Війна змінила життя багатьох українців. Спершу ніхто не вірив, що це надовго, а зараз ніхто не вірить, що життя знову буде таким, як колись.
Перші весняні пікніки, дачний сезон, городні роботи – усе, як і щороку, та навесні 2014-го життя багатьох українських громадян змінилося назавжди, у багатьох — обірвалося. Багато людей залишилися без даху над головою. Настав час невпевненості, страху, тривожність стала постійним супутником тих, кому нікуди було втікати і вони залишилися у напівзруйнованих, але принаймні своїх власних домівках.
Населені пункти Мар’їнка і Красногорівка Донецької області вже понад три роки не мають газу. Близько 26 000 людей, 13 газових котелень, 6 шкіл та 5 дитячих дошкільних закладів залишилися без тепла взимку через ушкодження газопроводу внаслідок бойових дій. Зупинена робота майже всіх найближчих підприємств, на яких працювала більшість місцевих мешканців. Люди залишилися не лише без тепла, але й без роботи.
Спершу ніхто із мешканців цих селищ не вірив, що це надовго. Зараз ніхто з них не вірить, що життя знову буде таким, як колись. Проте всі сподіваються, що війна от-от закінчиться. У періоди затишшя поміж обстрілами (адже бойові дії не припиняються досі) ці люди намагаються хоч якось забезпечити своє житло: щось відбудовують самі, щось допомагають відновити бригади МНС, як от дахи будинків, що постраждали від обстрілів. А пережити зиму допомогли представники Акції «Папа для України», які багатьом місцевим мешканцям встановили твердопаливні котли і ось уже два роки люди взимку зігрівають свої домівки та дякують Папі Франциску.
Учасників акції знайти нескладно. На воротах їхніх обійсть досі видніє наліпка з логотипом акції, з якої перехожим усміхається Папа Франциск. Дехто встиг уже освіжити фарбу на паркані, проте цей символ турботи дбайливо зберіг обмалювавши довкола.
Заручившись підтримкою місцевого мешканця, за сумісництвом майстра, що встановлював котли, CREDO вдалося зазирнути за паркани з наліпками та поспілкуватися з людьми, яким повернути віру у людську небайдужість допомогла Акція «Папа для України».
Любов Миколаївна гостинно відчиняє нам двері своєї теперішньої домівки. Раніше вони жили у багатоповерхівці ближче до центру, але після перших обстрілів виявилося, що повертатися уже нікуди і тепер вони із чоловіком мешкають на дачі:
— 26 липня 2015 року потрапив снаряд. Ми всі були тут на дачі – і дочка з зятем, і син із невісткою. Почали стріляти і ми побігли до укриття. У нас тут за будинком викопаний рівчак і ми там сиділи, трусилися всі від страху, і від вибухів теж все трусилося. Холодно чомусь було, хоча ж літо вже було. Старшому онуку мову відняло, довго не міг прийти до тями, хвилювалися за нього дуже, але зараз на щастя вже відійшов, розговорився і сміється багато. А вже ввечері ми довідалися, що будинок, у якому була наша квартира, горить. Ось так ми і залишилися з нічим. Дочка працює у школі в Красногорівці, а син був змушений поїхати, бо тут роботи не було.
Взагалі, я помітила, як ми всі тут швидко постаріли і розхворілися. Війна, знаєте, страх і стрес постійний. Ми ж тут завжди мали своє господарство, вирощували для себе і харчувалися натуральними здоровими продуктами, то ж звідки всі ці хвороби – у чоловіка із серцево-судинною системою проблеми, у мене гастрит, тиск… Тут у людей в сусідстві через одного інсульт. Та попри все, ми вже так звиклися з таким життям, що вже навіть знову почали сміятися, жартувати, садити квіти. Зараз вже трошки стало нам легше. Людина до всього звикає. А ще коли почали допомагати, щоб налагодити побут, щоб можна було якось перезимувати, то й взагалі. Ось цей котел нам поставили, коли була Акція «Папа для України», то нам дуже це допомогло – він економніший, менше вугілля використовуємо, але гріє добре. Чоловік після цього став фанатом Папи Франциска. Читає всі його проповіді, потім мені переказує.
Любов Іванівна, котра понад тридцять років пропрацювала кухаркою в їдальні місцевого технікуму, зараз вже пенсіонерка. На початку війни поховала чоловіка, діти роз’їхалися у пошуках роботи, але жінка не дозволяє собі сумувати, займається господарством, часом кличуть готувати для українських військових і вона з радістю погоджується. Про своє теперішнє життя говорить так, як є:
— Газу ж вже три роки немає. І хто знає, чи відновлять постачання. На початках довелося скласти плитку, щоб якось грітися. А потім мені поставили котел. Дуже за нього вдячна. Часи зараз непрості, вугілля подорожчало, доводиться економити, щоб протриматися зиму, але без котла було б дуже важко. Так хочеться, щоб ця війна якнайшвидше закінчилася, щоб знову почали працювати всі школи, завод, щоб люди могли повернутися до роботи. Це ж зараз не життя. Існування якесь. На межі у всіх сенсах.
Дмитро Семенович – ще один енергійний пенсіонер, який не сидить, склавши руки. Постійно в русі, у роботі. Жартує та усміхається:
— Коли нас не обстрілюють, то ми усміхаємось. Тоді ми оптимісти. А коли бомбили нещадно, то було не до сміху. Зараз вже трохи спокійніше стало. Не так часто стріляють. Ми намагаємося чимось себе зайняти, щось робити, щоб відчувати себе живими. Це дуже допомагає. Відганяє смерть (сміється, —прим. ред.) Оце вона прийде, а мені ніколи вмирати – я ще сарай не добудував.
Тамара Миколаївна разом із чоловіком перші дні війни пам’ятають дуже яскраво. Ховалися у підвалі технікуму, у якому працювали на той час. Потім облаштували під сховище підвал свого дому. Через усе пережите у чоловіка стався інсульт. Та подружжя не втратило свого оптимізму та почуття гумору:
— Чоловік у мене з почуттям гумору – він моя розрада. Завжди підбадьорює мене. Бо за весь цей час не було спокійного року. Як не одне, то інше. Але ми якось призвичаїлися, підлаштувалися. Спершу було дуже важко і дуже страшно. Ми не знали куди бігти, що робити. Хапали документи і ховалися у підвалі. Я важко все це переживала – сльози, істерики, нервові зриви. А чоловік усе тримав у собі і ось наслідок – інсульт три роки тому. Але ми одне одного підтримуємо, жартуємо, сподіваємося на краще. Коли тихо, то здається ніби все добре. Але коли обстрілюють, то відразу ця ілюзія зникає. Невимовно вдячні за допомогу, яку отримали від Папи Франциска. Після того, як поставили котел опалювальний, то стало набагато легше. Звичайно, важко з вугіллям. Ціни високі, а ми пенсіонери, чоловік ще й після інсульту паралізований – не ходить. Пенсії не дуже високі. Але ми намагаємося триматися. Цінуємо кожну допомогу і радіємо, що про нас не забувають, хоча у нас тут досі неспокійно. Але дім нас при житті тримає. Дає відчуття захищеності. Це одна із причин, чому ми нікуди не поїхали.
Люди на лінії розмежування зазнали багатьох втрат, більшість з яких вже ніхто і ніколи їм не компенсує, бо війна усе забирає назавжди – спокій, впевненість, майно… Ніщо вже не буде таким, як раніше. Люди «там» це знають, але це не заважає їм продовжувати жити і радіти кожним днем. А ті, що «тут» кажуть, що втомилися від війни… А дехто каже, що й не війна це зовсім, а так…невідомо що.
фінансово.
Щиро дякуємо!
