що з ним «такого» ніколи не станеться.

Нині видається, що українцям час на курси з медіа-гігієни. Ми майже перестали спілкуватися в реальності: дійсність переїхала у Фейсбук/Твіттер/Інстаґрам, щирість – у публікації «тільки для друзів». У пересічного завойовника соцмереж топові місця в стрічці посідають саме погані новини, бо в засиллі інформації ми автоматично виділяємо саме «смажене». З хорошими новинами важче: їх іще досі творить не Фейсбук, а реальні життєві історії конкретних людей. І кілька з них мені пощастило записати у харківському офісі МБФ «Карітас України».

Про дітей, бджіл і майбутнє

У луганчанина Дмитра дружина померла, коли їхній молодшій донечці було півроку. Чоловік був змушений залишити роботу (він кондитер) і доглядати малечу. Але його не залишила родина: і батьки, і дідусь Дмитра любили бджільництво, тож запропонували справу молодому вдівцю. 22 сотки городу і два вулики – так чоловік колись починав на Луганщині власну справу, а перед війною його вуликів було вже майже 30. Було…

У Харкові Дмитро опинився вже з чотирма дітьми: ще в Луганську він зустрів добру жінку, для дітей якої фактично став батьком, а вона – матір’ю для його малих. У «Карітасі» чоловік спочатку отримав допомогу як батько багатодітної родини, а потім зацікавився благодійним проектом із підтримки малого підприємництва. З одного боку, з роботою чомусь не складається, а з другого – він просто любить бджіл, які й стануть об’єктом його нового-старого починання. Дім, машина, город, фінансова стабільність – усе це в минулому. Чи в майбутньому? Дмитро обрав майбутнє.

Добрі самаряни 2.0

Іншу історію мені розповіла Ірина, соціальний працівник МБФ «Карітас України». Це діялося на Харківщині в одному з містечок, де серед переселенців багато т. зв. «свідків Єгови». Однак допомогу надають нужденним без огляду на релігійну приналежність, тому соцпрацівника це не зупинило. Дізнавшись, що їм допоможуть, люди ринулися до «Карітасу». Але остигли, побачивши, що це католицька організація. Небагато зі «свідків» залишилося – серед них самотня мама чотирьох дітей. Назвемо жінку Надією, з етичних міркувань її справжнє ім’я не варто згадувати. Отож до всього її старший син мусив тікати з Донеччини з хворою вагітною дружиною…

Коли Ірина завітала до Надії додому, її там не було. Але були складні умови, у яких проживали люди, що прийняли її з дітьми, – також «свідки». Надії не було вдома з простої причини: жінка чулася некомфортно в маленькому просторі, боялася надокучати господарям, у яких у кожній кімнатці жило по родині з дітьми. Тож Ірина почала шукати житло для Надії та її родини.

Водночас одновірці-переселенці почали підкреслювати, що з релігійних міркувань не мають права приймати допомогу від «Карітасу». Щоби бути чесною, Ірина повідомила про це Надію. Реакція «свідка» була дещо неочікувана.

– Я ходжу, вірую, люблю Бога… Але цього не розумію. От Ви – не «свідок Єгови», а коли би приїхали до нас, коли би горе сталося? І що, я би Вам дверей не відчинила?! Ви така добра людина, я би прийняла Вас, нагодувала…

Тепер жінка разом із дітьми, невісткою та онуком живе в модульному будиночку для переселенців. Вони запрошують Ірину в гості, пишуть їй повідомлення, хвилюються за неї, спілкуються. І, можливо, саме Ірина стане для них із часом тим містком, через який мандрівне сімейство побачить, що насправді світ віри набагато ширший і прекрасніший, ніж отой затиснутий стінами «Сторожової башти».

У соцпрацівника ще багато таких історій, які вона згадує, коли на серці стає важко. Вони часто стосуються самотніх мам: в одної синові не заплатили за роботу, і їм потрібно було терміново допомогти хоч якось, щоби люди не голодували у чужому місті. В іншої – старенька мати й маленький син, який ніколи не піде й не скаже слово «мама», дитина важкохвора. Когось Ірина записує в програму, комусь шукає житло, зв’язується з іншими волонтерами. Так професія соцпрацівника стає покликанням до милосердя… Навіть якщо посеред дороги лежить зовсім чужий тобі юдей, як це колись сталося з біблійним самарянином.

Без компромісу з життям

Одного разу до харківського «Карітасу» завітав чоловік у літах. Скромний, добрий, прямолінійний, але чомусь із пусткою в очах. Як виявилося, невиліковно хворий: остання стадія онкологічної хвороби вже позбавила його ілюзій щодо лікування. Зрештою, після побаченого на Донбасі дідусь уже не вельми чіплявся за життя, принаймні так це виглядало. Можливо, що звернутися по допомогу йому підказали молодші члени сім’ї.

Чоловікові було потрібне знеболювальне. Уся його пенсія – це лише дві з шести обов’язкових таблеток, що дозволяли би жити без сильних болів. І ще він хотів – може, востаннє? – стати корисним для своєї родини. Повернутися на Луганщину, у рідну Попасну, і забити у своїй квартирі вікно, вибите снарядами.

Цей мужній чоловік отримав допомогу й справді поїхав у Попасну лагодити біду. Коли він повернувся до «Карітасу», щоби звітувати про отримані ліки, – увесь сяяв. Йому стало легше, він навчився працювати з банківською карткою (це необхідно для отримання допомоги), зміг прислужитися своїй родині. Ще ясніше очі хворого засяяли, коли виявилося, що йому продовжать допомогу ще на місяць. Значить, він ще трохи часу зможе бути корисним… Інколи щастя – це коли просто нічого не болить.

«Ми його разом народжували»

Цю історію варто було би розповідати під Різдво. Отже, стався одного дня прикрий для волонтерів випадок: переселенець, отримавши допомогу, зник разом із чеками та банківською карткою. Не відзвітував, одним словом. Так у проекті допомоги лишилося одне вільне місце, а в працівників – клопоти. І тут до офісу прийшов молодик, який мав абсолютно розгублений та переляканий вигляд, він ледь не плакав. Виявилося, що вони з дружиною щойно прибули до Харкова. Але втрьох: із дня на день у пари мав народитися первісток.

Тут почалися дива. У «Карітасі» їм змогли допомогти різними способами, а водночас цьому молодому чоловікові й батькові вдалося влаштуватися на роботу, хоча й дуже важку фізично. Коли він наступного разу прийшов уже отримати допомогу, то вони разом із волонтерами святкували появу на світ нового харків’янина. «Таке враження, що ми його разом народжували», – усміхаючись, розповіла Наталя Васькіна з харківського «Карітасу», яка була свідком цієї справді надзвичайної ситуації.

*

Коли записую такі розповіді, завжди помічаю між ними щось спільне. І тут спільною виглядає віра: якщо благодійники вірять, що їхня допомога таки здатна змінити чиєсь життя, то сама людина мусить повірити в себе і в те, що навіть найскладнішу реальність цілком можна «перепрацювати», діставши взамін нові життєві шанси.

Ірина Максименко,
Київ-Харків-Київ

«Католицький Вісник», № 11/ 2015  

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.

Інші статті за темами

ПЕРСОНА

МІСЦЕ

Донбас
← Натисни «Подобається», аби читати CREDO в Facebook

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Ми працюємо завдяки вашій підтримці
Шановні читачі, CREDO — некомерційна структура, що живе на пожертви добродіїв. Ваші гроші йдуть на оплату сервера, технічне обслуговування, роботу веб-майстра та гонорари фахівців.

Наші реквізити:

monobank: 5375 4141 1230 7557

Інші способи підтримати CREDO: (Натиснути на цей напис)

Підтримайте фінансово. Щиро дякуємо!
Напишіть новину на CREDO
Якщо ви маєте що розказати, але початківець у журналістиці, і хочете, щоб про цікаву подію, очевидцем якої ви стали, дізналося якнайбільше людей, можете спробувати свої сили у написанні новин та створенні фоторепортажів на CREDO.

Поля відмічені * обов'язкові для заповнення.

[recaptcha]

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам:

The Coolest compilation of onlyfans porn tapes on PornSOK.com Immediate Unity