Римо-катол.: 12 липня
У цих двох людей, що липневої ночі 1858 року стали подружжям, було багато спільного. Батьки обох походили з Нормандії, батьки родин, з яких вони походили, були військовими, учасниками наполеонівських війн. А головне — і батьки Луї Мартена, і батьки Марі Азелії (відома як Зелі) Ґерін, були глибоко віруючими людьми і своїм першочерговим обов’язком стосовно дітей вважали передати їм віру. А найбільше, що їх об’єднувало, було те, що і Луї, і Зелі в часи своєї молодості менш за все думали (якщо взагалі думали) про сімейне життя.
У вересні 1845 року 22-річний Луї прийшов до брами монастиря св.Бернарда Великого у Швейцарських Альпах, який уперше відвідав двома роками раніше. Тепер же він приїхав із твердим наміром залишитись тут назавжди. Настоятель приязно його прийняв і, здавалось, ніщо не заважатиме здійснити цей добрий намір. Але коли під час розмови з’ясувалось, що майбутній кандидат не має освіти, а головне — не знає латини, настоятель побачив у цьому перешкоду. Проте Луї від свого наміру не відмовився. Крім глибокої віри, переданої батьками, від свого батька-військового він успадкував твердість характеру і непохитність у подоланні перешкод. Повернувшись у рідний Алансон, він зустрівся з парафіяльним настоятелем і той дав практичні поради, як ці перешкоди подолати. Було придбано необхідні підручники і граматичні довідники, найнято репетитора. І тільки після 120 занять, коли стало зрозуміло, що опанувати латину не вдасться, навчання припинилось. Людина не може знати й уміти абсолютно все, і це потрібно приймати. Луї Мартен виявився чудовим фахівцем тієї справи, якою зайнявся пізніше, але до мов у нього хисту не було. Не знаємо, чи усвідомлював він тоді, що це було передбачено Божим Провидінням: адже якби було інакше, монастир св.Бернарда Великого отримав би доброго монаха, але Церква не мала би п’ятьох сестер-черниць, одна з яких — відома усьому світу св.Тереза від Дитятка Ісуса. Не знаємо і того, що він відчував, зрозумівши, що те, заради чого витрачено стільки зусиль, зазнало краху. Але безперечно одне: життя в той момент для нього не закінчилося.
Ще до спроби піти в монастир він із допомогою родича-годинникаря досить успішно опанував цю справу і, придбавши в Алансоні будинок і крамницю, почав працювати годинникарем і ювеліром. Справи йшли добре — Луї виявив свій хист не тільки як добрий майстер, але і як вправний бізнесмен, хоча прибуток для нього ніколи не був ні ідолом, ні самоціллю. Він не прагнув розбагатіти за будь-яку ціну і не порушував жодних законів чи моральних норм. Через кілька років Луї придбав невелику садибу на околиці міста. Дев’ять років самотнього життя минули в наполегливій праці. У саду біля будинку Луї відпочивав, читаючи Святе Письмо і роздумуючи над ним, а в рідкісні вільні дні, коли не було замовлень, подорожував мальовничими околицями, ходив на полювання й риболовлю, а впійману рибу віддавав місцевому монастирю Убогих Кларисок. Про одруження не думав.
Не думала про шлюб і його майбутня дружина. Марі Азелія прагнула піти до монастиря, щоби служити бідним і хворим. І, здавалось, мала всі ті якості, які потрібні монахині: була глибоко побожною, енергійною, невтомною, вміла співчувати страдникам. Але якщо Луї було сказано, чого йому бракує для чернецтва, то Зелі, не пояснюючи причин, відмовили зразу і категорично. Сестра-настоятелька, вислухавши Зелі, сказала, що це не Божа воля. Є припущення, що причиною буле слабке здоров’я дівчини, але, не бажаючи її цим травмувати, їй цього не сказали. Звісно, Зелі це засмутило; але вона прийняла це з покорою і смиренням. Не з тупою покорою безвихідності, а з тією покорою, що ґрунтується на безмежній довірі Богові. У своїх молитвах вона зверталась до Небесного Отця зі словами: «Господи, якщо я не гідна стати Твоєю нареченою, я одружуся, щоби сповнити Твою волю. Благаю Тебе, дай мені багато дітей і зволь, щоб всі вони посвятилися Тобі». А свої життєві проблеми, пов’язані із заробітком на прожиття, вона довірила Пресвятій Діві Марії. І, як це зрозуміло кожному віруючому, ані Небесний Отець, ані Пресвята Богородиця до її молитов не залишились байдужими.
8 грудня 1851 року, в день свята Непорочного Зачаття, Зелі несподівано почула (точніше — відчула) якійсь внутрішній наказ створити в Алансоні центр із виробництва мережив. У той час місто було відоме на весь світ своїми мереживами ручної роботи. Тоді це був дорогий товар і жінки-майстрині, які їх виготовляли, зазвичай — удома, непогано заробляли. Але для того, щоб відкрити якусь справу, спочатку потрібно самому її опанувати. Азелія почала навчатись мереживного мистецтва на курсах при міській управі й менше ніж за два роки розпочала свій бізнес. Її «фірма» розташувалася на першому поверсі батьківського дому. Раз на тиждень робітниці, які там працювали, приносили виготовлені вдома мережива і отримували замовлення на наступний тиждень. Азелія перевіряла якість, виправляла недоліки й відправляла продукцію замовникові. Вона виявилась здібною бізнес-леді і справа процвітала.
А десь через чотири роки таємничий голос, що наказав зайнятися виробництвом мережив, знову дав про себе знати. Зелі переходила міст, повз неї пройшов незнайомий чоловік і вона почула: «Ось той, якого я приготувала для тебе». Дівчина обережно розпитала, хто він, де живе, чим займається. До нас не дійшли подробиці їхнього знайомства; не знаємо і того, що вплинуло на Луї, долаючи його нехіть до сімейного життя. Але через три місяці після випадкової зустрічі на мосту, трохи за північ 13 липня 1858 року, Луї та Зелі одружилися в місцевому храмі Пресвятої Богородиці. Луї тоді було 35 років, Зелі ще не сповнилось 27. Час, коли було звершено таїнство, здається дивним, але у тогочасній Франції це було чимось цілком звичним. Зовсім не звичним — і для Франції середини ХІХ століття, і для всіх країн і часів — було те, що відбулося вранці: Зелі… сіла на потяг і поїхала в Ле Ман. А те, що там відбулося, було ще дивнішим: замість тішитися початком щасливого подружнього життя (адже молодята в перші години після вінчання завжди впевнені, що їхній шлюб обов’язково буде щасливим!), молода дружина… нестримно плакала. Там, у Ле Мані, в монастирі сестер-візиток у той час розпочинала своє чернече життя її старша сестра. Вона була там, де прагнула бути сама Зелі. Розуміючи, який це скарб — життя, присвячене виключно Богу, і усвідомлюючи, що тепер цей скарб для неї недоступний, вона, за її ж словами, плакала в той день, як ніколи ні до, ні після того. Не знаємо, що міг думати в цей момент Луї. Зелі, однак, була впевнена, що він її зрозуміє.
Про подружнє життя Мартенів писали, як правило, у зв’язку з їхньою святою донькою. І, на жаль, не все, що про них написане, відповідає дійсності. Один автор навіть зробив «відкриття»: Бог, чий Син народився від Діви, довірив святу Терезу тільки тим батькам, які могли повністю дотримуватися дівоцтва у подружньому стані. Такі ствердження ні про що не говорять, окрім нерозуміння того, що таке християнське подружжя. Натомість правда, скоріше за все, така: молоде подружжя вирішило жити в чистоті, як Пречиста Діва Марія та святий Йосиф, і присвятити своє життя благодійності в Третьому Францисканському Ордені. Чому вони так вирішили — невідомо, та й навряд чи ми коли-небудь про це дізнаємось. Але їхній духовний наставник порадив їм відмовитись від такого способу переживання свого подружжя, закликаючи «повністю здійснити своє сімейне покликання».
Якщо все було саме так, то подальші події їхнього життя показали, що Луї та Зелі до цієї поради дослухались. І коли вони прийшли охрестити свою першу дитину, Луї сказав священникові: «Ви бачите мене на Хрещенні вперше, але, запевняю вас, не востаннє». Цю обіцянку він виконав: у них народилось дев’ятеро дітей — двоє хлопчиків і сім дівчаток. Обох хлопчиків і двох дівчаток Небесний Отець покликав до себе ще в ранньому віці. А всі п’ятеро дочок стали монахинями. Найстарша Марія, друга — Поліна, і четверта — Селіна пішли до сестер-кармеліток. Третя донька, Леона, пішла до сестер-візиток, прийнявши чернече ім’я Франциска Тереза. Кармеліткою стала і наймолодша донька Луї та Зелі — св.Тереза з Ліз’є, Покровителька місій і Вчителька Церкви.
Присвячуючи життя дітям, які були для них єдиним земним щастям, ці глибоко віруючі люди (чия віра не обмежувалась самим тільки виконанням релігійних обрядів) змогли створити у своїй родині ту гармонію, якої мало кому вдається досягти. Звершуючи релігійні обряди та виховуючи дітей у вірі, наполегливо працюючи, щоб забезпечити добробут своїх дітей, вони, коли було можливо, не відмовляли собі і в тих задоволеннях, які пропонував тодішній світ: бували в театрі, відвідували клуби тощо. Луї — фізично розвинений і статний чоловік — належав також до місцевого військового клубу. Як і перед одруженням, він полюбляв ходити на риболовлю. Але серед усіх цих занять Луї завжди знаходив час для дітей: збирав їх разом, проводячи з ними своєрідні театралізовані розваги, ходив на прогулянки, робив їм подарунки, брав із собою на риболовлю. Але головний свій обов’язок стосовно дочок він, як і Зелі, вбачав у переданні їм віри. Згодом св.Тереза від Дитятка Ісуса згадувала, що мати вчила її роздавати милостиню убогим, а батько розповідав про її небесну покровительку святу Терезу Авільську. Ввечері родина збиралась на молитву, і тут батьки також були прикладом для своїх дітей. «Вистачало подивитися на нього (батька), щоб зрозуміти, як моляться святі, — писала Тереза. — Господь дав мені батька і матір, більше гідних неба, ніж землі. Я мала щастя належати незрівнянним батькам та народитися на святій землі».
Виправдання, яке люди знаходять своєму небажанню мати дітей, — це небажання, як часто кажуть, «плодити злидні». Приклад Мартенів спростовує і це твердження. Вони не тільки своєю працею утримували себе, але й мали достатньо коштів, щоб ділитися з потребуючими. Вчинки милосердя були однією зі сторін життя святого подружжя. Вони постійно запрошували до свого дому вбогих, годували їх, мили і одягали. І робили це не заради людської слави або щоб почути слова подяки, а тому, що в кожному жебракові бачили стражденного Ісуса. Так, одного разу Луї дав трохи грошей бідному чоловіку і, покликавши дочок, став із ними навколішки, просячи жебрака про благословення. В їхньому житті це був не єдиний такий випадок.
Особлива відповідальність за виховання дітей лягла на Луї після того, як завершилось земне життя його коханої дружини. 28 серпня 1877 року Марі Азелія померла від раку грудей. Наймолодшій, Терезі, тоді ще не виповнилось чотирьох років. Чи впорався батько-удівець із цією місією? Доля його дочок дає на це запитання найкращу відповідь.
По смерті дружини Луї з дітьми перебрався до її брата. Через дванадцять років він мав інсульт, після одужання повернувся в Лізьє, де доньки Леона і Селіна доглядали його до останньої хвилини його життя. Своє земне паломництво Луї Мартен завершив 29 квітня 1894 року.
Хтось може подумати: не стали б вони святими, як би не їхня донька Тереза. А ще хтось: що їхня святість у тому й полягала, що виховали вони святу. Так, можливо, якби не Тереза від Дитятка Ісуса, на Луї та Зелі не звернули б уваги і вони не були б офіційно проголошені святими. Можливо. Але абсолютно неправильно думати, що, бувши канонізованою, Тереза з Лізьє, немовби на буксирі, затягла до грона святих і своїх батьків. Коли хтось так думає — він зовсім не розуміє, що таке святість. Мартени не тому святі, що виховали свою доньку святою: вони виховали її святою, тому що самі святі. Право називатися святими вони заслужили своїм повсякденним життям. І були б ними, навіть якби офіційно й не були канонізовані.
Дорогу до визнання їх святими відкрило чудесне зцілення новонародженого П’єтро Скіліро, що відбулося в червні 2002 року. 40 днів немовля перебувало між життям і смертю, і його батьки за порадою священника почали просити у своїх молитвах заступництва Луї та Зелі. 29 червня, в день його небесного покровителя, маленького П’єтро виписали з лікарні повністю здоровим, а лікарі не могли дати цьому ніякого пояснення. В липні 2008 року Святіший Отець Бенедикт ХVІ визнав це зцілення чудом, а 19 жовтня того ж року в Лізьє була звершена беатифікація.
18 жовтня 2015 року Папа Франциск проголосив Луї і Зелі Мартен святими.
фінансово.
Щиро дякуємо!
