З нагоди Року святості подружжя та сім’ї, що триває в Римо-Католицькій Церкві в Україні, продовжуємо цикл матеріалів про покровителів подружжя з Літанії до захисників святості, єдності і нерозривності подружжя.
За двадцять років до народження Якова відданий слуга його діда Авраама Еліезер зустрів біля криниці Ревеку, яка стала коханою дружиною Авраамового сина Ісаака. На відміну від свого батька, його молодший син Яків особисто був біля криниці, біля якої зустрів своє кохання. А на відміну від Еліезера, він не просив води, а сам відкрив доступ до неї — відкотив камінь, що закривав її отвір.
Отримавши обманним шляхом батьківське благословення, що по праву належало його братові Ісаву, Яків був змушений, рятуючись від гніву ошуканого брата, податися до свого дядька Лавана. Прощаючись із батьком Ісааком, він, як колись Еліезер від Авраама, почув: «Не бери собі жінки з дочок Ханаану. Встань, іди в Паддан-Арам, у господу Бетуела, батька матері твоєї, і візьми жінку звідтіля, з-поміж дочок Лавана, брата твоєї матері. А всемогутній Бог нехай поблагословить тебе й нехай зробить тебе плідним та розмножить тебе, щоб з тебе вийшла громада народів»(Бут 28, 1-3). Знайомство з «дочками Лавана» відбулося раніше, ніж Яків дістався дядькового дому. Коли молодша з них, Рахиль, пригнала до криниці овець, він відкотив камінь, щоб їх напоїти. Там, біля криниці, й народилось велике та міцне кохання, яке не ставало слабшим із роками і якому Яків залишився вірним.
Оселившись у домі Лавана, Яків, звісно, працював — як і всі. Отже, коли Лаван сказав йому: «Хіба тому, що ти мій родич, маєш дармо на мене працювати? Скажи мені, скільки тобі платити?» (Бут 29,15), той відповів: «Служитиму тобі сім років за Рахиль, твою молодшу дочку» (Бут 29,18). Чи багато це? Чи не занадто довго? Яків, заради того, щоб бути з коханою, готовий був і на більше. І, мабуть, вважав, що його кохана Рахиль на це заслуговує. Тому й не дивно, що ці роки здались йому «наче кілька днів» (Бут 29,20).
Але справжнє випробування чекало на Якова якраз тоді, коли ці сім років минули. Адже, коли настав час Лаванові віддати Рахиль за Якова, він обманув його, давши за дружину старшу дочку Лію. Свій вчинок він пояснив Якову так: «Немає в нашому краї звичаю видавати молодшу перед старшою»(Бут 29,26). Уявімо — звісно, хто зможе, — себе на місці Якова. Що вчинив би кожний з нас, зазнавши такого обману?
Яків не спалахнув гнівом (можливо, і спалахнув усередині, але не виявив цього назовні), не пішов, «грюкнувши дверима». Можливо — ми не можемо цього знати, — він згадав у цей момент, як сам колись ошукав брата. Але в чому немає жодних сумнівів, то це в тому, що його любов до Рахилі анітрішечки не ослабла. Сили цього почуття виявилось достатньо, щоб погодитися працювати за кохану ще сім років. Щоправда, тепер чекати жаданого щастя сім років не довелось: Лаван віддав йому Рахиль наперед, так би мовити, «авансом».
На відміну від своєї старшої сестри, яка одного за одним народила чотирьох синів, Рахиль довгий час залишалась безплідною. Зарадити цьому вона намагалась дозволеним і звичним для тих часів способом: як колись бабця її чоловіка Сара, давши йому свою служницю Білгу. Та народила Якову двох синів. Тут між сестрами-жінками Якова почалось своєрідне «змагання»: Лія дала йому свою служницю Зілпу, котра також народила йому двох синів. Потім ще двох синів й дочку народила Лія. І тільки після цього «згадав Бог і про Рахиль та й вислухав її і відімкнув Бог їй лоно» (Бут 30,22). З подальшої біблійної розповіді ми можемо дізнатись, що саме цей перший син Рахилі Йосиф став найулюбленішим сином свого батька.
Коли Яків, виконуючи Боже повеління, вирішив іти від Лавана й повертатися на батьківщину — і його жінки з ним погодились: Рахиль, тайкома прихопила з собою зображення язичеських божків, яким поклонявся її батько. Можливо — на пам’ять про батьківський дім, але, скоріш за все, через якійсь забобон. Лаван, наздогнавши їх, звинуватив у цьому Якова. Це крім докорів за те, що пішов потайки, що не дав попрощатися з дочками та онуками, що погнав його дочок «неначе бранок» (Бут 31,26). Яків дав Лаванові «санкцію на обшук», але Рахиль так сховала вкрадене, що знайти нічого не вдалось. І тоді «розгнівавсь Яків і став сваритися з Лаваном» ( Бут 31,36), виливаючи всі образи, що накопичились за два десятки років. Сварка завершилась примиренням; примиренням закінчилась також і зустріч Якова з Ісавом.
Коли Бог велів Якову йти в Бетел, де Бог явився йому під час втечі від Ісава, — він, як голова родини, наказав усім викинути усіх поганських божків, очиститись і змінити одяг: це означало початок нового етапу в житті усієї родини. В дорозі ж із Бетела до Ефрата (Вифлеєма) настав Рахилі час родити. Вона народила наймолодшого сина, якого Яків назвав Веніямином. Але пологи були важкими і Рахиль померла. Місце її поховання і пам’ятник, поставлений на цьому місці Яковом, давно і широко відомі на Близькому Сході. Могилу Рахилі по сьогодні оточують шаною як євреї, так і мусульмани. У місцевих арабів склався звичай збиратися сюди на молитву під час посухи. Жінки беруть звідси камінці й носять їх з собою під час вагітності.
На сторінках Святого Писання можемо прослідкувати, як пам’ять про Рахиль зберігалась у наступних поколіннях. В Книзі Рути читаємо, що мешканці Вифлеєма, благословляючи подружжя Вооза і Рути, бажали йому: «Нехай Господь учинить з жінкою, що вступає в твою хату, як з Рахиллю і як з Лією, які обидві побудували дім Ізраїля» (Рут 4,11). І ці слова говорять нам про дуже важливу річ. У Якова «було дванадцять синів. Сини Лії: Рувим — первородний Якова, Симеон, Леві, Юда,Іссахар та Завулон. Сини ж Рахилі: Йосиф та Веніямин. А сини Білги, служниці Рахилі: Дан і Нафталі. Сини ж Зілпи, служниці Лії: Гад і Ашер» (Бут 35, 22-26а). Але, якщо спадкоємцем Яковового дідуся Авраама став його син Ісаак, народжений Сарою, а народженого її служницею Агар Ізмаїла Авраам, за Божим велінням, вигнав з дому разом з його матір’ю, і якщо батьківське благословення від Ісаака отримав тільки Яків, то спадкоємцями Якова стали всі його дванадцятеро синів, від яких походять дванадцять колін Ізраїля. Так здійснилися Божі слова, почуті Яковом «Ім’я твоє — Яків, та не будуть більше звати тебе Яків. Ні, Ізраїль буде твоє ім’я. … Будь плідний і розмножуйся! Народ, багато народів постане з тебе. Навіть царі вийдуть із твоїх стегон» (Бут 35, 10.11). У синах Якова ми бачимо виконання даної Авраамові Божої обітниці про незліченне потомство.
Пророк Єремія, говорячи про страждання юдейського народу, звертається до образу Рахилі як праматері цього народу, яка страждає разом зі своїми нащадками: «Рахиль плаче за дітьми своїми»(Єр 31,15). Ці пророчі слова повторив євангеліст Матей стосовно іншої кривавої події — вбивства Іродом вифлеємських немовлят. Адже вони — потомки Рахилі, і вона невтішно плаче за ними.
Яків надовго пережив свою кохану дружину. І ці роки не стали для нього спокійною старістю, коли, вивівши в люди дітей і радіючи онукам, можна зручно вмоститися в кріслі біля каміна. Так, онуки були, і було їх багато. І це, треба думати, справляло Якову велику радість. Але був і біль втрати улюбленого сина. Були дні та ночі, сповнені переживаннями за синів, що вирушили в Єгипет. Була невимовна радість, коли знайшовся син, якого він вважав загиблим. Була й дорога в той-таки Єгипет, де він побачив на власні очі не тільки Йосифа, якого вже не сподівався побачити, але і його дітей. Чи міг знати Яків, благословляючи своїх синів, що Єгипет, який став для них місцем порятунку, стане місцем неволі і страждань їхніх потомків?
Земне життя Якова завершилося в єгипетській землі. Тіло його, згідно з заповітом, його сини поховали на «родовому цвинтарі» — в печері на полі Махпела, купленому ще Авраамом.
фінансово.
Щиро дякуємо!
