«Потім» — синонім слова «ніколи»

Нещодавно я прочитала роман Наріне Абгарян «З неба впали три яблука».

До глибини душі була вражена історією чоловіка, який купив на базарі туфлі. Він хотів одразу їх взути, проте його дружина вперлася: не жартуй! Одягнеш на недільну службу!

Старий дуже образився, але дружина наполягала на різниці між святковою та буденною одежею.

Літня пара повернулась додому, і поки на плиті грівся наваристий борщ, він ліг відпочити й одразу помер.

Вона поховала його, але нові туфлі не взула. Навіщо — вони ж нові.

Покійник приходив до неї щоночі й дорікав у скупості.

Довелося чекати на смерть дружини, щоб взути її в туфлі 45-го розміру.

Один знайомий з гіркотою згадував стару образу на бабусю. Ще семирічним хлопчиком він приїхав у гості до бабусі на весняні канікули й попросив її відкрити яблучне варення.

Однак та не погодилася — вона заховала його на Зелені свята.

Хлопчик спершу просив бабусю, а потім розплакався і пішов додому по колії — він не мав за що купити квиток додому.

Бабуся два тижні не дожила до Трійці, а банку повидла вкрав один із сусідів — прихопив ще й вудочки, і банку огірків.

У троюрідної тітки в комоді лежить класна картата спідниця, припасена на смерть.

– Вона вам подобається?
– Дуже.
– То носіть.
– Прийде час!

Із властивим мені запалом намагаюся довести, що неможливо отримати задоволення від спідниці, прямуючи в ній на кладовище, а ось причепуритися, йдучи по хліб, — чудова нагода.

Вона з розумінням усміхається і каже, що я ще зелена.

Мої батьки вже декілька років відмовляються їхати до санаторію. Хворіють, п’ють літрами нурофен, але пройти курс лікування і прийняти радонові ванни — їх ніяк не можна вмовити.

Тато мотивує це тим, що в країні йде війна і йому совісно займатися своїм здоров’ям, коли на Сході гинуть люди.

Подруга іноді згадує горезвісну банку шпротів. Мама дістала її за якоюсь мегапривабливою ціною і сховала на свято, не поглянувши на термін придатності.

А коли година «х» настала й на тарілці вже лежав підрум’янений батон, намащений майонезом, скибочки маринованого огірка і гілочки свіжого кропу, шпроти виявилися зіпсованими.

Синдром відкладеного життя — дуже зручний. У нього можна замотатися, як у кокон, і виправдати свої страхи та лінивство. Небажання діяти і вирішувати.

Ось підростуть діти, настане літо, вечір п’ятниці, Великдень…

Краще з понеділка, з першого вересня, після відпустки або коли закінчиться війна.

З самого ранку ми чекаємо на вечір. Увечері — на новий ранок. Залишаємо на потім святкові скатертини, гарні слова, думки та мрії. Кращу роботу і кращий шматок.

Чекаємо слушної нагоди, відповідного моменту, першого місячного дня.

Відкладаємо молодість на старість, забуваючи, що життя — це те, що відбувається тільки зараз.

Ірина Говоруха, переклад — Тутка