Суспільство

Фундамент бездомності — не брак дому, а брак стосунків

13 Січня 2017, 15:11 1782
безпритульний

Папський інформаційний сервіс «Деон» розпочав новий інформаційний проект — «Встаємо з дивана». Це цілком очевидна відповідь на заклик Папи Франциска, що пролунав у Кракові під час Всесвітнього дня молоді-2016. У рамках цього проекту будуть представлені різні благодійні місця, спільноти, фонди та організації, де допомагають потребуючим та викинутим із суспільства людям. Ось розповідь про те, як краківські сестри-альбертинки перейшли від (цілком схвального) роздавання супів бідним до будування з ними стосунків відповідальності.

Краків альбертинки

Молода дівчина, купа проблем — і самотність. А окрім цього, ще річна дитина на руках, і завершується термін проживання в Будинку матері… Що робити і куди йти?

Сестра-альбертинки мають свій фонд, він називається «По-перше, людина». Завдяки цьому фонду існує дім допомоги тим, хто опинився «ні в сих, ні в тих». Наприклад, коли молода самотня жінка з дитиною на роботу влаштувалася, автоматично втратила виплату на утримання, а до зарплати ще ж цілий місяць… Звідки взяти кошти на початок самостійного життя? Сестри запросили цю конкретну жінку на перебування у своєму домі, де перший місяць вона жила повністю безплатно, аби могти стати на ноги.

Дім із тренінговими помешканнями був відкритий у вересні 2016 року. Згідно з побажаннями Папи Франциска, альбертинки призначили свій «великий дім», де у них відбувалися реколекції, на діло служіння убогим. Тепер же допомагають людям виходити з бездомності.

 

Новий дім у Кракові

По вулиці Вороніча у Кракові сестри мають насправді чималенький дім. Окрім помешкань для тих, хто має розпочати самостійне життя, там ще функціонує велика їдальня та своєрідний культурний центр для бідних. Але так було не завжди.

— Колись тут був наш город, але прийшло дуже багато сестер через «бум покликань», який ми мали у 1980‑х, отож вирішили збудувати реколекційний дім, — каже с. Агнєшка, голова фонду «По‑перше, людина».

Від 1999 року альбертинки тут зустрічалися на реколекції, мали прекрасні умови, бо, зрештою, реколекції для них — це час відпочинку. Але саме в 90‑ті роки, після змін у державі, на вулицях з’явилося багато безпритульних. Раніше влада старалася приховувати цю проблему, не обов’язково щось вирішуючи. До дому по Вороніча стало приходити щоразу більше потребуючих. Тоді сестри організували їдальню. Вона мала обмежені габарити, вміщувала 30 осіб. Тепер же тут харчуються і 150, а буває, 200 чоловік щодня.

— Коли ми почали думали про діло для вбогих, то одразу побачили, що кімнати з душовими — це фактично готові помешкання, — веде далі сестра. — Достатньо у кожному сегменті переробити маленьку кімнатку на кухню, і готово!

Краків альбертинки

Проживи на мінімалку

Нині багато охочих на ці помешкання. Коли людина перебуває в осередку для бездомних, але хоче його полишити, — тренінгові помешкання виявляються дуже придатними. Вони дозволяють тим, хто має проблеми з дахом над головою, навчитися давати собі раду. В домі альбертинок таких помешкань — 17. Майже половина з них призначені для жінок, які вже майже вийшли з безпритульності, але ще не мають достатньо опори для повністю самостійного життя. Таких, кажуть сестри, чимало. Найчастіше це ті, хто змолоду жив у дисфункційних умовах і не навчився правильно розпоряджатися коштами. Така мати здатна купити дитині цукерку й іграшку, а на їжу їй грошей забракне. У нинішній Польщі (а ми додамо й про свої українські умови) багато людей мають проблеми з плануванням головних витрат, бо… ніколи цього не робили! І якщо самі по собі вони якось долають життя з дня на день, то коли з’являється дитина, все валиться. Памперси, кашки, дорога, телефон — це вже мінімальна виплата. А решта? Годувати або себе, або дитину?

Сестри вочевидь підтримують своїх мешканок, коли постає проблема. Ну бо кожен мудрий у розпорядженні коштами, коли має достатньо; але як прожити, коли 4/5 усього, що в розпорядженні, піде на житло? І як у цій ситуації впоратися тим, хто має маленьких дітей і обмежені можливості працювати?

 

Не інституція, а людина

Наступне питання, від якого не відвертаються краківські альбертинки: що з того, коли дати комусь помешкання, їжу, одяг, опіку тощо, а він нездатний сам собі раду дати? «Я часто собі нагадую, — каже с. Агнєшка, — що це не так, що ми їм “допомагаємо”. Не хочу нікого розчарувати, але що це значить, що “ми мусимо їм допомогти”? Все, що ми даємо, ця наша “допомога”, одразу зникає. Залишається те, що вони самі для себе зроблять».

Намагатися допомогти в усьому — це ризик програшу для обох сторін процесу. «Ми часто стараємося вирішити усе і зразу, — каже сестра. — Але людина не така проста, вона може “не потягнути” завеликої допомоги. На все потрібен час».

Сестри не приймають до свого осередку людей просто з вулиці, бо це може принести зворотній від очікуваного наслідок. Це не комунальне і не соціальне житло. Тренінгові помешкання — це передстарт для самостійності. Кожна з кандидаток насамперед має виразити бажання туди перейти, а сестра, яка провадить осередок, має підтвердити, що вже пора. З кожною проводять співбесіду і складають індивідуальний план виходу з бездомності. Йдеться про те, щоб розпізнати потреби окремої людини. Її вчать починаючи від головного: планування грошей на їжу, рахунки, організацію безпеки; також навчають враховувати свої культурні та духовні потреби. Мешканки вносять занижену, допасовану до індивідуальних можливостей кожної, плату за житло (відповідальність має бути, розрахунок коштів має бути вивчений). Зате після завершення плану виходу з безпритульності, покидаючи тренігове проживання в альбертинок, кожна мешканка отримує на свій життєвий старт… суму, рівну внесеній за оплату за всі місяці під час перебування в домі.

Краків альбертинки

Навіщо «тренінгові помешкання»?

Вочевидь знайти кандидатів — справа непроста. Коли брати-альбертини відкрили свої тренінгові помешкання для чоловіків і виставили дві умови: рік тверезості та постійне джерело утримання (хоч би і з центру для безробітних) — то кілька років половина помешкань стояли пусткою. Дуже багато людей, на жаль, не були спроможні дотриматися хоч би таких підставових вимог. Проте брати не відступилися, і тепер, через десять років, мають повний дім і повну ротацію мешканців.

Для утримання тренінгових помешкань сестри призначили половину помешкань цього будинку для оренди. Таким чином вони не тільки вирішують проблему утримання недооплачуваного житла, а й надають мешканкам нагоду спілкуватися з сусідами, «виходити в люди». Особливо важливо це з огляду на дітей, які можуть не соромитися того, де живуть. «Ми мріємо, щоби діти, які тут живуть, могли запрошувати сюди своїх знайомих зі школи й не мусили стидатися, що вони тут у якомусь “осередку”. Ні на кому не написано, хто тут звичайний мешканець, а хто “тренінговий”», — каже с. Агнешка.

За кілька місяців «тренінгові» виходять у самостійне життя. «Ми трохи непокоїмося, як виглядатиме старт у повну самостійність для самотніх матерів, яким не дуже бажають надавати житло, — каже с. Агнешка. — Ну бо діти помалюють стіни, ну бо як же їх потім вигнати, а ще є чимало інших охочих, які не справляють проблем».

— Але ми віримо, що з Божою та людською допомогою для кожної такої жінки знайдеться добрий вихід, — каже с. Саломея. — Проживання тут — це 12 місяців максимум. Ми прагнемо, щоб наші мешканки усвідомлювали: тренінгове проживання має тимчасовий характер.

 

Краків альбертинки

Ресторан для… убогих

У домі по Вороніча діє також чимала їдальня. Там пораються багато волонтерів, навіть посеред дня. Їдальнею керує с. Самуела. На столах — скатерті, серветки, квіти й красиве сервірування. Окрім гарячого супу з хлібом удень (а також чаю, тут чи з собою), кожен може під кінець дня отримати вечерю (канапки з чаєм). Інша група волонтерів приймає «харчові пожертви» у Банку їжі. До сестер приходять поїсти різні люди: безпритульні, вбогі, потребуючі з околиць. «Ми хочемо, щоб тут усі почувалися добре, майже як у ресторані», — каже с. Самуела. Тут немає «бідняцької» роздачі супу в довгій черзі або через віконце. Одна вимога для отримання гарячої їжі — бути тверезим. Але й нетверезий не повинен залишатися голодним; таким дають канапки з собою.

— Ми розуміємо ситуацію, коли хтось голодний, роботи не має і мусить щось поїсти, щоб вижити, — каже с. Агнєшка. — Але що ми покажемо всім іншим, хто прийшов до їдальні тверезим, якщо впустимо тих, хто під градусом? Хто постарався бути тверезим, заслуговує на те, щоби з’їсти свій суп спокійно. Ми хочемо показати тим, хто приходить нетверезий, що ми їх не відкидаємо і їжу вони отримають. Але також ми їм показуємо, що завтра вони можуть прийти тверезими. Ставлячи вимоги, ми заявляємо цим свою віру в людину. Брак будь-яких очікувань означав би «я вже не вірю, що з тебе хоч щось вийде».

Принцип тверезості стосується також і вечері. Дехто з убогих дякує за те, що вечерю роздають пізніше. Завдяки цьому вони витримують тверезими аж до вечора, бо мають мотивацію. І постає питання: коли я даю п’яному те саме, що й тверезому, то чи насправді допомагаю?

Але за всього цього ніхто від сестер не йде без хліба. «Не давати нічого було би вочевидь величезною помилкою, — каже с. Самуела. — Але ми постановили, що впроваджуємо таке розрізнення».

 

Допомагати мудро

Брат Альберт своїми вчинками показував, що безумовна любов — обов’язкова. Але він також і вимоги ставив: наприклад, писав, що не дає милостині тим, хто може працювати.

— Не є милосердям до людини заохочувати її лежати 24 години на добу, — каже с. Агнєшка. — «По-МОГТИ» — це, як сформулювала с. Анна Балхан, прийти туди, де ти можеш щось «могти». По-міч — це прийти «по міць». Справжня допомога полягає не в тому, щоби жити за когось, робити все за когось. Так, як писав Кароль Войтила у драмі «Брат нашого Бога»: «Аби лиш вони хотіли чогось більшого».

На запитання «що зробити для залежних від алкоголю?» сестри дивуються: а про що йдеться? Бо ж не треба «щось для когось робити», треба так любити людину, встановити такі стосунки, аби вона сама почала хотіти більшого. Конкретно це виглядає так: якщо не ставити вимог матері, яка має проблеми з алкоголем, то найімовірніше все закінчиться тим, що дитину в неї заберуть, а вона сама за рік-два з’явиться на порозі з наступною дитиною. Тому йдеться не про те, що «зробити для неї»: треба питати, що вона сама може зробити.

Також сестри воліють не давати мешканкам грошей «безпосередньо». Раніше с. Агнєшка доручала дрібну працю, за яку сплачувала, аби підтримувати мешканок. Однак після кількох прикрих історій перестала. «Волію дати цукру, кави, або черевики». Нещодавно один залежний від алкоголю виконував для сестер певну роботу, а потім приніс їм рецепти на потрібні йому ліки — «купіть мені, бо я не зможу, я витрачу на випивку».

Чи я мушу давати гроші, не знаючи ситуації? — замислюється сестра. — Один чоловік мене попросив недавно про пару злотих на пиво. Оце була мені несподіванка, «кожен має право». Певно що мене попросять ще наступних десять, двадцять, тридцять осіб… За кілька днів я познайомилася з жінкою того прохача. Вона прийшла і каже: «Сестро, я не маю грошей на ліки для дитини, в мене засцяний диван, бо він уже не розуміє, що всикається. Благаю, не давайте йому грошей!»

У своєму звіті про надання послуг за 1889 рік Брат Альберт писав: «Безсумнівних алкоголіків серед тих людей — заледве кільканадцятеро, десь стільки само й професійних жебраків, а також молодих нероб, які шукають легкого хліба». Більшість потребуючих становили вбогі робітники, мігранти з довколишніх сіл, які не знайшли праці у місті. Сьогодні ж, на жаль, ситуація діаметрально протилежна: на 100 потребуючих 80 страждають від алкоголізму. У підході до них сестри уникають говоріння про «вину». «Ми часто маємо справу з людьми, які не бачили вдома чесного працівника. Наприклад, я знала хлопця з такої сім’ї, де всі випивали, і всі — за пенсію бабці, включно з самою бабцею. Як би він міг навчитися чесності, заробляння, поваги до старших та інших основоположних у житті справ?»

Ян Будзяшек

Зустріти людину

— Кожен повинен мати змогу зустрітися з іншою людиною, встановити зв’язок, — каже с. Самуела. — Не йдеться виключно про те, щоб давати чи брати речі. Власне: не про речі йдеться. Не про те, скільки літрів супу ми роздали, скільки тонн одягу пройшло через наші руки. Ідеться про те, скільки людей, яких ми зустріли, відчули себе більше людьми. В цих людях потрібно «пробуджувати» гідність, вона в них міцно приспана, — а коли вона прокидається, то їхня людяність набирає барв, їм починає хотітися простих, але таких важливих речей: піти помилися, випрати одяг, прийти тверезим…

Дім альбертинок, як згадувалося на початку, став не тільки пунктом годування, а й своєрідним культурним центром для бідняків. Тут проводять різні тематичні майстер-класи та заняття. Найчастіше, до речі, такі зустрічі відбуваються у формі «довільного зібрання за чаєм». Найбільше роль у цьому відіграють волонтери. То переважно вони організовують різні інтеграційні, театральні групи, мануальні заняття. Сама с. Самуела провадить спеціальну групу підтримки. Віднедавна тут також організовуються зустрічі з різними людьми.

— Величезну популярність завоювали зустрічі з перкусистом «Скальдів» Яном Будзяшеком (на фото). Прийшло 80 осіб! — радіє с. Самуела. — Я тішуся, бо на ці зустрічі приходить щоразу більше відвідувачів. Ми маємо шанс познайомитися з ними й дати їм хоч би добре слово. Найбільшу цікавість викликають кінопокази та заняття «Долаємо нудьгу». Ми знаємо, що безліч людей поняття не мають, чим себе зайняти у вільні пополудні. Найчастіше це закінчується «а, піду кудись, вип’ю». Ми намагаємося їх затримати тут.

Що важливо у цій праці для відвідувачів Дому та для самих сестер, то це намагання ставитися до всіх по‑людськи. Наприклад, знати імена. «Ми хочемо не просто дати тарілку їжі, але запитати людину, чому вона прийшла, почати будувати стосунки, — каже с. Самуела. — Тому я стараюся запам’ятовувати імена. Фундамент бездомності — не брак дому, а брак стосунків. Для них величезна різниця між “прошу” і “прошу, пане Адаме”. Ім’я це наша ідентичність. Використання імені це поштовх до замислення, що вони щось означають у цьому світі… Усмішка на їхніх обличчях — безцінна». А потім бувають глибоко зворушливі зустрічі. Коли людина приходить і просить не про одяг, взуття чи каву, а по допомогу в пошуках праці. «Це означає саме той момент, коли людина хоче отого “більше”».

Кароль Вільчинський, Deon  

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.
Кредит січень-травень 2021
Зібрано Залишилося зібрати
11651грн
126762грн
Потрібно зібрати
138413грн
Залишилося
14днів
Розмістити цей блок в себе на сайті

Інші статті за темами

ПЕРСОНА

← Натисни «Подобається», аби читати CREDO в Facebook

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Ми працюємо завдяки вашій підтримці
Шановні читачі, CREDO — некомерційна структура, що живе на пожертви добродіїв. Ваші гроші йдуть на оплату сервера, технічне обслуговування, роботу веб-майстра та гонорари фахівців.

Наші реквізити:

pb.ua: 4731 1856 1920 9130

monobank: 5375 4141 1230 7557

Інші способи підтримати CREDO: (Натиснути на цей напис)

Підтримайте фінансово. Щиро дякуємо!

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: