Сповідь — штука неприваблива. Мусиш відкритися перед чужою людиною — священиком. А крім того, ну хто любить говорити про себе погане? Подивися, що зробити, аби це змінилося.
Сповідь робить нам проблеми. Здається, що в нинішні часи, коли ми очікуємо швидкого і приємного обслуговування, ніби у МакДональдсі, вона стала ще складнішою. Як вогню, ми боїмося визнати помилку. Все завжди має бути «кул». Треба бути найкращим і найспритнішим. Ідеал життя — черпати з усього необмежене задоволення. Можливо, тому сповідь видається непотрібною…
Якщо ти так думаєш, то час це змінити. Подивися, що робить так, що тобі важко відкритися й говорити про свої гріхи.
1. Сповідь це звіряння священикові, чужій людині, яка сама грішить, може, навіть більше, ніж я.
На перший погляд, воно саме так і є. Однак це тільки людська перспектива. У Євангелії Ісус прямо каже, що апостоли від Його імені мають привілей відпускати гріхи. А отже, насправді ми визнаємо гріхи не перед людиною, а перед Богом.
Священики — люди різні. Інколи буває, що священик припускається серйозних помилок (ми чимало начиталися про це останнім часом), ба навіть сам порушує підстави християнського життя. Можливо, для нас відразливий стиль, у якому він із нами розмовляє. Може нам не пасувати якась риса його особистості.
Однак у кінцевому підсумку питання особистих симпатій, або навіть перебігу сповіді, не найсуттєвіше. Понад усім стоїть перспектива надприродного таїнства. Це означає, що навіть якщо священик, який нас сповідає, живе у стані тяжкого гріха, то сповідь все одно дійсна. Чому? Тому що не священик відпускає нам гріхи, а сам Христос.
2. Сповідь це неминуче щось неприємне.
Сповідь — питання надзвичайно делікатне, яке охоплює чимало рівнів людини: не тільки духовність, але також психіку, емоції, почуття. Можливо, не всі усвідомлюють, що більшість гріхів, які ми скоюємо, корениться у різних пораненнях, нереалізованих прагненнях чи жахливих сімейних зразках поведінки.
Визнаючи гріх, ми мусимо широко відкритися перед сторонньою людиною, часто заново відкриваючи свої болючі рани. Навіть коли ми прекрасно розуміємо, що приходимо не до священика, а до Христа, то ми неспроможні до кінця забути про людський чинник. Ми ж бо, зрештою, не виключно духовні істоти, але й тілесні.
Тому природним є сором, острах перед розкриттям найбільш особистого простору своєї душі. Саме тому також рани, завдані недостатньо делікатним стилем душпастиря, його нездоровою цікавістю або й просто обвинувальним тоном, такі болісні.
Священики бувають дуже різні. Дехто насправді неспроможний вслухатися у ситуацію того, хто визнає гріх, або й сам має проблеми з вірою. Священик також припускається помилок! Однак пам’ятаймо, що ми не приречені на одного священика. Дякувати Богові, в нашій країні не бракує їх, особливо у великих містах, де зазвичай бурхливо розвиваються душпастирські осередки або навіть школи сповіді.
Вони зазвичай навчають священиків, як саме розмовляти з людьми, як вслуховуватися в їхні проблеми без осуджування, як робити, щоб каяники відчули милосердну любов Бога. Якщо якийсь священик вас поранив, або ж із якихось причин вам не пасує, ви маєте право (ба навіть обов’язок) шукати іншого. А добрих сповідників напевно не бракує.
3. Я постійно сповідаюся з тих самих гріхів, отож ходити на сповідь немає сенсу.
Кожен з нас — грішник. Коли ми думаємо про сповідь, часто підсвідомо розуміємо її в категоріях примусу. Розповідати про свої слабкості та визнавати свою найглибшу нужденність — нелегко. Це вимагає зрілості й відваги прийняти правду про себе. Але сповідь це не тільки визнання гріхів. Це також зцілювання духовних ран.
Можливо, ми не усвідомлюємо, як багато наших проблем пов’язані з гріхом. І тут не йдеться тільки про природний наслідок звершеного вибору. Важливим є прощення. Брак прощення може викликати тривалу замкненість на любов, ускладнюючи входження в діалог з іншими людьми та розуміння себе самого.
Брак прощення може нести катастрофічні наслідки у вигляді хвороб, неврозів та серйозних життєвих помилок. Прощення ж провадить до свободи, яка стає свободою воістину Божою — дозволяє мати мир і повернутися до єдності людини з самою собою, іншою людиною та, очевидно, з Богом. Сповідь відкриває нас на прощення інших, але також і на прощення самих себе, дає змогу поглинути на себе милосердними очима Бога, який першим простив нас.
Навіть якщо ти сповідаєшся щоразу з того самого гріха, то пам’ятай, що це робити варто. Інколи потрібно тривалий час вживати ті самі ліки, аби здоров’я почало кращати.
4. Бог і так знає всі мої гріхи, то нащо їх визнавати?
Це правда. Бог знає наші гріхи й зовсім не знущається з нас, примушуючи їх визнавати сповідникові. Особисте визнання гріхів набагато потрібніше нам, аніж Богові. Й тут не йдеться виключно про саму полегшу «виговоритися перед кимось».
Вочевидь це також важливе, виконує певну терапевтичну роль і дозволяє нам скинути з себе тягар провини. Індивідуальна, добре пережита і проваджена насправді побожним священиком сповідь дозволяє нам відчути неповторну й виключну любов Бога до нас. Бог говорить до нас тут і тепер, у цій конкретній ситуації. Не до «колективу» чи збірні осіб, не до якогось «люду Божого», але безпосередньо до конкретної людини Бог говорить через свого посередника в конфесіоналі.
Добра сповідь може також стати життєвим дороговказом, допомагаючи інтерпретувати Божі плани та відкривати Його дії у нашій буденності.
* * *
Сповідь, хоч нерідко дається нам важко, несе з собою духовну користь. Вона нелегка. Але те, що її інколи сприймають як перешкоду в житті, а не як винятковий дар, — непорозуміння, яке випливає з нерозуміння або поганого досвіду. Однак це діє тільки нам на шкоду. Хто ж бо свідомо не хотів би бути щасливим? А саме про щастя йдеться у сповіді.
Анна Щупак, Deon
фінансово.
Щиро дякуємо!
