Єдина заповідь, яка не зобов’язує християн

Роздуми над Божим Словом на п’ятницю XV звичайного тижня, рік ІІ

Коли апостоли збирали колосся з краю чужого поля, вони не грішили проти заповіді «не кради», але діяли за законом Мойсея: «Коли прийдеш на жнива твого ближнього, то можеш зривати колоски своїми руками, але серпа на жнива твого ближнього не піднімай» (Втор 23,26).

Фарисеї звинувачували учнів Ісуса зовсім не у крадіжці. Збирати колоски руками на чужому полі було абсолютно законно і не вважалося злочином. Таке право мали вбогі та подорожні: «Коли справлятимете жнива на вашій землі, то не дожинатимеш аж до країв поля і не збиратимеш колосся, що попадало. Так само з виноградинка твого не збиратимеш грон до останнього, і грона, що попадали, не підбиратимеш; для вбогого й приходня покинеш їх. Я – Господь, Бог ваш» (Лев 19,9-10).

Учні Ісуса стали вбогими, бо залишили все та пішли за своїм Господом. Не дивно, що в дорозі вони зголодніли. Вони зривали колоски, розтирали їх руками, шукаючи поживи, яка давала їм сили для витривалого слідування за Христом.

Своєю поведінкою вони також нас навчають, що ми приходні та подорожні на цьому світі. Наша батьківщина є в Небі, а Ісус Христос – це єдина Дорога повернення до дому Отця. Справжній відпочинок, сьомий день, настане тоді, коли перетнемо його поріг, крокуючи слідами Божого Сина.

Святий Єфрем Сирін у своєму творі «Тлумачення на Четвероєвангеліє» пояснює, що колосок у лушпинні – це символ Старого Завіту, де Божественна істина була схована під цупкою оболонкою обрядів, приписів та суворих правил. Лушпиння — це буква закону, якою так пишалися фарисеї. Зерно – це Дух і Живе Слово, сам Ісус Христос, Господь суботи та податель милосердя: «Я милосердя хочу, а не жертви».

Коли апостоли розтирали колоски в долонях, вони, за думкою Єфрема, символічно робили те, задля чого прийшов Христос, – очищали Істину від сухої та мертвої обгортки. Вони викидали лушпиння (тимчасові юдейські приписи про суботу), щоб отримати чистий Хліб Життя, який насичує душу.

Єдина із десяти заповідей, до якої ніколи не зобов’язували християн у Новому Завіті – це заповідь про суботу: «Пам’ятай день суботній, щоб святити його» (Вих 20,8). Про це згадує апостол Павло: «Нехай же нас ніхто не судить із-за їжі чи пиття, чи у справі свят, чи щодо новомісяця, чи суботи; це – тінь наступних речей, а тіло – Христове» (Кол 2,16-17). Святим днем для християн став день Господнього Воскресіння – неділя, день тріумфу Його милосердя після жертви, коли Він відкинув лушпиння смерті та дарував нам Хліб Життя.