Сучасна система обох зайнятих на роботі батьків радикально змінює місце дитини в цьому світі.
Неможливо заперечити зміни в культурі. Жінки — хоч, може, ще не уповні, але багато чого досягли своєю наполегливістю й послідовністю. Ходять на роботу, мають високі посади. Світ змінився, змінюється на наших очах. Але що стало з дітьми?
Діти голосу не мають
Я, крий Боже, не пишу цього через те, що вважаю, ніби місце мами — вдома, а не на роботі. Я не стверджую, що це погані зміни. Фемінізм, однак, не може обмежуватися тільки прагненням до якнайшвидшої професійної активації жінки.
І хоч подекуди чутно голоси феміністок, які закликають поважати і належно цінувати роль матері (а не розглядати цю роль як форму рабства), то вони все ще недостатньо гучні. А те, чого (принаймні, за моїми оцінками) взагалі не чути, то це питання про голос дітей. Що з ними сталося під впливом цих змін?
Де вони?
Згідно з — назвімо це так — старою моделлю жінка залишалася вдома з дітьми, а чоловік ішов на роботу. Ще раніше тяжко працювали (фізично) обоє, а разом із ними — їхні діти. Нині, стандартно, на роботу виходять і чоловік, і дружина, вдома їх немає як мінімум по вісім годин щодня, часто — більше.
За змінами в культурі, однак, не встигають зміни в системі. Найбільше через це втрачає дитина та її гармонійний розвиток, бо для неї це просто означає неприсутність обох батьків на користь перебування у виховному закладі.
Це ціле покоління дітей, які проводять понад вісім годин щодня в інституціях опіки. Попри суспільні зміни, ми не беремо до уваги контексту — зосереджуємося на потребах жінки, матері, а оминаємо питання «чого потребує дитина».
Вільний вибір?
Парадоксально, але жінка також і багато втратила. Коли вона повністю відмовляється від професійної праці — втрачає, наприклад, професійне становище й фінансову незалежність. Коли продовжує кар’єру — й надалі в багатьох домівках це просто вимагає від неї поєднувати роботи-праці з роботою-домом, при чому вона не має допомоги від ще-не-пенсіонерки-бабці, сестри або так званого «всього села». У певному розумінні, попри гаданий вибір, це все ще не є «вільний» вибір, бо надалі залишається зважувати, де програєш більше, а де менше.
Догори ногами
Отож ми зазнаємо певної роздвоєності, й щоб це узгодити, трохи не догори ногами стаємо. Трохи не навиворіт вивертаємося — а відомо, що наш народ у цьому вправний. Окрім того, ніщо не дає так мотиваційно, як любов! — завдяки ній нас вистачає на величезну креативність та експлуатацію нашого організму до меж можливості, як, наприклад, праця по ночах.
Ми стараємося втікати у власну зайнятість, обмежувати робочі години або кількість дітей — легше підкинути одне до садочка, ніж трьох — у три різні місця… Також дешевше платити за няню для однієї дитини, ніж для трьох (якщо така взагалі знайдеться).
Неможливо мати все
Я маю враження, що трохи фальшу чутно у гаслах на зразок «ти можеш усе, достатньо захотіти». «Ти все узгодиш, це тільки питання належної організації. Можливо, це правда. Проте я собі думаю? А яким коштом?
Мені ближче, хай там як, теж узагальнення, але в оптимістичному дусі: ти не можеш усього, а принаймні усього одразу. Свідомо вибирати, мусиш знати свої пріоритети і брати їх до уваги, роблячи якийсь вибір. Нинішня система обох зайнятих батьків радикально змінює місце дитини в цьому світі.
Моя утопія
Мені мріється, щоб цим пріоритетом було не тільки повернення мами на роботу, але зміна цілої системи праці. Окрім розмов у конкретному домі, щоб було системне шукання відповіді — не тільки на питання, чи узгоджувати працю з сім’єю, але і як саме треба це робити.
Щоб нормальним і природним було гнучке допасування годин праці до опіки над дитиною з боку обох батьків. Щоб час праці вимірювався ефективністю, а не хвилинами, просидженими перед екраном. Щоб в усій дискусії як пріоритет бралося до уваги вікові потреби розвитку дитини. Я не маю готових рішень. Однак можу зауважити, що доки система не зміниться, не буде й мови про справжній вибір. Доки система не братиме до уваги сімейних зв’язків — вона буде націлена на експлуатацію.
фінансово.
Щиро дякуємо!
