Сповідь — це одне з найважчих таїнств. Часто здається, що багато його елементів важко зрозуміти і виконати. 10 порад о. Даріуша Пюрковского SJ допоможуть вам плідно і глибоко пережити сповідь.
1. Під час сповіді Бог прощає нам всі провини
Батько з Притчі про блудного сина відпустив синові всі гріхи, хоча той жодного з них не назвав у якийсь конкретний спосіб. Так само під час сповіді нам відпускаються всі гріхи, не тільки ті перераховані, але й ті, про які ми не здогадуємося, не бачимо їх, чи про які ми ненароком забули.
Визнання гріхів — необхідний елемент сповіді, однак Боже пробачення не залежить від того, чи все ми сказали (якщо ми тільки не затаїли чогось свідомо!), а передусім від жалю за гріх та бажання його покинути. Немає інших умов. Так само з молитвою: Ісус не наказує нам мучити Отця багатослів’ям і постійним нагадуванням Йому про наші потреби, позаяк Він їх знає. Щирість, контакт, довіра та відкриття того, що в нас на серці, найважливіші у спілкуванні з Богом.
2. Варто сповідатися в одного священика
Якщо обставини дозволяють, варто мати одного сповідника. Така практика допомагає в систематичній праці над собою, бо тоді священик загалом обізнаний із ситуацією каяника. І насправді його зовсім не дивує, що людина бореться з тими ж самими труднощами й гріхами. Навпаки, згодом сповідник зможе допомогти нам побачити глибші причини і джерело гріха, хибні вчинки, рани, обставини, яких ми самі не бачимо. Священик, у якого ми сповідаємося постійно, має зазвичай більше розуміння, ніж «випадковий» сповідник.
Саме тому він може стати великою підтримкою, особливо тоді, коли людина бореться з різними залежностями. Тоді під час сповіді слід визнати гріхи супроти заповідей Божих, а також розповісти про глибші мотиви, постійні труднощі, сумніви, невдачі, пожадання, неспокій, про все, що нас мучить, блокує, засмучує. Саме з цих внутрішніх постав випливають більшість наших «видимих» гріхів.
Сповідь може набрати вигляду духовної розмови. Не варто зосереджуватись виключно на тому, що видно; слід також звернути увагу на те, чого ми спочатку не бачимо — на причини наших гріхів: різноманітні тенденції та навички, до яких постійно повертаємося. Таке світло може нам дати тільки Слово Боже і постійна слухняність дії Його благодаті. Гріх, який ми бачимо, — це зазвичай наслідок невидимих для нас внутрішніх чинників.
3. Бог — це не чиновник, перед яким ми «звітуємо»
Я не повинен інформувати Бога, а також сповідника, про всі деталі та обставини гріхів — звісно, крім випадків, коли це необхідно для чіткості й повноти образу. Зазвичай сповідник сам запитує, якщо має якісь сумніви.
Надто скрупульозні люди часто вважають, що треба визнати всі можливі гріхи (вчинені та видумані) із яскравими описами всіх обставин, аби отримати розгрішення. Для них Бог — це працівник податкової інспекції, перед яким необхідно відзвітувати за кожну копійку. Це хвороба душі, спричинена хибним, сповненим страху образом Бога.
4. Гріхи мають ієрархію
Людина — це дух, душа й тіло. Загалом, «тілесні» гріхи (особливо щодо сексуальності) найбільше привертають увагу та непокоять нас. Однак вони не належать до найважчих гріхів саме з приводу слабкості нашого тіла, враженого гріхом. Гірші гріхи — менш видимі, духовні, що завжди виражаються назовні, в наших словах і відносинах із Богом та людьми. Це недовіра, пиха, обмова, ненависть, невдячність, заздрість, відсутність віри, різні форми ідолопоклонства.
Гріхи, що випливають із недотримання церковних заповідей, «легші» за ті, які ми чинимо, не дотримуючись Євангелія. Можна вважати спокусою також зосередження лише на одному гріхові, наприклад, проти сексуальності, так, наче тільки такий існує. Тоді людина не помічає решти; з’являється хибне переконання: якби очиститися від цього одного гріха, то й сповідь не буде потрібна. І часто, доки це внутрішнє переконання не зникне, людина чинить ті самі гріхи, адже ми завжди залишатимемося грішниками, які потребують милосердя.
5. Не думай, що тобі «нема з чого сповідатися»
Часто певний бар’єр може з’являтися тому, що ми сповідаємося з тих самих гріхів. Особливо це стосується ревніших людей, тих, хто робить успіхи на шляху віри. От і починаємо соромитися, адже ми не йдемо вперед, адже нам постійно щось не вдається і заважає: «Ми повинні виправитися! Якщо ж ні, то навіщо взагалі сповідатися?» Таке відчуття не походить від Бога, це «побожна» перешкода злого духа.
Тому дехто часто змінює сповідника або (що гірше) відмовляється від сповіді під приводом відсутності результатів. Ті самі гріхи та визнання їх під час сповіді вчать покори й терпіння, а також відчуття, що Бог дає своє милосердя не за наші заслуги. Крім того, повторювані гріхи показують, що їхнє коріння знаходиться глибше та вимагає більше часу на спасіння і прийняття Божої благодаті.
6. Сам себе не визволиш із гріха
Із такою перешкодою пов’язаний інший сумнів: навіщо сповідатися, якщо я знову згрішу? Часто таке переконання — це наслідок довготривалої боротьби з гріхами, особливо зі шкідливими звичками. До висновку, що нічого не вдасться, каяник доходить, дивлячись на власний досвід, часто пов’язаний із відсутністю бажання, недовірою та із врахуванням виключно своїх можливостей. Людина вважає тоді, що повністю контролює своє життя, своє серце, своє майбутнє: «Я й так знаю, як воно буде. Навіщо морочити голову сповіднику та надокучати Богові?»
Якраз тут, а не в самих по собі гріхах, і лежить корінь проблеми. Ми найчастіше хотіли б визволитися самотужки. Це теж «побожна» спокуса, яка межує з пихою. Ніхто з нас не може впевнено сказати, що доживе до завтра, а тим більше запевнити, що вже «ніколи не згрішить». Не сильна воля є умовою відпущення гріхів, а уповання на Бога та покірне визнання своїх обмежень. Тут ідеться про наше щире бажання відмовитися від гріха. Якщо ми одразу визначимо, що загалом сповідь не дуже допоможе, то завтра знову згрішимо. Отож, можливо, тому вона іноді не приносить плодів.
7. Як часто слід сповідатися?
Тут важливо у порозумінні зі сповідником віднайти свій «ритм»; звісно, якщо на серці тяжкі гріхи, тоді не можна зволікати зі сповіддю. Що рідше людина сповідається, то важче їй приготуватися до сповіді. За таких обставин втрачаються певні «духовні навички»; так діється, зрештою, й у багатьох інших життєвих функціях, до яких ми повертаємося після тривалої перерви. Сповідник швидко зорієнтується, чи хтось сповідається частіше, ніж раз на рік.
Треба також зважати, щоб не сповідатися надто часто, наприклад, під впливом панічного страху, перфекціонізму, хворого прагнення досконалості. Слід пам’ятати, що загальна сповідь під час Служби Божої та Святе Причастя очищують від легких гріхів.
Важливо також розпізнавати, чи ми йдемо шляхом духовного зростання і зцілення, тобто очищення від глибших причин гріхів, чи постійно повертаємося до тяжких гріхів, сповідаючись тільки з нагоди великих свят.
Якщо людина приймає таїнства, молиться, — можна припустити, що завдяки Божій благодаті вона уникає тяжкого гріха. Тоді, зазвичай, розпочинається етап сповідання з тих самих гріхів, що є в певному розумінні даром благодаті (не чинимо нових і важких). У такій ситуації регулярна щомісячна сповідь стає ліками, дарує відчуття особливої дії Божого Милосердя. Це робить нас вразливішими на духовний вплив, на спокуси, які часто з’являються під виглядом добра.
8. Саме тому для сповіді потрібен священик
Труднощі становить певна незручність, адже гріхи треба визнавати перед людиною — священиком. Декого це знеохочує, і такий бар’єр найчастіше використовує злий дух. Сповідник — не джерело милосердя, але він діє від імені Христа, є представником спільноти Церкви, водночас святої та грішної. Сповідь — це примирення не лише з Богом, а й зі спільнотою Церкви.
Кожен гріх — навіть найбільш особистий і прихований гріх — стосується також інших. Тому сповідь, справа особиста і таємна, — це не тільки питання взаємин між Богом та людиною. Крім того, ніхто не може бути ані добрим суддею у власних справах, ані лікарем власних хвороб. Ми можемо оцінювати себе надто суворо або надто делікатно; часом хтось мусить нас заспокоїти, іншим разом привести до тями. Святий Дух діє через наше сумління, через Боже Слово, але також через Церкву, яку творять звичайні, недосконалі люди.
Не забуваймо, що сатана зацікавлений в тому, щоби всіма способами не дозволити нам приступати до сповіді, тримати нас у гріхах, сумові, байдужості та неспокої. Сповідник діє не силою своїх можливостей, а міццю Божої благодаті. Часто, зустрічаючи гріх і складні справи, у перші миті він відчуває безсилля, та його супроводжує сила Святого Духа, несподівано приносить світло, потрібне слово, довіру.
9. Як щодо іспиту совісті?
Існують різні форми іспиту совісті, молитви. Можна використати якусь готову схему із запитаннями. Важливо не звести такого приготування тільки до формальності: де і коли я порушив якісь норми, правила і заповіді. Найкраще пов’язати приготування із роздумами над фрагментом Святого Письма, в якому йдеться про Боже милосердя і наш гріх. І в такому дусі подивитися на своє життя в такій послідовності: я і мої взаємини з Богом; моє ставлення до себе; я і мої взаємини з ближніми.
Завжди необхідно починати з погляду на свою віру: як вона виглядає; наскільки я довіряю Богові; як виглядає моя молитва, участь у Євхаристії? Хтось роздумує над читанням, призначеним на конкретний день, і в його світлі оцінює свої вчинки. Важливо, щоби Слово нас зворушило, щоби викликало щирий жаль і бажання зміни; а не те, щоби ми тільки побачили всі гріхи.
10. A що після сповіді?
Сповідь єднає людину з Богом і спільнотою Церкви, а також дає силу та наснагу на подальший шлях. Про це ми часто забуваємо. Якщо ж для нас важливе духовне зростання, добре було б робити це малими кроками. Не бажаймо змінювати всього й відразу, бо зазвичай це марні зусилля.
Ми ознайомилися з ідеєю систематичної праці над собою, сподіваючись, що сповідь магічно змінить нас. Навіть великі святі, які раптом навернулися, насправді перестали чинити важкі гріхи, але не позбулися відразу всіх гріхів і слабкостей. Ісус говорить про повільне зростання Царства Божого в нас, а не про раптові зміни.
Після сповіді варто зосередитись на одному гріхові, який ми постійно повторюємо, і спробувати не спокуситися наступного разу. А якщо нам не вдасться — спробувати ще раз. І чинити так аж до цілковитого успіху. Якщо, наприклад, хтось проводить забагато часу в інтернеті й перед телевізором, нехтуючи родиною чи молитвою, то може почати від спроби обмеження цього часу та заміною цієї шкідливої звички якоюсь корисною справою.
Переклад: Мирослава Сиваківська для CREDO за матеріалами: Deon. pl
фінансово.
Щиро дякуємо!
