Роздуми над Словом Божим на четвер VII Великоднього тижня
Сьогоднішній уривок Євангелія закінчує Архієрейську молитву Ісуса Христа.
На сторінках Євангелія ми часто зустрічаємо моменти, в яких євангелісти свідчать про молитву Ісуса Христа — але майже ніде не чуємо слів молитви Ісуса. Зміст молитви Ісуса є певною таємницею в спілкуванні між Сином і Отцем. А тут Ісус відкриває своє серце перед учнями, а одночасно відкриває своє прагнення допустити до таємниці свого серця тих, які увірують завдяки свідченню учнів: «Отче святий, благаю не лише за них, а й за тих, хто повірить у Мене через їхнє слово, щоб усі були одне, — так, як Ти, Отче, в Мені, а Я в Тобі, — щоб і вони в Нас були одне, аби світ повірив, що Ти Мене послав». Ісус просить Отця допустити Його учнів до таємниці спілкування Отця з Сином і щоб усі учні були об’єднані цією єдиною любов’ю.
Подумаймо про те, що дар єдності учнів Христових залежить не від зовнішніх передумов об’єднання, але від того, чи ми здатні увійти в таємницю любові Трійці. Ісус безмірно довіряє Отцеві: Він довіряє Йому все своє життя. Ця любов є сенсом і двигуном Його місії. Єдність є плодом любові: як у Трійці, так і в учня Ісуса Христа. Єдність саме і є знаком цієї вічної любові, якої прагне кожна людина.
Ісус молиться про те, щоб ми отримали цю любов, бо її так легко загубити у світі. Світ — тобто гріх, що діє у світі, — вчить не довіряти, а отже — не любити. Людина вчиться замикатися в собі ще з дитинства, не довіряє собі, ближнім, Богу. Недовіра спричиняє замкнутість, ізоляцію і розколи поміж людьми, народами, конфесіями…
Так буде до кінця світу, проте Ісус прагне, щоб Його учні були тут, у цьому світі, посеред недовіри та розколу, свідками справжньої любові Трійці. Свідками того, що ця любов існує і що вона справді є сенсом людського існування. І хоча гріх, що його несуть у собі члени Церкви, затирає ясність і блискучість цього свідчення, — незалежно від цього ця єдність присутня в Церкві, що об’єднана й побудована на скелі Петра Апостола, і буде присутня до кінця світу.