Майже щодня ЗМІ доносять чергові подробиці про сексуальні чи корупційні скандали, неортодоксійні заяви єпископів, боротьбу за владу усередині церковної ієрархії.
І в цей момент дуже важко зберегти віру — але все одно варто це зробити. Ось чому.
1.Існування Церкви — це вже чудо
Якщо придивитися уважно до історії християнства, то здається, що це хрестоматія скандалів і криз. Починаючи від конфліктів між апостолами, «хто сидітиме праворуч, а хто ліворуч», постійними єресями перших століть, зовсім не святими папами Середньовіччя, реформацією, яка розколола (аж понині) християнську Європу, й аж по кризу після ІІ Ватиканського Собору.
Є легенда, як Наполеон пригрозив французьким єпископам, що знищить Церкву. Ті ж лише відповіли, що якщо їм за вісімнадцять століть це не вдалося, то навряд чи у нього щось вийде. Справді, якби Церква була людською справою, то вона б розвалилася на другий день після П’ятдесятниці. Але саме її існування, всупереч переслідуванням, гріхам її дітей чи постійним скандалам, — це вже самий факт існування Бога. Скільки раз Церкву хоронили в прямому і переносному сенсі, — а вона постійно відроджувалася і ставала ще сильнішою і прекраснішою.
І коли думаєш ставити на ній хрест — треба пам’ятати, що після воскресіння Христа він став знаком перемоги і життя, а не ганьби і смерті.
2.Кризи необхідні для життя
Чеський богослов о.Томаш Галік сказав, що християнська віра, яка проходить без криз і сумнівів, швидше за все, є поверховою релігійністю і сімейною традицією. Можливо, хтось і має сильну віру; але щодо мене, то я чимало разів мав питання про існування Бога та сенс мого життя і страждань. І Бог ніколи не залишав цього без відповіді.
Слово «криза» означає «поворотній пункт», духовне перехрестя, і лише від нас залежить, чи воно буде до Бога, чи від Нього. І без оцих виборів неможливе глибоке життя з Богом, адже тоді наша віра перетвориться у кращому разі на чудовий спогад із минулого, а в гіршому — на культурний ярлик «християнина». А Христос потребує нашої постійної відповіді на Його запрошення, щоб Він був для нас Спасителем не лише «колись», а сьогодні й завжди. Криза — це шанс знову зустріти люблячого Бога й піти за Ним. Бо інколи ми маємо втратити все і вийти в пустелю, щоб серед турбот світу почути Божий голос.
І так само з Церквою. Вона повинна проходити через періоди випробувань, щоб краще усвідомити свою місію і свою суть. Нині для багатьох християнство — це образ міцної твердині, що схожа на сформовану довгими роками мушлю, яка ще оберігає старі порядки та (часто незрозумілі для сучасників) догмати й істини. Для інших, навпаки, ця релігія вже в агонії та проживає свої останні дні. Але справжнє християнство — це перлина глибоко всередині молюска, який сильно страждає, щоб дати світові цей скарб. І те, що для багатьох здається передсмертними зойками, є муками породіллі, яка дає нове життя.
Місія Церкви полягає у спогляданні на Христа, щоби потім передати Його любов кожній людині. І для цього Церква має перестати зосереджуватися на собі та своїх багатствах і зрозуміти, що її єдиний скарб — це віра в її Спасителя. Ісус, промовляючи до польської містички Аліції Ленчевської, сказав, що Церква «у болю має віддати те, що взяла від світу. Мусить відмерти, щоб наново відновитися і через воскресіння у повноті Божої сили засіяти відблиском Святого Духа».
У далеких сімдесятих кардинал Йозеф Ратцінґер дуже схоже написав пророчо, що «із сьогоднішньої кризи вийде Церква завтрашнього дня. Церква, яка багато втратила, стане маленькою і буде змушена починати спочатку. Вже не зможе заповнити вірними святині, збудовані за часів великого “буму”. Разом зі своїми прихильниками, що її залишили, вона втратить багато привілеїв у суспільстві, але почуватиметься сильнішою, ніж досі, тому що стане добровільною громадою рішучих людей. Як невелика спільнота, буде набагато більше підтримувати ініціативу її окремих членів. У вірі та молитві знову пізнає своє належне місце, а Таїнства знову переживатиме як службу Божу, а не як проблему літургійної структури».
Не в тому питання, чи вистоїть у цій кризі Церква, а в тому, чи ми залишимось у ній!
3.Досить спасати Церкву
Колись я думав: ось оберуть нового Папу і він, як супермен, вирішить усі питання, перепризначить поганих пастирів, і все стане на своє місце. І, чесно кажучи, добре, що маємо такого Папу, як Франциск, який руйнує чимало хибних уявлень про папство… Люди не є спасителями світу, навіть найсвятіші й ті, що мають владу. Чесно кажучи, ми навіть не можемо врятувати самих себе. У чому маємо талант, то це грішити і руйнувати. Єдиним Спасителем є Христос. Це Він є тим, хто рятує тоді, коли вже немає шансів.
Досвідчений плавець ніколи не підпливе до потопельника, коли той ще має сили і розмахує руками. Адже такий може їх обох несвідомо потягнути на дно. Тому рятувальник очікує, коли невдаха перестане пручатися, й лиш тоді його рятує. На мою думку, Христос «очікує моменту», коли вже все буде втрачено і здасться, що човен Петра тоне й Церкві кінець. Коли здаватиметься, що зло перемогло і темрява торжествує. Він чекає, щоб тоді об’явити свою славу, якої ми вже логічно не зможемо приписати собі чи збігові обставин. Бо, борючись за життя, ми часто схожі на Якова, який змагається з Богом (Бут 32, 25. 27. 30). Намагаємось довести, що ми щось таки можемо і на щось здатні, — замість того, щоб не відпускати Христа без Його благословення.
І нині вхопитися за Ісуса — це бути у Його Церкві, щоби, йдучи дорогою ганьби і насмішок, дійти до світла Воскресіння.
4.Має прийти згіршення
Найбільшим скандалом в очах світу є те, що Бог не перестає мене і тебе прощати і давати нам нове життя. Це «скандал милосердя», що Бог не перестає нас любити, хоч би що ми зробили і хоч би в яке багно впали. Що Він приводить нас у свою Церкву, обмиту Його кров’ю, Непорочну і чисту.
Але перебування у Церкві не гарантує нам імунітету від гріхів, лише вказує нам на лікаря — Ісуса Христа. І те, що той священик чи вірний впав, не означає, що він був гірший від нас. Корінь нашого осудження — в тому, що ми вважаємо себе кращими за інших. Натомість справжній християнин думає про себе як про останнього грішника, адже усвідомлює, що на місці тієї людини він міг би скоїти стократ гірший вчинок. І якби Господь забрав від нього свою руку, то в якому болоті опинився б уже сьогодні… А те, що сьогодні він стоїть, — це не його особиста заслуга, а ніщо інше як Господня благодать. Бог його ще не залишив.
Англійський письменник Г. К. Честертон писав: «Велика сила християнської святості була завжди у тому, що навіть найгірші вороги святих не могли сказати про них нічого гіршого, ніж ті (святі) говорили самі про себе».
Я певен, що немає такого гріха, якого б не скоїв католицький священик чи вірний. Бо католики — такі ж самі люди. Єдина відмінність — що ми знаємо адресу, де шукати допомогу, а інші, можливо, ще не віднайшли (чи загубили) дорогу туди. І те, що деякі священики впали у гріхи, не означає, що вони були поганами чи слабкими. Навпаки, диявол найбільше атакує якраз найкращих, бо розуміє, яке добро може через них зробити Господь. Просто у певний момент вони, можливо, подумали, що вже духовно здорові й святі і вже не так сильно потребують Господа, як колись, на початку свого шляху. А цього достатньо для сатани, щоби нас переконати, що ми вже «боги» власного життя і самі впораємося з нашими гріхами… Правда ж така: що ближче ми до Бога, то більше відчуваємо себе негідними Його любові, а водночас дедалі більше її прагнемо й не можемо уявити життя без Нього. Адже чим яскравіше і ближче світло, тим більшою здається нам тінь від наших попередніх і теперішніх гріхів.
Очевидно: від того, що перестанеш осуджувати, тяжкість гріхів інших не зміниться. І чорне не стане білим. Але ти сам перейдеш зі сторони диявола, який день ніч звинувачує братів перед Богом (Одкр 12,10), на сторону Христа, який показує свої криваві рани, щоби крізь них нас бачив Його Отець.
5.Це добре, якщо болить
Кожний з нас прагне мати спільноту, якою варто пишатися, в якій немає скандалів і проблем. Мені також соромно за священиків, які допустилися сексуальних чи корупційних зловживань. Але добре, що це болить і зачіпає за живе. Бо це свідчить, що почуваюся частиною цієї спільноти й мені небайдужа її доля.
Не болить нічого лише у фізично чи духовно мертвих, яким байдуже до всіх і всього. Насправді Церква — це наше дзеркало, а точніше, те, як ми до неї ставимося. Якщо всередині нас осудження і бунт, то все навкруги буде чорним і втраченим. Навкруги все пахнутиме зрадою, а брати поряд здаватимуться ворогами. Але якщо всередині панує мир — то нехай весь світ валиться і вибухають гармати, це не забере у нас спокою.
Пам’ятаєте образ трьох юнаків у печі? Все навколо них палало вогнем, а вони прославляли Творця за Його діла (Дан 1,7). Очевидно, що внутрішній мир — це величезний дар Бога, який випливає з віри. Що Бог є в кожній ситуації, навіть по-людському в цілковитій катастрофі. І якщо Він допустив це зло, то, отже, може і вивести з цього добро.
І перший плід скандалів — що ми звільнимося від тріумфалізму минулих століть і власних досягнень та будемо хвалитися лише одним: «хрестом нашого Ісуса Христа, яким розп’ятий світ для мене, а я для світу» (Гал 6,14). Розіп’яті разом із Церквою скандалами і звинуваченнями, але оправдані нашим покаянням та Пресвятою кров’ю Христа.
фінансово.
Щиро дякуємо!
