16 вересня 2016 р. у Львові під час урочистої церемонії нагородження переможців Всеукраїнського конкурсу «Найкраща книга форуму – 2016», у рамках 23‑го Форуму видавців, міський голова Андрій Садовий нагородив Золотим гербом міста Львова о. Андрія Зелінського SJ за книжку «На ріках вавилонських. Кілька думок про повернення».
Церемонія відбулася у Львівському національному академічному театрі опери та балету ім. Соломії Крушельницької.
Андрій Зелінський — священик УГКЦ, член чернечого згромадження «Товариство Ісуса», військовий капелан, богослов, політолог, науковець і громадський діяч.
У своїй книжці «На ріках вавилонських» автор говорить про досвід самотності, який є «землею вигнання у світі людини». Зелінський каже: «Самотність ранить, інколи навіть війною. Нині усяк, хто живе життям нашої країни, зазнає її ран, її смертей і перемог, часто також почувається самотнім у цьому досвіді. Як повернутися у додому? Зустріч із собою справжнім, зустріч із братом у ближньому, зустріч із Богом несподіваним – стежина вороття із землі вигнання у двори нового Єрусалиму, з пустелі людської самотності в затишок втраченого Едему, з минулого в майбутнє…»
- «А у чім зміст мого життя?..» – подумала з темряви Марта. Думка заболіла. Навіщо знову так глибоко? Звідкіля оцей регулярний несвідомий потяг до філософії? На плазмі у кутку зали тривав черговий випуск новин. Крізь дим цигарок з сусіднього столику дівчина вдивлялась у сюжети із зони АТО: танки, сніг і болото, руїна, бородаті чоловіки у військових одностроях. Без звуку. Під джазові акорди у залі. Десь там серед тих бороданів має бути й Денис. Але згадувати знову не хотілося. Розійшлись іще перед війною. Знала, що на Луганщині, що десантник, а більше знати не збиралася. Щоправда, кількаразово хотілось набрати номер, запитати, як у нього справи. Але дуже боялась аж такої своєї відваги: слово за словом і знову можна звикнути до чиєїсь присутності у твоєму житті, а потім – біль, образи, сльози. Усе це вже проходила, в усіх маневрах міжособистісних взаємин добре орієнтувалася. Тому, мабуть, і боліло.
- Війна — це полігон розстріляних свобод, де люди змушені вбивати одне одного, бо якщо не ти, то тебе. І навіть коли вони там, аби захистити саме життя. За умов, коли ти змушений робити те, чого не обирав, – бо таким чином складаються обставини, в тебе ціляться, тобі погрожують – ти ризикуєш втратити свободу, навіть якщо це єдиний спосіб вижити, захистити себе та своїх. Саме тут й проявляється уся сутність зла. Війна завжди цілиться, в першу чергу, в нашу людяність: хоче знищити людську свободу й раціональність, гідність істоти, здатної любити. І саме її, людяність, вартує в першу чергу рятувати, аби припинити війну. Здається, відколи людина пішла на війну, вона ніколи звідтіля так і не повернулася…
- Сутеніло. Не поспішав. У хаті й так ніхто на нього не чекав. Відчував себе спокійним, але непевним. Добре розумів, що світ безтурботний для нього особисто минув назавжди. Але можливість жити і шукати відповіді на питання залишалась. Мав кілька планів на найближчий час. Обов’язково спробує налагодити стосунки з Дариною. Телефонувала, коли був на фронті, цікавилася. Та й тепер кілька разів відвідувала у шпиталі. Сподівався. А от мріяти йому все ще було важко. Знав лише, що його світ-до-війни минув безповоротно, а його майбутнє – в нього в руках. Із Божою допомогою, вірив, він зліпить з усіх існуючих у нього можливостей щось справді прекрасне. І жити Олексі тепер теж дуже хотілося. Аби недаремною була загибель його Володі та стількох побратимів. Аби життя тривало…
- Важко повернутися з війни. Навіть, коли вона закінчується… До речі, слушне запитання: а чи закінчується війна взагалі? Чи, може, дух протистояння, нерозуміння, небажання спілкуватися, уникання чиєїсь правди і нав’язування силою своїх правил просто сублімується в інші, більш цивілізовані форми боротьби та знищення? Адже вбити можна не лише кулею. Чи припиняється війна, коли затихає зброя?.. Існують убивчі слова, що формують убивчі відносини, зафіксовані в убивчих інститутах. І всі вони ховаються за прийнятими й пристойними декораціями. Сила більшості формує своє право – в суспільстві, в державі, в людині. Для непокірних – механізми упокорення. У будь-якій «цивілізованій» державі людина завжди залишається під прицілом — держави! Насилля у світі вільної людини таке ж неминуче, як і здатність людської особи на свободу за гратами будь-якої форми авторитарних відносин.
- Несподівано, неочікувано, невідворотньо. Струни сердечні знову забриніли готовністю до місії, до духовної пригоди та грізного виклику. Іти туди, звідкіль нещодавно втікав, тамуючи подих. Повернутися туди, де на нього чигає погибель. Іти! Попри страх і лють, попри відчай і відчуття тотальної самотності! Іти звершувати довірену місію. Тоді, і лише тоді, коли першим зробить перший крок, помітить, що не один, не сам, що навколо нього багато однодумців — «сім тисяч, коліна яких не гнулися перед Ваалом і уста яких його не цілували» (1 Царів 19, 18). Страх і лють паралізували його уяву. Неможливе людськими категоріями не дозволяло помітити можливе для Бога. Якось розгубився Ілля перед такими широкими обріями, що тепер вимальовувалися в його пророчій уяві. Але не знітився. Встав і пішов.
«На ріках вавилонських» — вже друга книжка отця Андрія. Минулого року вийшла його книжка «Соняхи», присвячена його військовим побратимам, з якими він пліч-о-пліч стояв і стоїть на передовій у зоні АТО, а особливо тим товаришам, які поклали там своє життя.
Нагадаємо, що 22 вересня презентація відбудеться в Києві, у книгарні «Є», по вул.Лисенка, 3. Початок о 18.30.
фінансово.
Щиро дякуємо!
