Я не дивуюся, що цього Папу на кожному кроці критикують. Франциск у своїх висловлюваннях зачіпає справи, про які ми в Церкві воліємо мовчати, аби не навертатися.
В інтерв’ю для видання «La Croix» Святіший Отець звертається, серед іншого, до теми кризи покликань до священства. О диво, він не рве на собі сорочку з цього приводу, а вказує на Південну Корею, де розвиток Церкви настав головно завдяки діяльності мирян. На думку Франциска, спад покликань у Європі становить знак часу, який вимагає переосмислення та іншої розстановки акцентів місії Церкви на цьому терені, тобто також і більшої участі мирян.
Приклад Кореї, каже Папа, показує, що священики не необхідні для євангелізації. Силу для євангелізації дає хрещення. Святий Дух, якого ми отримуємо у святому Хрещенні, неустанно підштовхує нас, аби ми йшли і терпеливо несли християнське послання. Забагато християн про це не знають. Священики хочуть клерикалізувати мирян, а миряни просяться, щоб їх клерикалізували — так сказав Папа.
У першу мить ці слова можуть шокувати. Чи Папа хоче сказати, що священики у Церкві непотрібні? Але хіба ні. Вони потрібні, просто не до всього. Євангелізація це не катехизація чи безпосереднє приготування до таїнств. Євангелізація це свідчення віри та оповідь про те, що для нас зробив Бог. У певному розумінні, вона скерована до тих, хто ще не прийняв хрещення. Але сьогодні щоразу частіше треба повторно євангелізувати вже охрещених. Цього не зробиш виключно словом, потрібні вчинки і позиція.
Франциск стверджує, що одне з гальм євангелізації — це, звісно, не духовенство, а клерикалізм. Це не тільки перешкода, а й гріх, який виникає і «харчується» у спільноті Церкви. І в ньому винні зарівно як духовні, так і світські особи. Це такий спільний танок, який усіх вводить у транс. Із боку священика він полягає в неправильному баченні своєї ролі як «вищого органу», а не службової ролі стосовно мирян. А з боку світських — у звужуванні християнства до сфери ритуалів та обрядів, а також у звільненні себе від відповідальності за свідчення про Бога у щоденному житті. Чимало мирян вважають, наприклад, що молитва — це «парафія» священиків і сестер-черниць. Не годиться також розмовляти про віру в публічній сфері, ну бо це робота духовенства, а не мирян…
Часто головним визначником життєздатності Церкви визнається кількість покликань до духовного стану і богопосвяченого життя. Дехто здіймає лемент і провіщає кінець християнства, дивлячись на спад статистики висвячуваних чоловіків. Питання, чи слушно? Бо хіба ж ми не доходимо до такого моменту в історії Церкви в Європі, що треба розширити критерії плідності місії Церкви? Чи Дух Святий не запрошує нас до того, щоби більше мотивувати і підтримувати наших мирян — які, зрештою, мають частку в священстві Христа, — аби давали про Нього свідчення, особливо ж поза мурами храмів? Чи не настав час, аби після століть возвеличування духовного стану тепер, як св. Йоан Хреститель перед Ісусом, священики не повинні дещо «зменшитися», аби «зростали» миряни? Хтозна, може, ця форма свідчення сьогодні спроможна більше розворушити остиглих і змучених християн у Європі.
Я не хочу бути голослівним. На реколекціях для наречених і подружь як особа духовна я часто бачив, як сильно Бог діє на молодих через свідчення подружь. Ці люди цінують подружжя і показують, що їхня сила для сповнення цього покликання випливає з віри. Вони діляться своїми радощами, боротьбою та шуканнями Бога, інколи навпомацки. Додам, що чимало наречених мають майже нульовий контакт із Церквою, а їхня віра часто зупиняється на рівні шкільної катехизи, не кажучи вже про еклезіальні поранення та їхні власні занедбання. Буває, що під впливом вислуханих свідчень наречені по довгих роках «зовнішньої» приналежності до Церкви та браку свідомого сакраментального життя вирішують зробити якийсь крок, аби віра відігравала в їхньому житті більшу роль. Я називаю це повторною євангелізацією, не так через виголошення проповідей, як через свідчення життя. Вочевидь священик теж може притягнути слухачів до Бога, але насмілююся ствердити, що він неспроможний заступити собою мирянина, який на щодень живе вірою, більше «втіленою» в буденність, працю, обов’язки та будування сімейних стосунків, аніж духовна особа.
Такий підхід може викликати страх, чи не дійде таким чином до маргіналізації священиків. Однак Франциск цього не боїться. Він більше застерігає від гріха теологічного клерикалізму, який розмиває християнську автентичність як самих священиків, так і вірних мирян. І тут же не йдеться про те, аби зараз же впасти в другу крайність — мінімалізувати роль священиків, що, на жаль, сталося в деяких країнах Західної Європи внаслідок неналежного розуміння рішень ІІ Ватиканського Собору. Ґісберт Ґрісаке, німецький теолог, слушно зауважує у книжці «Бути священиком сьогодні», що «якщо занадто переакцентувати священицьку функцію духовної особи, то дійдемо до ділення на “вибраних” та “гірших”; якщо буде визнано, що священик нічим, загалом беручи, не відрізняється від вірних, — вийде вперед “буття в Церкві”, дійде до розмивання автентичності служіння». Це дорога на манівці.
На моє переконання, Папа заохочує до того, щоб ми заново відкрили, які дари та зобов’язання отримує кожен християнин у благодаті Святого Хрещення. Також і священик. Конкретно йдеться про те, щоб звернути пильнішу увагу на вселенське священство всіх охрещених, повірене нам Христом. Про це виразно каже Догматична конституція про Церкву ІІ Ватиканського Собору: «Христос Господь, “архиєрей, узятий з‑поміж людей” (Євр 5, 1‑5), новий народ “зробив… царством священиків Богові й Отцеві своєму” (Одкр 1, 6)» (Lumen gentium 10). Єресь клерикалізму сприймає загальне священство як табу і фактично скасовує те, що сказав до своїх вірних св. Августин: «Із вами я християнин, для вас я єпископ».
Новий Завіт не розглядає священства так, як юдаїзм. Із погляду Євангелія ця форма священства вичерпала себе, або радше була виповнена Христом. І тільки Він є цим Найвищим Священиком. Охрещені мають через благодать участь у Його священстві. Тому Новий Завіт говорить радше про служіння апостола, єпископа, пресвітера (старшого) й диякона, але вже не називає їх священиками. Приписування назви «священик» висвяченим пресвітерам у Церкві загальновживане, але теологічно не до кінця правильне. Оскільки в широкому сенсі кожен християнин є священиком, але не кожен є єпископом або пресвітером. Що більше, то загальне священство вірних становить фундамент і мету місії Церкви. Кардинал Крістоф Шенборн пише, що «спільне священство вірних належить до порядку мети, а службове священство — до “порядку засобів” (…). Засоби не становлять мети — вони служать меті. Службове священство, таким чином, становить один із засобів, що дозволяють досягти мети, заради якої нас Бог створив і заради якої Христос нас відкупив».
Церква, за свідченням Святого Письма, виразно каже, що обидві форми того самого священства, «царське священство вірних і священство службове, або ієрархічне розрізняються за суттю, а не лише ступенем, та все ж вона скеровані одне до одного» (польський текст: «співвідносяться, співпорядковані». — Прим. пер.), LG 10. Відмінність ступенів полягає не в тому, що одні «вищі», а другі «нижчі». «Співвіднесення» означає не «підпорядкування», а взаємне служіння. Одні потребують інших. Пресвітери «берусть участь у Його служінні, завдяки якому Церква тут, на землі, невпинно будується як народ Божий, Тіло Христове і Храм Святого Духа» (Декрет про служіння і життя пресвітерів, Вступ). Не тільки священики потребують мирян, через те що їхня роль без мирян позбавлена сенсу. Але також миряни без таїнств і поживи Слова, яку вділяють пресвітери, не зможуть у довготривалій перспективі виконувати своє хрещальне священство.
У чому воно полягає? «У віддаванні слави й честі Богові та складанні духовних жертв» — стверджує ІІ Ватиканський Собор. Усі вірні роблять це тоді, коли «співдіють у Євхаристійному приношенні, і здійснюють це священство у прийманні святих Таїнств, у молитві та благодарінні, у свідченні святого життя, у самозреченні й діяльності любові» (LG 10). Звернімо увагу, що тут священство охоплює зарівно акти безпосередньо релігійні та щоденне життя, оскільки християнство це не поганська релігія, а шлях, стиль життя.
У листі до кардинала Марка Уелле Папа Франциск написав: «Занадто часто ми вважаємо, що миряни, залучені у Церкву, це ті, які працюють на благо парафії чи дієцезії. Ми призвели до створення певної еліти лаїкату: людей, які присвячуються “священицьким справам”. У цей спосіб ми залишили в стороні тих наших братів, хто щодня спалює свою надію в боротьбі, аби жити вірою».
Треба визнати, що Собор формулює дуже вимогливе покликання для всіх вірних. Миряни не раз так сильно ідеалізують священиків, вважаючи, ніби висвячені здобуваються на надлюдське посвячення, — що забувають про власну місію, яка взагалі не гірша, і вже напевно не легша від місії духовенства. То саме клерикалізм робить так, що цих вимог не бачать і таким чином послаблюють радикалізм Євангелія.
Клерикальний священик або мирянин кривитиметься, почувши, що також і чоловік, дружина, батько і матір — священики силою виконуваних щоденних обов’язків, пов’язаних із домом, а також із проголошенням присутності Бога у світі своїм словом і життям. Не обов’язково з амвону, але на роботі, у магазині та при ліжечку дитини, яка засинає.
Даріуш Пюрковський SI, головний редактор Видавництва WAM
За матеріалами: DEON
фінансово.
Щиро дякуємо!
