У національному санктуарії Божої Матері Святого Скапулярію в Бердичеві триває щорічна відпустова урочистість. Службу Божу очолює архієпископ Ренато Боккардо.
Читайте також: Нехай нашу молитву почують в окопах, — нічне чування у Бердичеві
Подаємо повний текст проповіді, яку виголосив архієпископ:
‑ З глибоким почуттям приєднуюсь сьогодні до вас, дорогі брати та сестри, які прибули до цього санктуарію, щоб ушанувати Матір Ісуса та призивати Її заступництва. І разом із вами я зі зворушенням переживаю цю Благу Вість віри і надії, яка знаходиться в цих мурах, і особливо в чудотворному образі Богородиці, біля якого ми зібралися. Озираючись на історію століть, яка розповідає про багатьох синів і дочок цієї української землі, які тут дістали мужність і втіху для щоденного паломництва, і в найважчі моменти переслідування та гніту показали християнам усього світу яскравий приклад вірності Господу Ісусу та Його Євангелію, складаючи жертву власного життя.
Щиро вітаю Львівського митрополита, архієпископа Мечислава Мокшицького, з яким мене пов’язують почуття дружби, братерства і поваги з часів нашого спільного служіння великому і незабутньому Святому Йоану Павлу ІІ. І я дякую йому дуже за те, що він запросив мене розділити радість такого великого святкування разом із вами. Вітаю всіх тут присутніх братів-єпископів, священиків, монахів та монахинь і всіх вас, брати і сестри, які сьогодні приносите до ніг Марії свої радості й надії, горе і страждання (див. GS 1) щоденного життя.
Читайте також: «Україна повинна триматися двома руками за ружанєц»
Ми прийшли сьогодні, щоб повторювати Діві Марії просте і красиве привітання ангела: «Радуйся, Маріє!» Це глибока потреба нашого серця та прояв вдячності. Мені здається, що Літургія, яку ми святкуємо, виражає дивовижну таємницю Бердичівського санктуарію, представляючи нам Марію біля підніжжя Хреста. Там, за словами Ісуса: «Сину, ось мати твоя», Вона стала матір’ю всіх, а учень Йоан, який представляв усіх нас, «узяв Її до себе додому».
Факт, про який розповідає Євангеліє, нагадує нам про будівництво цього храму. Справді, з 1630 року воєвода Київський Януш Тишкевич пожертвував свій замок босим кармелітам, щоб вони збудували монастир і церкву, і в 1642 році був вшанований цей образ Богородиці. Народ України «взяв Марію до свого дому». І з тих далеких днів Марія безустанно звершує своє служіння в цій базиліці як Мати, так що сини й дочки української землі можуть прийняти спасіння, яке приніс Відкупитель. І ця святиня перетворюється на постійне місце євангелізації. Тут Слово Доброї Новини набуває виняткової сили вираження, і водночас Матір заступається за нас. Усім паломникам, які приходять до цього Храму, Діва Кармелю продовжує вказувати на свого Сина Ісуса і народжувати Його в серці та в житті тих, хто хоче прийняти Його.
Святий Ігнатій Антіохійський, один із найвидатніших мучеників християнської давнини, називає Ісуса «сином Божим та сином Марії». Це ставить Марію на висоті вертикалі: навіть поруч із небесним Отцем. Але, в той же час, ставить Її так близько до нас, що Вона стає нашою матір’ю, матір’ю Церкви. Фактично, Ісус, якого Вона породила, взяв нас за братів; Він об’єднав нас так глибоко, що ми утворюємо одне тіло; Він став нашим Головою, але і нашим братом: «первісток серед багатьох братів», як його називає святий Павло (Рим 8,29).
Це те, про що апостол нагадує нам чудовими словами з Послання до Галатів, які ми щойно почули: «Бог послав Сина свого, що народився від жінки, народженої за законом… так що ми могли б отримати усиновлення» (пор. 4,4). У той час як Ісус, у Марії, стає людським сином, — ми, люди, стаємо дітьми Божими. У той час як Він із сина стає слугою, — ми, які були рабами, стаємо дітьми: «Ти вже більше не раб, але син», нагадує нам знову святий Павло (вірш 7). Це чудовий обмін, для якого Марія є «місцем».
Ставши дітьми Божими через Духа, ми отримали право використовувати мову і впевненість дітей стосовно Бога, називаючи його, як Ісус: «Авва! — наш Батько!» Це слово — це немовби жива реліквія Христа: це Його власний голос, який прийшов до нас, без жодного перекладу. «Авва!», так молився Ісус. Ми повинні частіше пам’ятати про наше неймовірне і дуже почесне право; ми повинні наслідувати Ісуса, який у пориві радості, також і в смутку в Оливному саду, завжди звертався до Отця: «Я дякую Тобі, Отче…» (Мт 11, 25), «Отець Мій, якщо це можливо… » (Мт 26,39),« Отче, в Твої руки віддаю дух мій» (Лк 23,46). Наше християнське життя потребує такого широкого дихання, щоб не зав’янути і не застрягти в сухості застою та формалізму. Якщо ми навчимося будувати своє життя на цих синівських відносинах з Отцем, у цьому ми знайдемо єдність цілої віри та відкриємо наші стосунки з кожною Особою Пресвятої Трійці: ми йдемо до Отця через Ісуса Христа, у Святому Дусі. І ми не йдемо туди індивідуально, але як спільнота спасенних, як Церква, якої Марія є Матір’ю та Взірцем.
Все життя Ісуса, від Вифлеєма до Голготи, було для Марії тим, що Вона зберігала у своєму серці й над чим роздумувала (пор. Лк 2,19): це була школа віри. Хто знає, скільки разів Марія поверталася думкою до цих подій, щоб отримати світло і мужність! Тому що — важливо не забувати — навіть Марія жила вірою, зростала вірою, була випробувана у вірі. І це зростання у вірі, те, що її насичувало, так само те, що насичує нас, — це Слово Боже. Слово Боже стало тілом у Ній двічі: уперше фізично, коли протягом дев’яти місяців Вона носила Його в утробі і потім годувала; удруге Він став плоттю в решті Її життя, в тому сенсі, що кожний жест, кожна мить були на́тхнені словом Божим, і Вона була йому вірна.
Ми не можемо наслідувати Марію в цьому першому втіленні (народити Ісуса фізично), але ми можемо це зробити в цей другий спосіб. Ми можемо, як Вона, «зачати в собі Слово розумом», як каже Августин (De s. Virg 3, 3); ми можемо прийняти це слово, зберігати його в наших серцях, зробити це слово світлом для наших кроків, їжею нашого життя. Аж до того блаженного часу, коли Господь одного дня навідає свою Матір зі словами: «Блаженні ті, хто слухають слово Боже і зберігають його» (Лк 11,28).
Діві Марії, Матері Церкви, ми довіряємо нашу щиру молитву, щоб заступалась перед своїм Сином за всіма нами, і для кожного зокрема випросила дару благодаті й вірності Богу та мужності у визнаванні християнської віри. Зокрема, ми довіряємо Їй усіх тих, хто страждає тілом і духом через ненависть, насильство та війну; нехай із цього Санктуарію зрине наш крик про мир для всього світу і особливо для цієї благородної та змученої країни, яка багата людськими й християнським традиціями, яка сягає своїми коріннями Хрещення Київської Русі, коли Боже життя ввійшло до сердець та в життя українського народу. Наша молитва виражається в словах, які тут, в Україні, сказав святий Йоан Павло ІІ, коли 2001 року прибув у паломництві до Києва та Львова: «Пресвята Діво, Покрове України, Ти споконвіку вказувала шлях християнському народові. Продовжуй чувати над своїми дітьми. Допоможи їм, щоб вони ніколи не забували “імені”, тобто тієї духовної ідентичності, яку отримали при Хрещенні. Допоможи їм завжди втішатись неоціненною благодаттю бути Христовими учнями (див. Йн 3,29). Будь провідницею кожного. Ти — Мати Божа й Мати наша!» (Angelus наприкінці Святої Меси в аеропорту Чайка, 24 червня 2001).
Читайте також: Бердичів заповнили паломники
фінансово.
Щиро дякуємо!
