Біоетичні питання, які хвилюють сучасних людей, коментує отець Ігор Бойко, ректор Львівської духовної семінарії Святого Духа УГКЦ, керівник Школи біоетики Українського католицького університету, член-кореспондент Папської Академії Pro Vita (Ватикан), доктор морального богослов’я, кандидат філософських наук:
«Сьогодні в Україні ми повинні поширювати культуру життя на противагу культурі смерті, проявом якої є евтаназія, аборти, штучні запліднення, смертна кара, геноцид, війна тощо. За даними Всесвітньої організації охорони здоров’я, за рік у світі роблять до 60 млн. абортів. А скільки ще виробляється контрацепції, аби переривати життя на ранніх стадіях. Папа Йоан Павло ІІ наголошував, що ці речі є загрозою для людського життя. Тому завдання Українського католицького університету, як і всіх інших католицьких університетів, – ширити культуру життя. І допомогти цьому сьогодні може біоетика − наука, яка намагається допомогти людям різного рівня: біологам, юристам, генетикам. Також біоетика покликана допомогти законотворцям, які мають приймати закони, які б захищали права людини, зокрема право людини на життя та пошанування її гідності.
Пренатальна діагностика
Суть проблеми з пренатальною діагностикою в тому, чи готове подружжя прийняти дитину, яка почала свій розвиток у материнському лоні, але під час діагностики виявилося, що вона має певні вади розвитку. Коли батьки довідуються про результати, в них постає запитання: народжувати чи ні? Перед важким викликом опиняються й лікарі, адже вони повинні делікатно розповісти про результати діагностики батькам, допомогти їм свідомо прийняти рішення, водночас не закликаючи їх робити аборт. На моє переконання, говорячи про цю проблему, варто заглибитися в її суть. Цілком природно, що батьки хочуть мати дитину і дитина зачинається як плід їхньої любові. Однак можуть статися такі випадки, що за даними пренатальної діагностики дитина, на яку вони так чекають, має певні вади розвитку: синдром Дауна, аненцефалія, розщеплений спинний мозок і багато інших патологій, які можуть бути. І постає наступне питання: чи батьки більше не хочуть цієї дитини? Та ні, напевно, хочуть. Так, батькам важко змиритися з тим, що дитина народиться, але буде іншою, відмінною від інших дітей. Так, стан її здоров’я буде важким, вона потребуватиме більше часу, більше зусиль, більше терпеливості; можливо, комусь із батьків доведеться навіть з роботи звільнитися; але це не означає, що батьки не хочуть цієї дитини. Важливо вміти прийняти це життя, яке може бути недосконалим на фізичному рівні, яке може мати навіть вади розвитку, але тут ключова річ: ми повинні говорити не про «якість життя», а про його святість. Кожне людське життя є святим, від моменту зачаття до природної смерті. Сьогодні ми живемо в культуру, чи в епоху, коли вибираємо мобільний телефон, дивлячись які він має характеристики. В такий спосіб ми купуємо також будь-яку іншу техніку: холодильник, пральну машину, телевізор, машину тощо. Існує велика небезпека, що людина цю модель вибору стосовно речей переносить на людське життя і каже: ось ту дитину з тими характеристиками я приймаю, бо це здорова дитина, а цю дитину, з певними вадами розвитку чи захворюваннями, я не приймаю. Коли пренатальна діагностика вказує на важкий діагноз дитини, то батьки мали б сказати: це наша дитина, яку ми хочемо, хоч і розуміємо, що вона буде іншою, тому ми не можемо зробити аборт і позбавити її життя. Батьки повинні все-таки дати можливість цій дитині народитися, навіть якщо вона проживе дуже коротке життя. Але я переконаний, що поява дитини змінить життя батьків. В УКУ можна побачити, яку користь і яке благо мають наші друзі з особливими потребами, які живуть у Колегіумі і які ці люди прекрасні, усміхнені, щирі. Так, вони інші, але вони насправді великі люди з великим добрим серцем, які просто хочуть, щоб їх обняли, зрозуміли і прийняли. Вони, може, не вміють однаково з нами робити те, що ми робимо. Дехто, навпаки, може, щось краще вміє робити. Але вони – наші друзі, які потребують нашої близькості. Тому заохочую людей завжди розуміти, що не «якість життя» має бути пріоритетом, а саме на цьому, на жаль, сьогодні світ ставить акценти, мовляв, якість життя невиліковно хворих надто складна, від такого життя немає ніякої користі, а самі витрати, тому краще цього життя позбутися і дати можливість нормальним здоровим людям дбати про їхнє здоров’я. Це неправильно.
Аборти
Сьогодні в Україні однією з найважливіших проблем залишається питання легалізації абортів. Тобто правильно це чи ні, що ми нині маємо законодавство, яке дозволяє нам переривати вагітність, позбавляючи життя невинну дитину в материнському лоні? Ми маємо з цим змиритися і прийняти як факт, чи повинні все ж таки сказати, що краще мати законодавство, яке визнає право дитини на народження, і таке право дитини на життя має бути захищеним від моменту зачаття й до смерті?
Захисники абортів часто апелюють до аргументу, мовляв, ніхто не зобов’язаний народжувати дитину, зачату внаслідок насильства. Без сумніву, що дитина має зачинатися як плід любові чоловіка і жінки. Але бувають випадки, коли дитина зачинається як акт насильства, внаслідок чого жінка постає перед вибором: супроти мене було скоєно злочин – насильство: чи я маю право робити те саме щодо своєї дитини? Я її не хочу, не сприймаю, я її ненавиджу, і тому я не дам їй права прийти на цей світ, зробивши аборт. Це одна позиція. Інша позиція протилежна: я свідома того, що супроти мене був зроблений акт насильства, але також я свідома того, що ця дитина, яка зачалася в драматичних обставинах, у цьому не винна, тому я не буду робити аборту, але буду тою жінкою, яка перша скаже: ні насильству, ні злочину, ні гріху. Я наберуся сили, народжу цю дитину, і якщо Бог дасть мені сили, буду готова цю дитину любити, виховувати, і в такий спосіб мінятиму цей світ, в якому забагато насильства. Якщо я не буду готова цю дитину виховувати самотужки, то дам їй шанс на життя і посприяю, аби вона була або в сиротинці, або хтось її усиновив.
Також часто можна почути тезу, що від насильника може народитися лише насильник, тому варто зробити аборт, щоб не народився ще один кривдник. Але ми не можемо передбачити, ким народиться дитина. Є три надзвичайно важливі речі, які впливають на те, ким стане людина. Перший чинник – гени, які ми отримали від батьків, другий чинник – середовище, в якому ми формуємося, виховуємося і навчаємося, і третій чинник – особистий вибір людини. Навіть під впливом генів і середовища людина здатна обирати, бути насильником чи ні. Наприклад, якщо дитина народилася в сім’ї алкоголіків, то вона може мати схильність до алкоголю, і за певних обставин це може проявитися; але якщо дитина усвідомила помилки, які роблять її батьки, то вона може вирішити обрати інший шлях. Тому я не погоджуюся з тезою, що від насильника може народитися тільки насильник. Я радше скажу навпаки: в кожному з нас живе «маленький Гітлер», коли ми робимо щось зле, або «маленька Мати Тереза», коли ми робимо добро. І тільки ми вирішуємо, ким бути.
Також захисники абортів часто посилаються на інформацію, що ембріон – це ще не людина. Я також, посилаючись на наукові дані, скажу таку річ: сьогодні, з розвитком науки, даних ембріології та генетики, ми не можемо сумніватися, що нове людського життя починається у момент, коли чоловіча і жіноча гамети, які мають в собі по 23 хромосоми, поєднуючись разом, творять першу клітину нового людського організму, яка має 46 хромосом і називається зигота. В момент зачаття твориться стать дитини, виникають усі ті характеристики, які дитина успадкує від матері й від батька, і потім починається процес ділення. Клітина ділиться на 2, на 4, на 8, на 16, збільшується, розростається, міняє свою назву: зигота, морула, бластоцит, ембріобласт, трофобласт, ембріон, плід, новонароджена дитина, підліток тощо. Все це етапи розвитку людського життя, яке починається від моменту зачаття, а не з другого тижня чи другого місяця. Адже процес народження людини поступовий: спершу розвиваються клітини, потім формуються тканини, потім формуються органи, але все це діє як одне єдине ціле. Всі ці етапи є координованими, і на певному етапі розвитку людського життя виникають клітини, які відповідають чи то за скелет, чи за шкіру, чи за кров. Якщо на якомусь етапі розвитку – на другому тижні, другому місяці, чи шостому місяці – зупинити розвиток цього життя, то це призведе до смерті. І це доведено наукою. Прихильники абортів часто наводять аргументи, мовляв, життя починається в момент прикріплення ембріону до стінки матки, чи коли починає формуватися мозок дитини, чи твориться нервова система, спинний мозок тощо. Але це помилкові тези. Тому що людське життя починається від перших клітин.
Я наведу приклад. Якби ми захотіли збудувати будинок. Що нам для цього потрібно? Матеріали, проект будинку, робочі, які будуть виконувати роботу, керівник проекту, який буде контролювати процес, фундамент. Лише тоді починається будівництво. Коли ми говоримо про зиготу – першу клітину нового людського організму, то ми вже маємо закладений фундамент людського життя. В цьому ембріоні вже все закладено, і потрібен тільки час, щоб спершу сформувалася, а відтак народилася дитина.
Питання сурогатного материнства
Щодо сурогатного материнства, то тут мова про комерціалізацію материнства. Бо що справді відбувається: жінка погоджується на те, що її лоно стає «утробою на винайм чи на продаж». Для цього, згідно з українським законодавством, треба мати одне або двоє своїх дітей. Тоді з жінкою укладається контракт і вона виношує дитину замовників, які є біологічними чи генетичними батьками. Дев’ять місяців дитина перебуває в утробі матері і прив’язується до неї. Її діти бачать, що мама вагітна, розуміють, що в них буде брат або сестричка. Потім жінка йде в лікарню, народжує дитину, віддає її біологічним батькам, повертається додому, і діти розуміють, що братчика чи сестрички немає, і тоді вони питаються, де їхній братчик чи сестричка, і жінці (мамі) треба пояснити, де дитина. Вона може їх обманути, але з часом діти все зрозуміють, адже в домі раптом з’явиться більше грошей. І дитина може собі подумати: чи мама не захоче і мене десь наступного разу продати, коли у нас з’явиться наступна фінансова потреба? Також є небезпека того, що відбувається певний розрив між дитиною, яка має одних біологічних чи генетичних батьків та іншу сурогатну матір, яка виношує її в своєму лоні. І це факт, що, 9 місяців перебуваючи в лоні матері, дитина там формується, прив’язується до мами, створюється певний психологічний і фізіологічний зв’язок між матір’ю і дитиною. Я думаю, що це, мабуть, не є легко – просто народити і віддати свою дитину. В жінки, певно, залишаються спогади, що вона виношувала дитину, народила її. І ці спогади супроводжують її впродовж усього життя.
Дитина, яка народжується від сурогатних батьків, дуже часто згодом хоче дізнатися, хто її справжні батьки, тобто хто її замовив, а хто її виносив. І тут виникає запитання, яку роль відіграє сурогатна матір у житті цієї людини. Чи вона має якісь права на дитину, чи вона може претендувати в майбутньому, щоб називатися матір’ю, чи ні? Тому в більшості країнах світу, зокрема, європейських країн, сурогатне материнство заборонене і карається законом. На жаль, в Україні сурогатне материнство дозволене, і в нас воно навіть процвітає. Але, думаю, це відбувається через брак інформації, яку варто поширювати.
Питання трансплантації органів
Проблема з трансплантацією органів сьогодні полягає в тому, наскільки українське суспільство свідоме, що це благородна справа, яку Католицька Церква підтримує і заохочує. Дуже часто, через брак знань, що таке трансплантація, в людей виникає страх: якщо я погоджуся бути донором органів за життя чи після смерті, то стосовно мене можуть бути зроблені певні зловживання: мене спіймають, виріжуть нирку, чи вб’ють і заберуть інші органи. Натомість на Заході такого страху немає, тому є багато донорів, які за життя висловлюють згоду і після смерті стають донорами органів.
Інша справа, якщо йдеться про трансплантацію головного мозку. Виникає питання – для чого це робити? З якою метою? Якщо людина ставить собі за мету продовжити життя в іншому тілі, бо воно стало немічним, і хворобливим, але мозок ще зберігається, то я думаю, що така мета не виправдовує себе з дуже простої причини: в мозку людини зберігається вся інформація і все те, що про себе людина пам’ятає. З нашим мозком і з нашим тілом пов’язана вся біографія нашого життя. Будь-який шрам, який ми маємо на нашому тілі, чи будь які інші риси, які ми маємо, нагадують про певну подію, яка сталася в нашому житті. Якщо ми беремо мозок з одного тіла і пересаджуємо його в інше, то людині дуже важко буде сприйняти свою свідомість в іншому тілі. Бо людина пам’ятає, якою вона була до того, і думаю, що змиритися з цим психологічно буде практично неможливо. Тому з етичної точки зору, такі трансплантації є неприйнятними і недопустимими.
Клонування
Людина завжди перебуває в спокусі зробити щось нове, але варто завжди запитувати себе: навіть якщо це технологічно можливо – чи повинні ми це робити і для чого ми це повинні робити? Настане момент, і клонування людини буде доступним, у цьому немає жодного сумніву. І тут постають питання: хто вирішуватиме, кого клонувати, за якими характеристиками вибирати людей, яких хочуть клонувати, і чому саме тих, а не інших: це багаті люди, красиві, з особливим тілом? Тобто хтось буде вирішувати: ми хочемо, щоб одних людей було багато, а інших людей не хочемо взагалі. Але чи мають люди право це вирішувати, чи часом ми не стаємо таким чином на місце Бога-Творця?
Я думаю, людина має зрозуміти, що наше життя на землі дане нам від Бога. Не ми його вибрали. Хочемо ми цього чи ні, але ми до цього життя покликані і ми за нього відповідальні. Ми відповідаємо за наше здоров’я і маємо його берегти, шанувати і зробити все можливе для того, аби це життя якомога краще прожити. Я переконаний, що ми ніколи не зможемо подолати смерть, хоча нас може хтось запевняти, що через пересадку головного мозку, через можливість клонування чи замороження ми досягнемо безсмертя. Це все фальшиві надії та марні сподівання. Людині радше варто усвідомити, що живемо ми лише один раз, тому важливо не змарнувати життя, а використати кожну хвилину, щоб реалізувати себе. Тоді не буде потреби шукати можливості стати безсмертним, адже людина змогла прожити життя достойно і з користю.
Евтаназія
Також актуальним питання біоетики є евтаназія. Дехто каже, що вона допомагає багатьом людям позбутися страждань від того чи іншого захворювання, і в такий спосіб милосердно померти. Однак, якщо взяти до уваги християнський контекст, то чи справді ми помагаємо людям безболісно помирати, чи ми радше спричиняємо смерть, робимо вбивство, але намагаємося це виправдати милосердям?
Дитина чи мама?
Без сумніву, бувають драматичні ситуації, коли материнський інстинкт у жінки такий сильний, що вона готова під час пологів віддати своє життя, аби врятувати життя дитини. Це завжди вважалося і буде вважатися героїчним учинком – віддати своє життя з любові до іншої людини. Це не самогубство, адже людина йде на велику жертву, усвідомлюючи, що народження дитини може призвести до смерті. є справді такі жінки, які з любові до дитини, свідомо ризикуючи втратити життя, готові йти на благородну жертву, щоб урятувати життя дитини. Церква декого з таких жінок навіть проголошувала святими. Зокрема, є така свята Джанна Беретта Молла. Вона мала трьох дітей, і коли завагітніла знову, лікарі її попереджали, що як вона народить, то може померти. Але Джанна, християнка, католичка, сказала, що готова народити, адже якщо втратить життя, то задля дитини. І справді, після пологів вона померла, але дала життя дитині. Після того багато вагітних жінок, довідавшись про приклад її життя, просили в Бога через її посередництво допомоги, коли народжували в непростих обставинах. Після двох чудес за її посередництвом, коли лікарі прогнозували матерям смерть у разі народження, а жінки народили здорових дітей і залишилися живими, папа Йоан Павло ІІ проголосив її святою.
Церква вчить, що немає жодних обставин, за яких гріх аборту може бути схваленим або дозволеним. Тому, навіть у разі пологів, які можуть призвести до смерті матері, – якщо жінка робить аборт, то це гріх убивства проти дитини, яка перебуває в лоні. І жодні обставини, жодна мета чи закон не можуть виправдати гріх аборту. Але якщо батьки, з огляду на певні причини, вирішують робити аборт, наприклад, тому що не хочуть ризикувати своїм життям, адже мають вже 3-4 дітей, які в разі смерті матері залишаться сиротами, то Церква не відкидає таких людей, адже розуміє причини, чому так сталося. Тоді важливим є попросити пробачення в Бога, попросити пробачення у своєї дитини, яка тепер живе в Бозі, і простити самій собі. Буде дуже правильним, коли особа, яка вчинила аборт чи спонукала до нього (чоловік, лікар…) прийде до сповіді, отримає прощення від Бога і зможе далі продовжувати своє християнське життя. Але може бути і так, що і для матері і для дитини все може бути добре і лікарі врятують життя дитини.
Гомосексуальність
Оскільки в 2001 році був розшифрований геном людини, сьогодні на генетичному рівні ми знаємо, що людина складається з 35 тис генів. Сьогодні науковці намагаються зрозуміти – і думаю, що найближчим часом вони до цього дійдуть, можливо, вже дійшли, – які гени за що в людському організмі відповідають. І до сьогодні не виявлено науковцями жодного гену, який би вказав, що це є ген гомосексуальності, який передається з покоління в покоління. Гомосексуальність – це радше схильність, яка може бути набутою. Часто це може бути пов’язане з середовищем, в якому особа перебувала, наприклад, родинне середовище чи середовище закритого типу, де довший період часу перебувають люди лише однієї статті. Таким чином може зродитися певна фізіологічна потреба. Але сказати, що це успадковане генетично, ми сьогодні не можемо. Немає жодних доказів, які б науково підтверджували цю теорію.
Отже, гомосексуальна орієнтація може бути набутою – через певну поведінку, середовище, психологічні проблеми чи через гей-культуру, яка, на превеликий жаль, поширюється і нав’язується в суспільстві. Я не виключаю, що можуть бути поодинокі люди, які в сім’ї мали насильство, які, можливо, перебували в середовищі, де схожі речі відбувалися, і тепер вони можуть мати схильність до гомосексуалізму, але це є поодинокі люди, поодинокі ситуації, поодинока схильність. Натомість, сьогодні суспільству масово нав’язують ідеологію, за якою можна вибирати, ким ти хочеш бути: хочеш бути геєм? Будь геєм. Хочеш бути лесбійкою? Будь лесбійкою, − тобто людина вільна в тому, ким вона хоче бути, а відтак із ким мати статеві стосунки. Це помилкове мислення.
Церква сьогодні повинна супроводжувати осіб, які можуть мати гомосексуальну схильність і готова їх прийняти, проте заохочує жити в чистоті. Тобто людина може мати схильність, яка з’явилася з огляду на певні обставини, але, тим не менше, це не щось таке, що закладено в природі людини від народження. Хочемо ми того чи ні, але Господь сотворив нас чоловіком і жінкою і заклав у серце чоловіка бажання бути з жінкою, а в серце жінки – бути з чоловіком. Однак із часом людина через гріх відійшла від Бога, через що почалися вбивства, заздрість, насильство, ґвалтування. Людина сьогодні забула норми поведінки і вважає, що може чинити так, як їй хочеться. Коли людині суспільство каже: ти молодий, спробуй це чи спробуй це, світ пропонує різні можливості, – то потрібно поставити собі запитання: чи справді я стану вільним, коли оберу гомосексуальні стосунки або будь-яке інше легковажне статеве життя? Адже з часом воно так затягує, аж людина усвідомлює, що більше так жити не може, бо не розуміє, ким вона є. Тому Церква сьогодні має допомогти людині з тим всім розібратися.
Суспільство не мало би ставитися з агресією до тих людей, які можуть мати гомосексуальну схильність. З іншого боку, ці люди не повинні кричати на весь світ: це наше право бути гомосексуалами, ми хочемо, щоб усі визнавали наші права: можливість і право жити разом, право на шлюб, право всиновлювати дітей, чи народжувати дітей через послуги сурогатної матері, якщо це двоє чоловіків. Я вважаю, що люди, які мають гомосексуальну схильність, повинні, навпаки, сказати собі: так, ми розуміємо, що в нас є гомосексуальна схильність, яка з’явилася в нас із певних причин; але, тим не менше, Церква нас не відкидає, суспільство нас не засуджує, ми повинні з цим змиритися, навчитися жити, і не так галасливо. Я думаю, це не те, чим люди мають хизуватися чи виставляти напоказ. Бо сьогодні, на жаль, ми живемо в такому суспільстві, що коли ти кажеш, що ти гей, чи ти трансґендер, чи бісексуал, то про тебе всі будуть говорити. То постає запитання: людина таким чином шукає собі слави, показавши всьому світові, ким вона є?
Є багато гомосексуалів, які визнають свою схильність, але, тим не менше, приходять до церкви, визнають свої гріхи, борються з цим і кажуть: я маю цю схильність, але я не хочу з цим жити і маю з цим боротися. Найгірше, що може людина зробити, це сказати собі: я з цим змирився і мені так добре. Я хочу так жити, і тепер всі інші мають визнавати мій статус, я маю право жити, з ким я хочу, і це право має бути задеклароване державою, Церква має мені дозволити дати шлюб і я хочу мати дитину, − це те, куди ми не маємо рухатися. Тому суспільство і Церква мають сьогодні допомагати людям із гомосексуальною орієнтацією: адже, на мою думку, вони багато страждають. Посилаючись на слова Папи Франциска, варто сказати, що нашим завданням є супроводжувати їх, але не відкидати і не засуджувати.
Репродуктивна медицина
Сьогодні маємо в Україні також багато проблем, пов’язаних із різними видами технологій штучного запліднення. І тут виникає запитання: чи все те, що сьогодні пропонує медицина, приносить користь безплідним подружжям? – адже ніхто не говорить про те, скільки гине ембріонів під час штучного запліднення. Церква каже, що дитина завжди має бути плодом батьківської любові та зачинатися в лоні матері як результат фізичного, емоційного, духовного, психологічного єднання подружжя у статевому стосунку. У разі штучного запліднення такого єднання немає: жінку стимулюють гормонами, щоб з її організму взяти якомога більше яйцеклітин, чоловік через акт мастурбації має здати своє сім’я. Тоді лікар вирішує, яке сім’я брати, яку яйцеклітину брати, скільки ембріонів створювати. Лікар бере на себе відповідальність, скільки ембріонів переносити в лоно матері, скільки не переносити, а які заморожувати (при температурі -190 градусів у рідкому азоті). Тобто заморожується людське життя. Згодом із тих ембріонів, що прижилися в лоні матері, лікар робить селекцію. Церква вчить, що такі дії є маніпуляцією з людським життям на ранніх стадіях розвитку і тому такий метод не можна застосовувати. Натомість Церква каже так: ми за те, щоб виявляти причини безпліддя і лікувати його, аби уможливити зачаття в лоні матері. Інші методи як такі – не сприймаються.
Лікар може допомогти, щоб сперматозоїд і яйцеклітини зустрілися і зачаття відбулося в лоні матері без створення зайвих ембріонів, без жодної маніпуляції поза тілом жінки, без замороження та селекції людських ембріонів тощо. Тому що всі ці фактори не шанують людське життя. І тут дуже промовистою є статистика. Від моменту першого штучного запліднення у 1978 році до 2010 року в світі народилося понад 4 млн. 300 тис дітей через запліднення в пробірці поза лоном матері. З одного боку, це дуже багато, бо чимало подружніх пар стали батьками. Лікар Роберт Едвардс, який вперше провів штучне запліднення у пробірці, отримав навіть за це відкриття Нобелівську премію. Тут я солідарний з позицією Церкви, яка каже, що таке відкриття в сфері медицини не заслуговує на нагороду. Чому? Тому що було підраховано, що за період від 1978 року було знищено понад 120 млн. ембріонів. Отже, народження 4 млн. дітей сталося ціною знищення 120 млн. дітей. Така пропорція є неправильною. Тому Церква каже: ці технології несуть занадто великий ризик, щоб бути виправданими.
Ми сьогодні живемо в такий час, коли люди кажуть: ми маємо право мати дитину, і лікарі повинні його нам забезпечити. Тому ми цього будемо домагатися, бо ми цього хочемо. Однак це неправильна позиція. Ми не можемо говорити, що маємо право мати дитину. Ми можемо мати право на якісь матеріальні речі: на мобільний телефон, на машину, на будинок тощо. Дитина – це не річ. Це людська особа, яку людина має обов’язок уміти прийняти. Це дар, а не щось таке, що належить людині по своїй природі апріорі. В першу чергу – це Божий дар, Боже благословення, і тому людина має все робити для того, щоб подолати безпліддя і прийняти дитину. Якщо подолати проблему безпліддя неможливо, то наше фізичне безпліддя ще не робить нас безплідними в повному сенсі цього слова. Адже що таке бажання мати дитину? Це бажання ділитися своєю любов’ю. Якщо ми не можемо народити дітей, ми можемо піти до сиротинця. В Україні нині проживає понад шість тисяч сиріт, які втратили своїх батьків. Фізичне безпліддя не забороняє любити цих дітей. Сьогодні існує великий перенаголос і дуже багато проблем починається з того, що ми хочемо виключно свою дитину, робимо по 5, по 7, по 10 спроб штучного запліднення, витрачаємо великі гроші, плодимо зайві ембріони, а потім з тим всім люди внутрішньо не дають собі ради.
Як регулювати народжуваність у шлюбі
Церква говорить про те, що кожне подружжя має бути відповідальним за приведення на світ потомства: зачаття, народження і виховання дитини. Але в житті подружжя можуть бути певні обставини: фінансові проблеми, проблеми зі здоров’ям, наявність важкохворих батьків, які потребують догляду, чи відсутність відповідного помешкання тощо. З огляду на ці обставини батьки собі кажуть: ми маємо двоє чи троє дітей, і зараз ми не хочемо зачаття наступної дитини. І подружжя має право на таке рішення, адже існують вагомі причини. Чоловік і дружина можуть самі визначати, коли народжувати, а коли ні, адже Господь так розумно створив чоловіка і жінку, що жінка не є плідною постійно. Є періоди плідності жінки і подружжя має бути свідомим, що слід утримуватися від статевих стосунків у період плідності, які призведуть то зачаття дитини. Подружжя повинне розуміти, що, обмеживши в часі статеві стосунки, їхня любов одне до одного не повинна зменшуватися.
Натомість якщо подружжя застосовує контрацептиви, то це перший крок до аборту. На мою думку – я можу, звісно, помилятися, але мені здається, коли подружжя каже: знаєш що, так як ми зараз дитини не хочемо, то ми будемо використовувати якийсь засіб, який має нас захистити від дитини. Отже, іншими словами, дитина стає “ворогом” для подружжя, тому чоловік із дружиною вдаються до контрацепції, щоб не дати дитині шансу появитися на світ. Як наслідок, у подружжі, яке використовує контрацептиви, закладається ментальність проти життя. І тут слід згадати, що жодна контрацепція не дає 100% гарантії, і тоді починаються взаємні звинувачення: ти прийняла таблетку? Так. Тоді чому ти завагітніла? Це не моя вина, це вина таблетки. Ти використовував презерватив? Так. Тоді чому так сталося? Я не знаю, це вина презерватива. Тобто чоловік із дружиною будуть шукати винного, замість того щоб узяти на себе відповідальність. Однак якщо подружжя навіть не планувало дітей, і мали статеві стосунки в період неплідності, проте зачаття відбулося, то чоловік із дружиною повинні сказати: ми як батьки не маємо права не прийняти цю дитину.
Тому подружжя, яке не використовує контрацептиви, легше приймає дитину, навіть якщо воно не планувало дітей, ніж подружжя, яке всі свої надії покладало на контрацепцію. Тому саме про-абортивна ментальність більше поширена там, де поширена контрацепція. Папа Йоан Павло ІІ казав, що між контрацепцією і абортом, як двома різними видами зла, існує дуже міцний взаємозв’язок. Якщо перший – не допустити до зачаття, то другий – призупинити це зачаття в разі неуспіху контрацепції і зробити аборт.
Дехто думає, ніби Церква забороняє статеві стосунки, якщо вони не призначені для народження дитини. Однак це неправда. Церква так не вважає, натомість вчить, що подружжя створюється для взаємного блага, з якого в майбутньому може народитися дитина. Але народження дитини – це не основна мета подружжя. Є багато бездітних щасливих подружніх пар.
фінансово.
Щиро дякуємо!
