Перед завершальним благословенням на Месі у Бердичівському санктуарії на завершення паломництва єпископ Станіслав Широкорадюк, ординарій Харківсько-Запорізької дієцезії, поділився своїми роздумами та свідченням.
— У Євангелії говорилося саме про те, про що я роздумував свої чотири дні паломництва, коли молитва про всі нинішні проблеми, — зокрема, сказав владика. — Пресвята Діва Марія є прообразом українських матерів, які стоять під хрестом, дивляться, як розпинають їхніх синів, — і нічого зробити не можуть. Дивляться, як їх знищують, як їх ховають пошматованими, — і це правда. Якщо в’їжджати з боку Сімферополя до Запоріжжя, то, не доїжджаючи до Запоріжжя, праворуч можна побачити новий цвинтар, де поховано сотні солдат, де написано «невідомі». Невідомий боєць, невідомий солдат. Не розпізнаний. Взято ДНК, десь, може, шукають. Це фактично привезені не люди, а шматки тіл, поховані по різних місцях, небагато розпізнаних. Це наші співвітчизники, наші хлопці. Одних привезли з‑під Іловайська, других з інших місць. Матері навіть не можуть забрати своїх дітей, щоби їх поховати. А скільки сьогодні матерів плаче — щодня гинуть солдати, щодня. Скільки я надивився в госпіталі у Харкові; якщо хтось знає, що діється в госпіталі у Дніпропетровську… скільки там лежить скалічених, поранених наших хлопців, без рук, без ніг…
Нещодавно до мене підійшов один священик і каже: допоможіть мені, у мене в парафії молодий хлопчина, повернувся з війни — яку називають «АТО», — він втратив одну руку та обидва ока. Він ще був нежонатий, самотня старенька мама доглядає його. Вони живуть у селі, не мають жодних зручностей, мама не має навіть пральної машинки. Це тільки один випадок. А скільки їх таких! Людей, покинутих напризволяще. Добре, ми допоможемо зробити санітарну кімнату абощо, і душові, і пральну машинку можна купити… Але хто йому поверне руку, хто поверне йому очі? І найбільше образливо, найсильніше болить, що наші матері сьогодні дивляться, як їхніх синів розпинають, — і вони нічого не можуть зробити.
Багато є тих, хто молиться, хто жертвує за Батьківщину, каже: я жертвую! А скільки людей живуть без віри? Вони не молиться, вона не жертвують — вони проклинають! Ті люди, які мають віру, ті матері, які мають віру, можуть це з вірою пережити, шукають потіхи в Бога, у Церкві. А ті, які жили без Бога? Які нічого, крім ковбаси і горілки, не бачили? То було їхнє життя: «У нас була робота, була горілка і ковбаса, і все було добре!» А що Бога не було, то це «нічого страшного»… Тепер же в них забрано й це. Уже немає й того останнього, що мали…
Дорогі брати і сестри, хочу, щоб ми помолилися за тих матерів, які оплакують своїх дітей. За тих, які доглядають скалічених. Давайте помолимося за них: під Твою милість прибігаємо…
За матеріалами: Римо-Католицька Церква в Україні
фінансово.
Щиро дякуємо!
