Погляд

Самогубства. Хто винен і що робити нам?

03 Липня 2020, 10:53 773 о. Володимир Лукашевський

Зазвичай, коли читаю новини про самогубства, проймає легкий мороз по шкірі, думки потоками: «чому?», «навіщо?», «хто винен?», «бідолашна людина!» — і на цьому все. Так завжди, коли біда стається з кимось, не зі мною чи з моїми близькими. Нам жаль, звісно, що так трапилося, — але не більше.

Однак коли біда стукає вже у двері нашої хати, то вона сприймається якось по-іншому. І це нормально, бо ж всі ми, хай би ким себе вважали, — просто люди. Я не знав ні тієї жінки, яку в суботу у Франківську врятували перехожі, ні тієї, яку не встигли врятувати вже в неділю. А може, це була одна і та сама?..

Якраз у неділю, саме в той час під мостом проїжджав мій товариш зі своїм трирічним сином. Просто батько з сином вирішили прогулятися до міського парку, а тут на їхнє авто ледь не впала жінка — яка, втім, упала на асфальт, тому що, на відміну від попередниці (чи все ж попередньої спроби?), не знайшлося нікого, хто б її зупинив. А я таки думаю і хочу вірити, що й вона хотіла бути врятованою, вона хотіла жити, можливо, «перетерти» свої клопоти, що так нагло увірвалися в її життя й мало-помалу заполонили всі її думки, — однак не судилося.

 

Що каже Церква про самогубство?

Зазвичай ми звикли говорити про самогубство як про смертний гріх, мабуть, найважчий, часто забуваючи, що це також гострий психічний розлад, адже людина прагне жити і всіляко керується інстинктом самозбереження.

Митрополит Андрей Шептицький писав: «Людина не має права розпоряджатися своїм життям. Як воїн не має права покинути призначеного йому становища, а коли самовільно його покидає, вважається дезертиром, так само дезертиром є та людина, яка покидає свої обов’язки разом зі становищем, на яке її поставило Боже Провидіння» (Не убий, 21.11.1942).

Катехизм Католицької Церкви вчить, що «людське життя треба поважати, як щось священне», бо від самого початку воно основане на творчій дії Бога і назавжди залишається в особливому відношенні до Творця, своєї єдиної мети (ККЦ 2258). Сам Бог є Владикою життя від його початку і до кінця.

Самогубство, за вченням Катехизму, суперечить природній схильності людини зберігати і продовжувати своє життя. Воно глибоко протилежне істинній любові до себе. Воно зневажає також і любов до ближнього, тому що несправедливо розриває зв’язки солідарності з родинною, національною і людською спільнотою, стосовно яких ми маємо обов’язки. Самогубство суперечить любові до Живого Бога (ККЦ 2281).

Не слід, застерігає Катехизм, втрачати надію на вічне спасіння людей, які заподіяли собі смерть. Бог може їм дати, лише Йому відомим шляхом, нагоду спасенного каяття. Церква молиться за людей, які відібрали собі життя (ККЦ 2283).

 

Хто винен, що так сталося?

Вочевидь, зараз шукати когось крайнього та винного — мабуть, справа невдячна. Заледве жертва залишила якусь прощальну записку; однак припускаю, що люди, які її знали, які проводили з нею час, можливо, могли розгледіти, що щось не так, і вдарити на сполох. Десь близько року на все тій же вулиці Надрічній інший чоловік також звів рахунки з життям. Я мав нагоду послужити його родині, а тому можу впевнено сказати, що той бідолашний чоловік «готував» до цього своїх ближніх, час до часу повторюючи, що хоче піти з цього світу. Звісно ж, ніхто цього серйозно не сприйняв.

У своєму дописі на сторінці у Фейсбуку авторка, яка, за збігом обставин, проїжджала обік, коли жінка вже перелізла через огорожу, та намагалася завадити їй вчинити задумане, пише звернення до міського голови з проханням запровадити посаду муніципального психолога. На її думку, це трішки допоможе вирішити проблему. Можливо, так і є. Але будьмо реалістами: «телефон довіри» в Івано-Франківську працює з 2002 року щодня без вихідних. І це добре, адже — я певен — роботи в них немало. Тим не менше, кардинально справи це не вирішує. Патрулювання мосту? Можливо, це буде корисним; однак ті, хто вже вирішив розпрощатися з життям, знайдуть іншу локацію.

То що ж тоді робити? На мою скромну думку, тут може прийти на допомогу саме Церква, яку сьогодні так часто в своїх дописах критикує громадськість. Не факт, що наявність храму десь поряд змінила би задуми тієї бідолашної жінки; однак велика ймовірність, що, побачивши той хрест, жінка, може, згадала би дещо з уроків християнської етики або ж якусь проповідь, почуту в дитинстві, та ще раз задумалась над тим, що коїть.

Я розумію, що ці роздуми не знайдуть популярності у читачів, які стрімголов женуться за всім «європейським» і «толерантним». Однак, саме часто завдяки сповіді чи духовним розмовам (які, до слова, є безкоштовними!) можна змінити задум людини, можна наново подарувати їй надію. В нашій маленькій парафії ми мали щонайменше два такі випадки. А вперше я зіткнувся з цією проблемою ще маючи мінімальний душпастирський досвід.

Був тільки місяць, як я став священником, і саме йшов у паломництві до Меджугор’я. Там у сповідальниці клякнула людина з іншої області й зізналася, що має намір розпрощатися з життям, оскільки має дуже складні обставини. Саме в той момент я чітко, раз і назавжди, усвідомив, що в сповідальниці завжди є ще хтось, окрім каяника та сповідника, і це — Святий Дух, який направду скеровує думки душпастиря, щоб показати людині своє безконечне милосердя та подарувати надію.

 

Про ЗМІ та їхню відповідальність

Я дуже люблю наші засоби масової інформації. Попри різну, не зовсім гарну та часто неконструктивну критику на їхню адресу, я розумію наших журналістів і реально бачу проблеми, з якими вони стикаються. Як то кажуть, «сам варюся в тому соку».

Тим не менше, сьогодні я хочу звернутися саме до них. Про суботній випадок, коли перехожі врятували жінку, написали майже всі видання; про недільний — станом на ранок понеділка — ніхто. Однак у понеділок стрічка новин уже підкидає мені заголовок: «У Франківську чоловік намагався вчинити самогубство», цього разу — в іншому мікрорайоні.

До чого я веду? Мені відомо кілька видань, які свідомо не публікують новин про самогубства. І це — правильно. Часто-густо ЗМІ, які формують думку населення, самі того не бажаючи, дають «інструкцію» для когось, хто опинився в біді чи в розпачі. Людина натрапляє на таку публікацію і, не довго думаючи, обирає саме такий спосіб вирішення своїх проблем.

Я чітко усвідомлюю, що питання життя і смерті завжди овіяні таємницею, а тому стають цікавими для читачів. Така цікавість породжує запит, а запит — пропозицію. Відповідно, ЗМІ, які фактично живуть із реклами, потребують «клікабельності» своїх ресурсів, а отже — пишуть про все, що цікавить «споживача». І все ж таки я б утримався від такого роду публікацій, а якщо все ж кортить написати про це, то раджу скористатися з досвіду Церкви, яка, як відомо, хоч і ховає самогубців, та робить це в дещо інший спосіб, ніж інших, тим самим наголошуючи, що це — неприпустима форма завершення людського життя. Чому не зробити публікації, які б засудили таке зведення рахунків, а не сухо констатували факт?

 

Цьогоріч самогубства стануть частим явищем

Враховуючи сьогоднішні реалії, не треба бути експертом, щоби зрозуміти: явища самогубств цього року, на жаль, будуть частими. Це факт. Історія вже переживала подібні моменти. Пандемія коронавірусу, масові затоплення на теренах Західної України, війна (так, друзі, війна все ж триває) на Сході — все це лише частина проблем, які впивають на нашу економічну ситуацію, а отже — б’ють по нашій психіці.

Що ж робити? Хай би як банально це звучало, насамперед не варто втрачати надії. Попри всі складні виклики, що їх ми нині переживаємо, я переконаний, є люди, які мають ще більші труднощі, а проте сповнені надії. Гадаю, суспільство разом із Церквою, а також зі ЗМІ, повинне співпрацювати над створенням потужного інформативного руху-підтримки всім, хто перебуває в групі ризику.

Так, можете сказати ви, є психологи, це їхній профіль. Однак людина, яка зважилася на такий крок, вже точно не думає про психолога. Саме тому не слід опісля розводити руками, бідкатися й шукати винних. Треба діяти на випередження — і саме тут стають у нагоді ті храми, які ви так часто критикуєте! Бо ж, хай там як, але сьогодні великі парафії нашого міста мають бодай одного «чергового» священника, який перебуває там цілий день, чекаючи на вас. Безкоштовно.

Отже, мусимо бути готовими. Самогубство це не тема сьогоднішнього дня. Вона існує фактично так довго, як і світ. Однак ми всі живемо в одному суспільстві, одному місті чи селі, а значить — співвідповідальні одне за одного. Люди, які стали небайдужими та в суботу завадили тій жінці стрибнути, — це гарний приклад саме такої співвідповідальності.

Вірю, що спільними зусиллями та діями ми зможемо якщо не викоренити, то бодай звести до якогось мінімуму число тих, хто, втративши надію, вдається до цього кроку.

 

Кредит червень-липень
Зібрано Залишилося зібрати
38266грн
50742грн
Потрібно зібрати
89008грн
Залишилося
7днів
Розмістити цей блок в себе на сайті

Інші статті за темами

ПЕРСОНА

← Натисни «Подобається», аби читати CREDO в Facebook

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Ми працюємо завдяки вашій підтримці
Шановні читачі, CREDO — некомерційна структура, що живе на пожертви добродіїв. Ваші гроші йдуть на оплату сервера, технічне обслуговування, роботу веб-майстра та гонорари фахівців.

Наші реквізити:

pb.ua: 4731 1856 1920 9130

monobank: 5375 4141 1230 7557

Інші способи підтримати CREDO: (Натиснути на цей напис)

Підтримайте фінансово. Щиро дякуємо!
Напишіть новину на CREDO
Якщо ви маєте що розказати, але початківець у журналістиці, і хочете, щоб про цікаву подію, очевидцем якої ви стали, дізналося якнайбільше людей, можете спробувати свої сили у написанні новин та створенні фоторепортажів на CREDO.
Підпишіться на розсилку
Кожного дня ми надсилатимемо вам листи з найважливішими та найцікавішими новинами.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: