Місіонери‑домініканці принесли ікону Марії на це місце, з тих пір протягом чотирьох століть люди не припиняють звертатися до Матері Божої, доручаючи Їй свої радощі та смутки.
Маленьке містечко на Поділлі й сама ікона неодноразово перебували у вирі небезпек, воєн та різних подій. Історія ікони вписалася в історію нашої землі та в якісь мірі стала її віддзеркаленням.
1. Копія римської ікони
Ікона Летичівської Богородиці — одна з найкращих копій ікони «Salus populi Romani». Дата виконання копії остаточно не визначена, але все вказує на початок XVI століття. Автор, який майстерно написав її олійними фарбами, — невідомий. Папа Климентій VIII вручив ікону домініканцям, які вирушили з місією до Східної Європи. Вони прибули до Летичева 1606 року на запрошення Кам’янецького єпископа Павла Волуцького.
2. Ікона, яку не прийняли
За переказами, староста Ян Потоцький не дозволив братам з Ордену проповідників навіть увійти за міські мури. На прохання дружини він погодився, аби монахи оселилися у двох хатах у передмісті. Домініканці молилися перед іконою Богородиці, коли до хати постукали жителі міста. Виявилося, що вони побачили сяйво навколо будівель. Воно було таким сильним, що їм здалося, що хати горять. Звісно і місцева шляхта, і сам староста прибули подивитися на це чудо. Ян Потоцький склав визнання віри після цієї події, і не лише дозволив братам увійти до міста, а й віддав їм свою фортецю.
3. Жінка, що захищає від небезпеки
Під час одного з численних наїздів татар на Поділля під Летичевом зі своїм знесиленим військом затримався Станіслав Ревера-Потоцький — згодом великий гетьман корони і воєвода Київський та Краківський. Вони розбили табір для відпочинку, й у сні він бачить постать жінки, що захищає його від небезпеки. Зібрана рада старшин переконувала: це плід надмірної втоми. Та видіння повторювалося знову і знову. Станіслав Ревера‑Потоцький віддав наказ готуватись до бою. З першими променями сонця воїни побачили татарське військо. З піснею до Богородиці на устах мужні оборонці кинулися в бій. Після перемоги гетьман прибув до летичівського храму, щоби подякувати Богові. На іконі він побачив Жінку зі свого видіння. Сповнені прагнення увіковічити спомин про отриману перемогу і Божу опіку гетьман і все його військо склали так зване «копитове» — пожертву на будівлю мурованого храму. Цей переказ підписало багато свідків.
Будовою храму на території укріпленого замку зайнявся летичівський староста Ян Потоцький, який також пожертвував значну частину власних коштів для нової святині.
4. Покровителька духовенста
В історичних описах знаходимо згадки про кілька святинь, присвячених Богородиці, на території тогочасної України. Ці санктуарії були «становими». Тобто кожен стан суспільства здійснював паломництва до «свого» храму. Отже, до бердичівської святині прибували представники шляхти; міщани приходили до ікони Матері Божої Вірменської у Кам’янці; лицарі та селяни молилися перед Матір’ю Божою Тиннянською. А от Летичівський санктуарій особливо любили представники духовенства.
5. Ікона у вигнанні
Історія ікони Летичівської Богородиці у ХХ столітті відображає історію нашого краю. Так, під час І Світової війни, 1914‑го року тогочасний настоятель санктуарію о.Франциск Шимкус, побоюючись знеславлення ікони, перевозить її до маєтку графа Здіслава Грохольського у П’ятничанах, згодом — до храму братів‑капуцинів у Вінниці. Ікона повертається до Летичева лише після входу австрійських військ. Урочистість перенесення ікони зібрала понад 10 тисяч паломників.
Згодом уже більшовики перетворили святиню на комісаріат. Усе сталося дуже швидко і несподівано, тому ікону навіть не встигли винести. Її просто прикрили завісою. Майже протягом цілого року ікона висіла у комісаріаті. 1920 року до міста ввійшли польські війська, і культ Летичівської Богородиці відновився, однак ненадовго. 14 червня того року в храмі відбулася остання Служба Божа перед чудотворною іконою. Згодом її вивезли до Проскурова (тепер Хмельницький), а потім — до Варшави.
1934 року луцький єпископ Адольф Шельонжек, адміністратор Кам’янець‑Подільської дієцезії, розпочав клопотання про повернення ікони. 10 вересня 1938 року він віддає свою дієцезію під покров Матері Божої Летичівської, проголошуючи її Царицею Поділля та Волині.
На початку 1945 року єпископа було заарештовано і вивезено до Києва, а священики отримали наказ залишити Луцьк. 6 серпня 1945 року у вантажному вагоні серед меблів та багажу Пані Поділля та Волині вирушила у своє чергове вигнання — на Захід.
Сьогодні у летичівській святині висить копія чудотворної ікони, привезеної до міста понад 400 років тому, оригінал — у парафії Божої Матері Святого Розарію в Любліні.
Дякуємо о. Віталію Слободяну СP за допомогу у підготовці матеріалу