Як святкують волонтери? Розфасувавши черговий «подарунок долі», розібравши «агнців від козлищ», вони вимикають світло у просторому багатокімнатному підвалі Ф.О.Н.Д.у Діани Макарової і розсідаються на просторій кухні за довгим столом.
До речі, на столі було не тільки «хто що приніс». На кухні біля плити стояв і смажив м’ясо (смачнюще вийшло!) русявий хлопець зі смішним «африканським» волоссям. Його так і кличуть — Дред. Під кінець святкування, «на солодке», він насмажив ще й гірку млинців до принесених банок варення. Стриманий, спокійний, з постійною тихою усмішкою на обличчі. Але про Дреда потім. «На найсолодше».
Спочатку був святковий концерт-квартирник. Власне кажучи, це був другий з черги «важіль», на який натиснула Діана Макарова, аби зібрати своїх волонтерів і таки дати їм день святкування. Окрім Тіккі Шельєн, гості «з далекого далека», прийшли ще й цілком свої-місцеві-рольові. Гурт «Телері». З ельфійської мови квенья це означає «останні». Так у Джона Роналда Руела Толкіна називається один ельфійський клан. Чому так назвали свій гурт рольовики, можна не питати. А тим більше можна не питати, якщо бачити солістку-сопілкарку-скрипальку гурту, Лесю Рой, вона ж душа і вогник колективу, що постав ще під кінець 1990‑х у Переяславі-Хмельницькому. Така худенька, з тоненькими заплетеними кісками, тоненькими пальчиками на дірочках сопілки або струнах скрипки, вона безсумнівно ельфійського походження…
Про тонкі пальці Лесі можна розказати багато цікавого. Дещо вона розповіла під час виступу гурту. Наприклад, про те, які корисні бувають на фронті музиканти. Так, на фронті. Ми ж бо говоримо не про тих, хто «грається у високі почуття» перед мікрохфоном або сидячи у теплому тилу. А про тих, хто грає, як живе, і живе, як грає. Зокрема, разом з кількома іншими музичними гуртами України «Телері» улітку 2014 року їздили з музичним туром по «сектору М». На журналістське запитання щодо поїздок Леся відповіла: «Певно, деякі речі варто не згадувати». Ну, то скажемо просто: у звільнених українських містах, у щойно звільнених українських містах, і ще просто там, де є солдати, яким подобається музика.
«Телері» їздили у той бік і з різними гуртами, і самі. Леся їздила як із чоловіком — перкусистом групи, так і потім сама, бо Віктора взяли в армію. Власне кажучи, на цьогорічному святкуванні дня волонтера Віктор Тімохін був як військовослужбовець у відпустці. Він пішов в армію за п’ятою хвилею призову, потрапив у розвідку. Зараз уже старший лейтенант. У подружжя підростає син, Ельдар. Йому 14 років, і в своїй останній згаданій поїздці, власне кажучи, Леся була не сама, а з сином. «Я думав, як би йому показати, де ми служимо, — згадав Віктор у розмові, мовби мимохідь. — Раніше не було як, але тепер ми укріпилися, можна їхати». Тому що цей ельфійський син теж «правильні книжки» читав у дитинстві…
Артемівськ. Фото з бійцями після концерту (четвертого на той день)
Так ось, про роль музиканта на фронті. Ні, вона не тільки у піднятті бойового духу. Тонкі руки Лесі стали великою допомогою для бійців, коли зринула тема, що в них мужицькі грубі кисті, нема як добре руку всунути, щоб прочистити КПВТ. Хто не бачив, спитайте у гугла. І заодно уявіть, як музикальні руки худесенької ельфійки прочищають після фронтового концерту дула оцього крупнокаліберного страховидла.
На святкуванні дня волонтера «Телері» виконали кілька своїх пісень, зокрема ті, що вже стали «народно-хітовими»: жалібний «Лист сепаратиста до Путіна» і веселу «у верблюда два горба, у укропа два раба, а у псковского десанта — ни таблички, ни гроба». В інтернеті ці твори ще відомі як «пісні АТО», разом із «No Putin, no cry», наприклад, і таким хітом, як «отстань, страна огромная, от Родины моей» («Кримський марш», див. вище). Леся пише, перекладає і співає, російською теж, — зрештою, це одна з 20 (!) мов, якими вона виконує пісні.
Гітара переходила від Тіккі до Телері, бо квартирник це не офіційний, так би мовити, концерт, а свято для своїх. Волонтери ж, які цих виконавців знають давно і добре, просили заспівати то одне, то інше…
…А потім Дред пішов смажити млинці, й пісні під цей запах стали просто казковими. Ну так ось, про Дреда. Його звати Андрій Ганічев. І він нагороджений орденом «За мужність» (ІІІ ступеня). Власне, цими днями він нарешті забрав свою нагороду, якою його відзначили ще в лютому.
Він має уже три контузії. Першу «заробив» на Савур-могилі. Тоді ж втратив мову й довго реабілітувався. Спілкувався тільки СМС-ками, набираючи їх із купою переплутаних літер… Серед його СМС-ок є і така: «За себе думаєш менше, ніж за інших. Можливо, мене згадають ті, хто виживе». Згадував бій словами «я лох, не підстрахувався, добре що Серьога взяв ріжків [автоматних], я всі патрони з трьох стволів вистріляв хвилин за 20, поки обороняв цих і чекав підмоги»… Справжній страх напав на нього вже в автомобілі, коли його евакуювали, а він усвідомив, що не може говорити ані поворухнутися.
Вони мали вивести людей села, вивести з боєм, і це не приховувалося. А як склалося… так, як склалося. Вони вивели. А чого їм це вартувало… «Повз нас пролетіли чотири снаряди. Такі — тупі, сірі». Кулі дзьобали землю. Вони втрьох лежали у вирві від вибуху, з пораненим командиром, і добре, що з собою був «целокс». Потім Андрій закинув на вантажівку пораненого взводного, приятеля Серьогу, і скочив сам, але тут його накрила вибухова хвиля. «Біль у спині, і лице тіпає». Все.
…А добре, що був той «целокс». І добре, що в Україні є волонтери, які цей «целокс», власне кажучи, організували. Хто про нього раніше чув, крім фахівців…
Тепер же можна святкувати, і співати пісень, коли випадає гарно зустрітися в добрій компанії. Їсти, пити і співати разом — люди і телері, солдати і волонтери, українці й росіяни разом.
Так. Українці й росіяни. Але про це — пізніше…
У підготовці статті використано матеріали Фонду Діани Макарової та гурту «Телері»
фінансово.
Щиро дякуємо!
