Роздуми над Словом Божим на понеділок ХХІІІ звичайного тижня, рік І
Уявіть, що в спільноті Церкви, родини, у колі друзів є людина, яка має суттєву проблему — гріх абощо. Ця людина вже змирилася з цією проблемою, вона вже не уявляє, що можна жити якось інакше… і тут приходить хтось, хто її повністю зцілює. Ви би зраділи за людину — адже ж вона у вашій спільноті, з числа ваших друзів — чи реагували би якось по-іншому? Складно собі уявити іншу реакцію, особливо обурення проти цілителя. Одначе фарисеї і тут відзначилися. Вони у своїй гордості, впертості схожі на Вавилонську вежу: там також люди перестали розуміти одне одного, бо почали говорити різними мовами, стали для себе іноземцями. А може ці побожні прихожани вказаної синагоги отак всі для всіх і були іноземцями, іномовцями? За анонімністю і стриманою тишею столичних храмів після недільної Меси також можна припустити, що наші люди говорять різними мовами; одначе зціленню скоріше зраділи б.
Мені йдеться про відчуженість людини від людини. В такій ситуації складно надіятися на близькість із Богом, бо якщо фізична, матеріально наявна людина чужа, то як може трансцендентний Бог бути близьким. Не сходяться! З іншого боку, такий тип кожних взаємовідносин приречений на немічність — суху руку.
Чого було в цій ситуації достатньо для зцілення? Визнати проблему перед Ісусом — стати на середину і простягнути руку. Ну що, спробуємо і собі так? Ісусе, зціли!