У Фонді Діани Макарової день волонтера святкували в неділю, яка була днем Збройних сил України. Як каже гуцульський жарт, «соупаденіє? Не думаву!» Волонтери — сила України. А що зібрати їх на святкування, як сказала Діана, виявилося майже неможливим, то довелося до справи підійти з іншого боку: сказати, що є робота. І тоді волонтери приходять…
Я написала спрощено — фонд, але насправді це некоректно. Тому що це Ф.О.Н.Д. І не з якихось там гонорових причин, а тому, що це назва в назві: Фонд Оперативної Національної Допомоги. Втім, на мою думку, за ці два роки (рік Майдану і рік війни) навряд чи хто ще не чув про цей фонд, про живий журнал Diana_ledi, про фейсбук-сторінку фонду. Він оперативний, бо в наші часи можна бути на зв’язку з передовою завдяки сучасній техніці. (І саме так, у поточному режимі, на моїх очах з’ясовувалося питання раптової «хвилі» у фейсбуку, нібито виникли проблеми у батальйону Кульчицького — Діана не множить перепостів, вона уточнює у самих воїнів, аби згасити інтернет-істерію диванних генералів.) Він національний, ба й інтернаціональний… (Щодо одного святкового пирога на столі Діана напівжартома сказала, що замовили його в Америці, а оплатили з Ізраїля — таке ось міжнародне святкування у волонтерів!) А його допомога — від тепловізорів до флісової білизни та кави з чаєм. Не оминаючи речей для дитбудинку і навіть книжок для сільської бібліотеки, якогось там села по трасі, де їздять волонтери, ну бо фронт це одне завдання, а бібліотека… це теж завдання!
Ми сиділи у домі Фонду, який хотілося б назвати затишним, бо він особливий; але не дуже це слово пасує до будинку, в якому на підставці для парасольок раптом помічаєш стрілочку «направление стрельбы». Ось атмосферний він — це точно. Затишним був би, якби все довкола було просто для гри: художньо оформлені вказівники «Вхід у стіну — тут», «Житло Бармаглота», «Агонія у 13 голосіннях», химерно вбрані ляльки на полицях… Це був би просто той Дім, У Якому Добре Всім, як можна було би переспівати давню пісню Тіккі Шельєн — запрошеної на святкування особливої гості. На відзначення дня волонтера Діана Макарова запросила свою давню добру подругу, чиї пісні розтоплювали серця у мирні дні, а в час війни стали чи не пророцтвами…
…Але поки ще не почався концерт, ми сиділи на дивані, який дедалі більше заповнювався куртками тих, хто приходив. Шафи було рішуче замало на одяг десятків два дорослих і ще зо п’ятеро дітлахів «несвідомого віку». Ну бо волонтерами бувають не тільки поодинці, а й цілими сім’ями. Як, наприклад, подружжя Лесі й Віктора, учасників гурту «Телері». Але про них — окремо. А поки збираються гості нестандартного святкування, ми говоримо про волонтерство.
— Нові свята нової України. Як Ви до них ставитеся?
— День волонтера на нас звалився минулого року, як сніг на голову. Ми й не знали про таке святкування, бо й святкувати нам було ніколи… Нема коли волонтерам цілий день віддавати святкуванню себе, такі справи. Ми рік тому в цей день бігали по справах, як завжди, кожен щось робив; і тут нас раптом почали вітати. Ми дивимося — бійці телефонують, думаємо, що це нові заявки, а вони нам: «Із днем волонтера!» То був один із найважчих днів, бо довелося приймати сотні й сотні дзвінків…
Нам треба дякувати за привітання: не було би їх (бійців) — не було би й нас, волонтерів. А з іншого боку, не було би нас — то не було би й їх… Незважаючи на те, що сказав наш пан президент, що ми перемогли б і без волонтерів. Так, він вибачився за ці слова, але зробив це так, що краще би промовчав. Сказав, що перемога вже є, тобто привітав усіх із тим, що вже сталося — а ми тут не бачимо перемоги. Щодня гинуть хлопці, щодня є поранені, щодня обстріли. Там триває війна.
— Особисто мені хочеться сприймати цю обмовку як натхненне слово, своєрідне пророцтво. Я сподіваюся, що президент сказав те, що збудеться.
— Мені здається, що це підготовка до ствердження того, що є, як перемоги. Бо немає такої перемоги, заради якої ми живемо, заради якої кладемо все своє — звичне життя яке пішло обертом і шкереберть, наші сили, нашу працю, наші життя, життя наших бійців… Це все — заради повернення України в повних межах її кордонів, і перемогою буде повне припинення війни та вигнання загарбників поза межі нашої держави.
Так ось, цієї перемоги немає. Замість цього нас готують до тієї перемоги, яку бачать політики: здати території, залишити постійну «гарячу точку» на довгі роки, де вже загинуло стільки людей, і ще загине… Чому я так кажу? Бо знаю цифри. Під час так званих перемир’їв гине більше людей, ніж в Іловайському котлі, Дебальцевському оточенні… Ми ж не маємо права відстрілюватися. Надто вже багато людей гине через цей «мир» і цю «перемогу». Тому ми не згодні, ми продовжуємо роботу.
В Україні відзначається день волонтера, й одразу після нього — день Збройних сил України. На мою думку, це знаково: те, що ці два свята йдуть пліч-о-пліч. Нам дуже гірко відзначати ці дні, бо ми збираємося й говоримо про загиблих… Однак все ж таки це зупинки, такі дні, коли треба сісти, звірити наші активи-пасиви, розкласти все по поличках… І бігти далі. А бігти треба дуже швидко. Справ не бракує.
— Розкажіть, будь ласка, про цей дім — він такий мистецький, що викликає особливе ставлення до себе…
— Рік тому ми орендували інший будинок, він був менший. Потім фонд розрісся так, що довелося шукати більших приміщень. Протягом першого року існування фонду за будинок, у якому фонд містився, повністю платив мій чоловік. А цей будинок для нас орендують друзі. На його утримання ми грошей із фонду не беремо.
Прикрасити його — це моя рука, так. Я, власне, завжди живу в тому рольовому, реконструкторському світі, з якого прийшли і я, і Тіккі, і добряча чверть нашого фонду, і вся моя сім’я, і дуже багато бійців…
— Я бачила фото з Майдану, де проти беркутів виходили рольовики з луками…
— Так, це наші люди. Тепер вони стріляють уже не з луків, вони повноцінні бійці. Ось зараз триває фестиваль «Юкон» (VI Міжнародний фестиваль рольового та історичного моделювання. — Авт.). У проведенні цих фестивалів з року в рік брала чималу участь також і моя сім’я. І ось нині на «Юконі» згадують тих, хто був із нами в попередні роки, а зараз на передовій. Це люди, які разом із нами робили фестивалі, були разом із нами на турнірах — зараз вони стоять там: хто з автоматом, хто з чим. І вони займаються, власне кажучи, тим, чим повинні займатися справжні чоловіки. Ви ж знаєте «Баладу про боротьбу» Володимира Висоцького? Це пісня про нас — про тих, хто в дитинстві «читав правильні книжки». Хто спершу грався в честь і лицарство, а потім зрозумів: чого ж варте твоє лицарство, якщо ти не живеш заради честі, заради країни, заради тих, кого можеш і повинен захистити?
Той світ зараз ніколи згадувати; але іноді дуже приємно зануритися в ту атмосферу… Всі ці речі — декорації з минулих фестивалів, наших минулих ігор; це все пам’ять про мирне життя, яка зараз навдивовижу гармонійно поєднується зі свіжою пам’яттю останніх двох років. Ось там — шматок намету Другої сотні. Я його бережу, мені цей клаптик вручили — все, що залишилося від того намету, коли була остання атака на Майдан і намет згорів. Каски на вішаку, серед них — перший берет Національної гвардії, який мені подарували, — пробитий кулею. Підставка під парасольки — це з «градів». На полиці з різним «череп’ям» є й ті осколки, які ми витягали з наших машин, із коліс машин, коли нас обстрілювали. Отой найбільш пошарпаний прапор, з підписами, — це прапор шахти «Бутовка», де стояв 11 батальйон, у якому просто купа людей із мого минулого життя, з рольового, реконструкторського середовища, які свого часу ходили на концерти Тіккі Шельєн, а потім стали частиною фронту.
Вони спершу їздили на фронт, були перевізниками — возили в армію зібрану допомогу. А потім настала мить, коли вони сказали, що більше так не можуть, і пішли служити. І тоді ми, дівчата, жінки, сіли за кермо, тоді ми почали їздити на фронт жіночими екіпажами фонду… І ось ці хлопці, наші «рольові» хлопці, стояли на Бутовці 96 днів під безперервним вогнем. Тобто це була навіть не передова, а якийсь гостряк передової…
Отаким стало наше колишнє ігрове життя. Коли ми перебиралися в цей будинок, мені захотілося якось поєднати минуле з сучасним — і, можливо, з майбутнім… Оці шеврони, оці подяки і грамоти. Бо в нас є майбутнє, і бачимо ми його у мирному житті, ми за це боремося, за це воюємо. І я знаю, що в оцьому мирному житті я дістану з запасників свого дому ще більше рольових декорацій, оцих капелюхів, віял, рукавичок, годинників, — але не приберу звідси ні гільзи від «градів», ні ці пам’ятні шеврони, ні оці каски. Вони будуть зі мною до кінця життя.
Ось таку термобілизну шиють для фонду Діани Макарової. Тканину надають волонтери з Америки.
Ось так її упаковують.
У підвалі будинку Фонду. Від підсумків до ременів для автоматів. Волонтери працюють.
Фото автора та Iskatel Wqs
фінансово.
Щиро дякуємо!
