Настав початок нового року. Ми будуємо плани, ставимо собі цілі. Величезна махина планування набирає обертів.
По храмах буде подібно: молитимемося про те, аби з нами не сталося нічого поганого, аби смерть нас оминула, аби не надійшла ще остання година. Ба більше — у своєму доборі «приватних об’явлень» будемо поширювати те, що має за завдання перелякати нас аж так сильно, щоби більше й не хотілося настання Дня Господнього…
Ми втратили щось дуже християнське: прагнення кінця, прагнення того, щоби Господь УЖЕ прийшов. Ми його згубили, або радше спеціально не бажаємо про нього пам’ятати, бо боїмося.
Ми впакували Бога у наше людське мислення та обмежили Його Милосердя й Любов моментом нашої смерті. Кажемо: Боже, можеш нам допомагати, можеш впливати на наше життя, але тільки до смерті, потім уже не можеш, хіба що пасивно придивлятися до наслідків нашого рішення.
До цього додається бачення Бога, який разом із моментом нашої смерті не тільки перестає бути Милосердним, але,, що більше, стає справедливим (тобто суворим) суддею, який забуде про своє милосердя, і як сліпа Феміда зважить наші добрі вчинки на терезах і ухвалить рішення щодо нашого вічного щастя або ж засудження.
Я не дивуюся, що більшість із нас перетворила християнство на спосіб боротьби зі страхом смерті й кінця. Не дивуюся, що наші молитви на кінець одного року і початок наступного крутяться довкола наших страхів, а не Бога. Не дивуюся, що в такому кліматі чимало хто з нас «продає» іншим Євангеліє страху і додає: «Тільки Матір Божа Фатімська може нас урятувати».
Від чого? Від смерті? Але ж вона природна. Від кінця світу? У сенсі фізичному, він має свої обмеження.
Може, разом із початком нового року варто повернутися до нашої надії приходу Господа і великого прагнення цього приходу? Може, варто перестати вірити в релігію вічного — утопійного — життя на землі й черпати добре з кожного дня, також і з того дня, який ми називаємо тяжким? Може, час повірити Богові й перестати молитися про те, щоби якнайдовше! якнайдовше! проіснувати на землі, — а більше часу витрачати на молитву, під час якої ми будемо дивитися з Богом разом на нашу буденність, аби вчитися віднаходити Його сліди у нашій буденності, завдяки чому, власне, зрештою ми повіримо, що Він є Богом-з-нами всерйоз.
Може, варто повірити надії, що Бог, однак, не обмежений нашою смертю, і також по той бік виражатиме нам своє — зрештою, нескінченне — Милосердя. Може, варто пробудити надію, що Він, не порушуючи свободи нашої волі, притягне нас усіх до себе? Він насправді більший, ніж наше, навіть якнайбільш логічне, мислення, в якому одне випливає з іншого і є скінченним.
Моя пропозиція на цей рік така: перестаньмо жити у почутті провини й почнімо любити себе, людей і Бога. Людина, яка любить, усвідомлює те, що інколи чинить зло (я серйозно: скоїти тяжкий гріх не так просто), але й надалі любов залишається мотивацією до змін, а не до страху.
Може, варто на особистій молитві демаскувати страх, але не для того, щоби в нього вдивлятися, але щоб замінити його на любов, яка єдина має міць змінювати все. Варто, може, цього року демаскувати всі ті моменти, коли ми відчуваємо підсвідомий страх перед успіхом, бо боїмося, що або будемо одразу ж змушені за це заплатити, або це може нас звести на манівці.
Повернення до молитви про швидкий прихід Господа це не сектантське мислення, яке замикає від життя. Зовсім навпаки: ми стаємо чуйними, хочемо використовувати час; він стає знаряддям у наших руках, а не ми — в його.
Шукаймо Господа, а не страх і зло (в собі та світі)!
Ґжеґож Крамер SJ, Deon
Фото Олени Трацевської
фінансово.
Щиро дякуємо!
