Традиційна християнська сім’я в сучасному світі зазнає агресивних атак. Її змальовують як втілення «патріархальної диктатури», звинувачуючи Церкву у віковічному пригнобленні жінок, у нетерпимості та безсердечності, у порушенні особистої свободи та приниженні людської гідності. Насправді ж, вчення Христа про сім’ю не лише стало революційним на тлі уявлень та порядків, що існували в Його часи — воно залишається актуальним і понині, як і кожне слово, заповідане особисто Ним. Питання у тому, наскільки добросовісно ми дотримуємося цього вчення на практиці.
Які ж дари залишив нам Христос для щасливого родинного життя?
Нуклеарна сім’я
На відміну від стародавньої кланової системи, коли жінка після шлюбу «входила» у родину чоловіка і мусила коритися його батькам (свекрусі, старійшині роду), християнство запропонувало радикально інший підхід. «Чи ви не читали, що Той, Хто створив споконвіку людей, створив їх чоловіком і жінкою? <…> Покине тому чоловік батька й матір, і пристане до дружини своєї, і стануть обоє вони одним тілом, тому то немає вже двох, але одне тіло». (Мт 19,4-6). Перші люди, створені згідно з Божим задумом чоловіком і жінкою, до гріхопадіння не мали над собою нікого, окрім Бога, і лише Його мусили слухати. Вступаючи у шлюб, чоловік і жінка повинні пам’ятати про це і розуміти, що творці своєї родини – лише вони самі, а єдині вказівки, яких вони зобов’язані дотримуватися – це Божа воля.
Таємний шлюб
Всім нам добре відомий сюжет класичної шекспірівської трагедії «Ромео і Джульєтта». Таємне вінчання закоханої пари, їхня перша і єдина ніч разом – це не просто вигадана поетом романтична історія. Соціальна нерівність або спротив рідні ніколи не вважалися Церквою перешкодами для шлюбу – інше питання, що практика, зокрема у аристократичних колах, на жаль, часто з цим розходилася. Тому єдиною можливістю уникнути союзу з нелюбом для молодих людей часто ставало таємне вінчання з коханою людиною і консумація шлюбу, що робило його дійсним і нерозривним у Божих очах.
Добровільна згода
Обов’язковою умовою для укладення шлюбу в Католицькій Церкві є його добровільність. Під час звершення Таїнства священник запитує про згоду кожного з наречених стати подружжям. Це не просто формальність – це акт підтвердження того, що кожен із них вступає в шлюб свідомо та добровільно, оскільки примус є однією з підстав визнати його недійсним. Тут можна спитати: про яку добровільність може йти мова, коли йдеться, скажімо, про політичні шлюби між королівськими особами? Дійсно, історія знає купу прикладів, коли батьки домовлялися про союзи між дітьми, ще коли вони лежали у колисках, або коли високопоставлена родина змушувала дітей укласти вигідний їй союз. Але те, що така практика існувала у християнських країнах, свідчить лише про жагу влади та багатств земних владик, яка дозволяла їм переступати Божий Закон в ім’я особистих інтересів.
Рівна відповідальність
Церква навчає, що чоловік та жінка обоє несуть відповідальність за свою свм’ю, зокрема – за народження та виховання дітей. У римському праві дохристиянських часів життям кожного члена родини розпоряджався її голова – pater familias, чия влада була абсолютною. Це стосувалося і новонароджених дітей: старійшина міг як прийняти його у сім’ю, так і в буквальному сенсі викинути з неї, прирікши на смерть. Показово, що зараз ми можемо спостерігати, як прихильники вільних абортів намагаються викривити це вже у зворотному напрямку, наполягаючи на тому, що вагітність і народження дітей – це виключно особиста справа жінки, і тільки їй належить право вирішувати: жити їм чи померти.
Право на прощення
«Задля жорстокости сердець ваших Мойсей дозволив вам відпускати жінок ваших; спочатку ж не було так», – говорить Ісус, розтлумачуючи Мойсеїв Закон стосовно розлучень. Коли Господь створив чоловіка і жінку, Він встановив між ними абсолютну злагоду і любов – і саме цей стан первісної благодаті є тим ідеалом, до якого покликане кожне подружжя. Згідно з цим, навіть подружня зрада не є приводом для визнання шлюбу недійсним, тоді як доля жінки, звинуваченої у розпусті, поза християнським суспільством була, а подекуди і досі залишається жахливою: публічна ганьба, вигнання з дому, а то й смерть – згадаємо Ісуса, що вступився за жінку, яку збиралися каменувати. Таким чином Церква заохочує подружжя не до поглиблення спричинених йому ран, а до прощення та примирення.
Покора в любові
«Жінки нехай коряться своїм чоловікам, як Господові, бо чоловік – голова жінки, як і Христос – голова Церкви <…>. А як Церква кориться Христові, так у всьому й жінки – своїм чоловікам». Ця фраза апостола Павла є, мабуть, однією з найбільш спекулятивних у світі: одні її ненавидять, інші на неї посилаються де треба й не треба, але мало хто розуміє, про що там насправді йдеться. Бо якщо відкрити Святе Письмо і прочитати далі, можна побачити такі слова: «Чоловіки, любіть своїх жінок, як і Христос полюбив Церкву і видав себе за неї». Отже мова тут не про «людський» вимір покори, не про приниження, насилля і безправність, а про абсолютну гармонію, збудовану на божественній любові, взірцем якої є сам Ісус, та взаємній турботі. Хіба не цього ми прагнемо, мріючи про щасливий шлюб?
Як бачимо, поширені стереотипи про християнський шлюб, які міцно сидять у масовій свідомості, не мають жодного стосунку до реального вчення Церкви. Тому замість того аби критикувати християнство за його нібито «жорстокість», краще поглянути на себе у дзеркало і усвідомити: всі ці жорстокі речі – справа рук людських, а не Божих.
фінансово.
Щиро дякуємо!
