Найвище джерело

Роздуми над Божим Словом на ХІІІ Звичайну неділю, рік А

У часи Старого Завіту стати учнем означало залишити власний дім, своїх батьків і дітей, щоби весь час перебувати з учителем. Замало було прийти на лекції, що тривають кілька годин, аби щось довідатись, — а далі жити власним життям і турботами. Перебування учителя з учнем вимагало цілковитої самопосвяти і спільності життя. Ось чому було необхідним повне відречення та неподільне служіння.

Прикладом такого учнівства було покликання пророка Єлисея. Пішов [Ілля] звідти й знайшов Єлисея, сина Сафата, що орав дванадцятьма парами волів; сам він був при дванадцятій. Ілля пройшов попри нього й кинув на нього свій плащ. Єлисей же, покинувши волів, побіг слідом за Іллею й сказав: «Дозволь мені поцілувати батька й матір, тоді піду за тобою». Той відповів йому: «Іди і повертайся назад, бо що належало до мене, те я зробив тобі». Єлисей лишив його, взяв пару волів і зарізав їх, а спаливши плуг, зварив воловину та й роздав людям, щоб їли. Тоді встав і пішов за Іллею й служив йому (1Цар 19, 19-21).

Сам Ісус перебував зі своїми учнями три роки поспіль. Вони всюди слідували за Ним: і вдень, і вночі, й на суші, й на морі: Хто не бере свого хреста й не йде слідом за Мною, той недостойний Мене. Вони працювали і відпочивали разом та мали все спільне. Любов до Вчителя не перекреслює любові до батьків, а є її джерелом. Якщо джерело Божої любові вгорі, тоді з нього випливає чиста вода, яка все оживляє. Коли ж хтось стане вище того джерела — все засохне і помре. Любов, яка не походить від Бога, завжди віддаляє від Нього. Така любов губить і того, хто любить, і того, кого люблять.

У перші століття християнства віра належала батькові родини. Всі в домі мали бути однакової віри. Якщо хтось, бувши євреєм, ставав християнином, учнем Ісуса Христа, він неодмінно втрачав свою родину. Всі від нього відрікалися і ставились до нього як до мертвого. Подібне було також у язичництві. Так з’явилося дуже багато мучеників, яких на страту видавала власна сім’я. Саме тому сьогодні Ісус говорить: Хто своє життя зберігає, той його погубить; а хто своє життя погубить задля Мене, той його знайде.

Стати християнином означало взяти цей хрест відречення. Хрест — це вирок смерті, але передусім смерті для гріха. Про це навчає нас апостол Павло у другому читанні: Чи ж ви не знаєте, що всі ми, що в Христа Ісуса охрестилися, у смерть Його хрестилися? Ми поховані з Ним через хрещення на смерть, щоб, як Христос воскрес із мертвих славою Отця, і ми теж жили новим життям. Так само й ви вважайте себе за мертвих для гріха, а за живих для Бога, в Христі Ісусі (Рим 6, 3-4. 11).

Християнин залишав усе попереднє життя. Мертві не повертаються. Учень Ісуса наче помирав для всіх, але знаходив нове життя й нову родину в Церкві: І кожний, хто задля Імені Мого покине дім, братів, сестер, батька, матір, жінку, дітей, поля, в сто раз більше одержить і життя вічне матиме в спадщину (Мт 19,29).

Перше читання описує подібну ситуацію. Одна багата, але бездітна сім’я прийняла пророка Єлисея, тому що він був святою людиною. Святий — означає відокремлений, відділений, той, хто належить Богові та неподільно Йому служить. Не раз відносини, які складаються між людьми у вірі, стають набагато міцнішими й теплішими, ніж відносини з власною сім’єю, яка не живе Богом. Але якщо повернутися до джерела — любов Божа оживить те, що давно померло і не приносило плоду: Хто приймає пророка, тому що він пророк, той одержить пророчу нагороду. Пророк Єлисей заповів жінці-шунамійці: Через рік о цій порі пригортатимеш сина (2Цар 4, 16).

Господь Ісус не затримує нашої любові для себе. Він також не пропонує нам своєї власної любові. Божий Син завжди провадить нас до найвищого джерела: Хто вас приймає, той Мене приймає; а хто Мене приймає, той приймає Того, Хто Мене послав (Мт 10, 40).