Якби мене попросили зобразити почуття провини у вигляді якоїсь тварини, я б, напевно, обрала восьминога. Зі слизькими, холодними мацаками, які обплутують всі твої нутрощі, стискають їх з усієї сили і не відпускають…
«Іноді я прокидаюся вранці з почуттям незрозумілої провини, так ніби на мені — тисячі злочинів… І я готова на все, щоб лиш позбутись цього відчуття» — ці слова я почула на одній із консультацій від молодої дівчини (публікую з її дозволу), яка звикла в усіх проблемах звинувачувати тільки себе.
Насправді почуття провини — складна суміш зі страху та аутоагресії. І як намагання позбутися цього «букету», будь-яке відчуття провини має на меті покарання за відхилення людиною в своїй поведінці та мисленні від очікувань інших, яке здійснюється автоматично. Іншими словами, можна сказати, що почуття провини — це одне із найсильніших відчуттів, яке керує нашою поведінкою в міжособистісних стосунках, багато в чому корегуючи їх.
Найнеприємніше і найнебезпечніше у всій цій історії те, що таких людей досить часто оточують маніпулятори, які з превеликим задоволенням користуються цією особливістю для досягнення бажаного результату собі на користь.
На жаль, найчастіше маніпуляторами виявляються найближчі люди — батьки, партнери в подружжі, діти; саме вони частенько можуть не рахуватися чиїмись з потребами і бажаннями, перетворюючи і без того несолодке життя обтяженої почуттям провини людини в справжнє випробовування!
Щоб не попадатись «на вудочку» охочих маніпулювати вашим почуттям провини і чітко розрізняти, винні ви в заподіяній шкоді чи на вас «навішують усіх собак», варто при перших симптомах провини поставити собі кілька запитань, які здатні досить швидко все поставити на свої місця:
1. Якими були очікування людини, перед якою я почуваюся винним, щодо мене та моїх дій?
2. Як мені потрібно було поводитися, щоб не почуватися винним?
Наприклад, дитина почувається винною, бо отримала погану оцінку в школі і тим самим не виправдала очікувань батьків. Тобто для того, щоб у неї не виникало почуття провини, вона мала би приносити лише хороші оцінки. Або інший приклад: дружина почувається винною, бо не встигла приготувати вечерю, тому що довелось затриматися на роботі. Щоб не почуватися винною, вона мала би все і всюди встигати, не зважаючи на обставини.
3. Наскільки об‘єктивними і реалістичними є мої уявлення про очікування цієї особи щодо моєї поведінки?
4. Наскільки об‘єктивні й реалістичні уявлення цієї людини про мої можливості та обмеження?
5. Наскільки об‘єктивно я оцінюю результат заподіяної шкоди? Чи не перебільшую (не применшую) наслідків своїх дій?
6. Чи можу я відшкодувати заподіяні збитки? Що залежить від мене, а що мені непідконтрольне?
7. Чи можу я попросити пробачення, тобто визнати, що є моменти, де я можу помилятися і приймати хибні рішення? Або іншими словами — чи можу я прийняти і визнати власну неідеальність?
Наталія Гаєвська, сімейний психолог
фінансово.
Щиро дякуємо!
