«Зніміть сорочку, будь ласка, — почув я від акушерки. — Ви будете кенгуру».
Ця історія сталася зі мною 10 грудня минулого року, коли в післяопераційну залу привезли мою наймолодшу донечку. Раніше одна з жінок згадувала в рамках «ознайомчого візиту», що у них таку практику вже деякий час застосовують.
Що таке кенгурування? Після пологів протягом півгодини тато тримає на руках новонароджену дитину, має її колихати. Однак існує один визначальний принцип: тато не може мати на собі жодної сорочки чи майки. Має бути гола шкіра, аби немовля її відчуло. Одного разу навіть новонароджений хлопчик переплутав грудні м’язи тата з грудьми мами. Мале напевно сильно здивувалося, бо молоко не потекло. Думаю, той тато також сильно здивувався…
Я ж здивований не був. Я був у захваті!
Бувши тоді вже батьком двох старших дочок, я мав досвід, як їх носять, колишуть, присипляють. Знайомі казали мені, що деякий час я похитувався, навіть не маючи дитини на руках (зрештою, це стало звичкою). Однак кенгурування щось у мені змінило.
Після народження наша найменша донечка на хвилину потрапила до моєї дружини. Для мене ця мить завжди була містична. Цей незвичайний погляд матері, яка носила дитину, обіймала власним тілом, слухала зсередини, аж нарешті народила її. Я уявляю, що саме так на нас дивиться наш Бог. Дивиться на нас як на втілення своєї любові. Як тато, я завжди усвідомлював, що я неспроможний пізнати таку близькість, таку єдність із кимсь новим, а водночас так добре знаним.
Кенгурування принесло мені новий досвід. Я зрозумів, що тато — це той, хто колише, хто несе, хто тримає.
Роберт Костюшко в книжці «Невидима гра» показує ситуацію чотирьох героїв, які відчувають, що летять. Вони несені немовби на долоні. Й фактично виявляється, що це долоня янгола.
Тато має бути таким янголом. Його долоні мають нести і благословляти. Це, певно, звучить ідилічно, ба навіть солодко. Сьогодні ж, зрештою, справжніх татусів уже нема… Крім того, батьківську долоню медіа часто представляють як символ злого, поганого дотику. Всупереч цьому, мені згадується одна сцена, яку описав незабутній о. Ян Качковський.
Він став свідком ситуації, в якій тато носив сина на руках. Синочок мав уже добрі п’ять років, а тато його заколисував перед сном. Перед вічним сном, бо хлопчик помирав від раку. Тато обіймав його, тулив до себе й тихенько говорив: «Уже можеш померти, вже можеш відійти».
Ця сцена сильно мене вразила. Я колисав свою донечку на руках, і далі це роблю. Я думав про те, щоб вона не помирала. Замислювався, чи добре їй дихати, чи пеленки не заважають. Той тато тримав сина на руках. Також дивився, чи син ще дихає, думаючи, чи йому холодно, чи то його тіло просто стає холодним.
Я часто думаю про те, який я тато. Чи зможу я бути зі своїми доньками? Не вдавати, а бути. Чи вмію я з ними розмовляти? Чи слухаю те, що вони кажуть або чого не кажуть?
Перш ніж знайду відповідь на ці питання, піду їх поколишу.
Блажей Кмецяк, Aleteia
фінансово.
Щиро дякуємо!
