У день 94-річчя вислуженого папи Бенедикта XVI пропонуємо вашій увазі уривок із його проповіді, виголошеної 16 квітня 2012 року. Її центральною темою був дар життя —як біологічного, даного нам батьками, так і життя вічного, яке ми отримуємо через Таїнство Хрещення.
…У той самий день, коли я народився, завдяки турботі моїх батьків я також відродився з води і Святого Духа. Свій дар життя я отримав від батьків у дуже важкі часи, і за це я їм дуже вдячний.
Але те, що людське життя — це дар, не можна сприймати просто як щось, зрозуміле саме по собі. Чи знаємо ми, що буде з людиною у темні дні, які очікують її попереду, — або у світлі дні, які можуть настати? Чи можемо ми передбачити, які лиха або жахіття її спіткають? Чи правильно просто давати у дар таке життя? Це відповідально — чи занадто непевно?
Так, життя — це проблемний подарунок, якщо залишити його напризволяще. Біологічне життя саме по собі — дар, але істинним даром воно стає лише тоді, коли разом із ним ми отримуємо обітницю, сильнішу за будь-яке зло, що може нам загрожувати; коли його занурюють у силу, яка гарантує, що бути людиною — добре, що ця людина призначена для добра, незалежно від того, що принесе майбутнє. Отже, з народженням пов’язане і відродження, впевненість у тому, що бути живим справді добре, бо ця обітниця сильніша за зло. У цьому сенс відродження з води та Святого Духа: занурюватися в обітницю, яку може дати лише Бог — добре, що ти існуєш, і ти можеш бути впевненим у тому, що буде далі. З цією впевненістю я зміг жити, відродившись із води та Святого Духа.
Никодим запитує Господа: «Як може чоловік уродитись, коли вже старий?» (Йн 3,4). Зараз відродження дається нам у Хрещенні, але ми повинні постійно зростати у ньому, повинні дозволяти собі глибше занурюватися у Божу обітницю, щоби справді відродитися у великій, новій Божій родині, сильнішій за будь-яку недосконалість та негативну силу, що нам загрожує. Тому цей день — це день великої подяки.
Того дня, коли я охрестився, була Велика Субота. Тоді ще існувала традиція святкувати Великодню Вігілію вранці, а передчуттям цього була темрява Великої Суботи, без урочистого «Алілуя». Мені здається, що цей особливий парадокс, це особливе очікування світла у день темряви може бути гарним образом сучасної історії. З одного боку, Бог ще мовчить, Він ще відсутній; але у Воскресінні Христовому вже є передбачення Божого «так», і на основі цього очікування ми живемо; крізь мовчання Бога ми чуємо, як Він говорить; крізь темряву Його відсутності ми бачимо Його світло. Передчуття Воскресіння серед новітньої історії — це сила, що вказує нам шлях і допомагає рухатися вперед.
Подякуймо доброму Господу за те, що Він дав нам це світло, і помолімось про те, щоб воно могло тривати вічно. У цей день я маю особливу причину подякувати Йому та всім, хто будь-коли спонукав мене заново відчути присутність Господа, що супроводжував мене, аби я ніколи не втратив світла.
Зараз я відкриваю останній розділ свого життя, і я не знаю, що на мене чекає попереду. Однак я знаю, що світло Боже існує, що Господь воскрес, що Його світло сильніше від будь-якої пітьми, а доброта — могутніша від будь-якого зла. І це допомагає мені впевнено йти вперед. Нехай це допоможе і всім нам рухатися вперед, і у цей момент я від усієї душі дякую кожному, хто постійно допомагав мені сприймати Боже «так» через приклад їхньої віри.
фінансово.
Щиро дякуємо!
