«Свічадо» видало український переклад відомої книжки Вічна людина, одного з найбільш знаних і шанованих авторів початку ХХ століття — Ґ.К. Честертона. Свого часу Ґрем Ґрін назвав її кращою книгою, написаною у попередньому столітті. Ця книжка — must read для кожного християнина, чи освіченої людини.
«Вічна людина» — це щось більше, аніж нариси про історію релігії чи релігійної думки. Це розповіді про людство і особливе місце християнства і самого Христа у ньому. Автор описує християнство, як релігію радості, щастя та вдячності. У кнжці присутній тонкий гумор, здорова іронія та оригінальна манера письма.
Дивлячись на християнство збоку, Честертон закликає читача позбутися звичного стереотипного мислення. Він не вчить розумінню Святого Письма, не пояснює Таїнства, не нищить догмати і не розповідає про чудесні знамення. Честертон показує читачеві унікальність і парадоксальність християнства як неймовірного явища у світовій історії і його вплив на розвиток людства.
Отже, якщо ми хочемо позбутися стереотипного сприйняття християнства, зрозуміти його суть, пізнати глибину, збагнути унікальність його впливу на історію, культуру та розвиток суспільства, то «Вічна людина» — саме те, що варто прочитати.
Ґілберт Кіт Честертон — англійський письменник, філософ та публіцист. Автор фантастичної та детективної прози, а також поезій, п’єс, біографій, творів з християнської апологетики. У видавництві «Свічадо» вийшла серія детективних історій про отця Бравна, книжки «Святий Франциск Асизький» та «Ортодоксія».
Пропонуємо прочитати фрагмент із книжки «Вічна людина»:
…Не треба обмежуватися лише християнським світом, але й доречно бути поза ним. Зокрема йдеться про те, що популярні критики християнства насправді не є поза ним. Вони зайшли на суперечливу територію, у прямому сенсі цього слова. Сумніваються у своїх ваганнях. Їхня критика набула цікавої тональности, а саме — бездумного і безпідставного обривання на півслові. Тому вони обертають сучасні й лицемірні антиклерикальні виступи на свого роду звичайну світську розмову. Скаржаться на те, як одягаються духовні особи? Чи то так важливо? До прикладу, чи ми станемо більш захищені, якщо поліцаї, які вистежують й арештовують порушників, будуть детективами в цивільній одежі? Ті критики скаржаться, що проповідь не можна переривати і називають катедру трибуною боягузів. Утім, кабінет редактора вони не вважають трибуною боягузів.
Слова ці несправедливі як щодо журналістів, так і щодо священників, та журналісти все ж заслужили їх більше. Священнослужителеві легко можуть намилити шию, щойно він вийде з церкви. Журналісти натомість приховують навіть своє ім’я, щоб ніхто не повівся так із ними. Тому пишуть безглузді статті та листи про те, чому церкви порожні, навіть не зайшовши туди, щоб довідатися, чи справді вони порожні або які саме порожні. Їхні пропозиції — беззмістовніші й значно пустіші, ніж у наймлявішого вікарія з трифактного фарсу. І вони спонукають нас утішати його, як утішають вікарія в «Баладах Беба»: «Твій розум не такий пустопорожній, як у Гоплі Портера». Тож ми дійсно могли би сказати навіть до найнікчемнішого клірика: «Твій розум не такий пустопорожній, як в обуреного мирянина, звичайної людини, чи будь-кого з твоїх газетних критиків, адже вони не мають навіть приблизного уявлення про те, чого би хотіли самі, не кажучи про те, чого би хотіли від тебе». Вони раптом повертаються у другий бік і починають ганити Церкву за те, що вона не відвернула війну, котру не бажали відвертати самі й котру не вважав за можливе відвернути ніхто, крім кількох прогресивних та космополітичних скептиків із тієї самої школи, які є головними ворогами Церкви.
Саме антиклерикальний та агностичний світ завжди пророкував прихід всесвітнього миру; і саме його присоромив чи радше мав би присоромити й приголомшити прихід всесвітньої війни. Щодо поширеного погляду, що війна дискредитувала Церкву, то незгірше можна було би сказати, що потоп дискредитував ковчег.
Коли світ хибить, це радше доводить, що Церква має рацію. Церква оправдана не тому, що її діти безгрішні. Вона оправдана тому, що діти грішать. Але це свідчить про їхнє налаштування щодо всієї релігійної традиції, зазвичай суто реакційної. Це цілком закономірно, коли дитина живе з батьками і так само закономірно, коли перебуває досить далеко від них — тоді може сприйняти Церкву цілісно.