Якщо ми її не чуємо, то висуваємо багато вимог до себе та інших. Якщо не бачимо її сліз — кричимо на дітей, коли вони плачуть. Якщо не відчуваємо в собі биття її серця, то стаємо байдужими до краси світу. «Внутрішня дівчинка» — дуже важлива. Турбота про неї веде нас до зрілості.
«Внутрішня дівчинка» — це емоційна пам’ять нашого дитинства. Вона охоплює різний досвід. І той, коли нас переповнювала радість життя (і охоплювали цікавість і безтурботність), і той, який викликав почуття самотності, болю та браку підтримки. Тоді якась частина нас затримується в страху та смутку цього досвіду, немов маленька дитина, яка застрягла в болісному, самотньому та важкому для неї місці.
Наталія де Барбаро в «Ніжному довіднику» використовує дві різні назви для дитячої частинки: «внутрішнє немовля», яке потребує спокою, та «дика дівчинка», в якій кипить енергія. Але незалежно від того, скільки років зраненій дівчинці в нас — два тижні чи п’ять років, а тій, яка мріє й вірить у майбутнє — два чи -надцять років, нам необхідно бути в контакті з кожною з цих частинок себе. Якщо вам здається, що в вас немає «внутрішньої дитини», знайти її можна через миті спонтанної радості, а також переживання смутку та порожнечі або важких і неадекватних до ситуації емоцій (коли ми, наприклад, беремо дуже близько до серця те, що нас не стосується).
Я дуже переймаюся тим, що батьки кажуть своїм дітям, бо так вони пишуть історію їхніх внутрішніх дівчаток і хлопчиків. Моє серце стискається, коли я чую: «Ти вже два дні не прибирала в кімнаті, мене не хвилює, чого ти хочеш»; або: «Залишу тебе тут і піду, якщо не припиниш вертітися». Діти вчаться вже тоді, коли дізнаються, що в них є щось неприйнятне. А те, що мама і тато їх люблять, — крихке, як лід. Вони щомиті можуть втратити любов батьків: коли не прибирають іграшки або чухають у храмі ногу, яку гризуть святкові колготки.
Добра ніколи не буває замало
І так ми відмовляємося від дитячих частинок себе, які піддаються погрозам, що їх забере якийсь дядько на вулиці або що мама зникне посеред міста, покарані її мовчанням або злістю чи засоромленням на людях. Перестаємо помічати, що нам сумно або що ми відчуваємо злість, роблячи в страху вдих — але не в змозі впустити повітря глибше у своє тіло. Бо воно, щоб розслабитися, має відчувати, що хтось ніжно його обіймає і буде з ним завжди, в добрі та злі.
Навчені змалку відкидати себе — бо дядько засмутиться, якщо його не поцілуємо, а в мами буде інфаркт, якщо принесемо зі школи оцінку менше четвірки, — з часом ми перестаємо бачити в собі цю маленьку, беззахисну дівчинку. І ступаємо на тернистий шлях «серйозного життя», в якому нав’язуємо собі плани століття або сповнюємо очікування всіх, не розуміючи, чому всередині нам стає дедалі важче. Ми стаємо серйозними, ідеально організованими та хронічно зайнятими, а життя витікає десь із-під ребер щораз ширшим потоком. А нас це турбує менше, ніж пил на підвіконні.
Маленька дівчинка, про яку потрібно піклуватися
Як же багато змінюється, коли ми врешті-решт починаємо присвячувати собі увагу і запитувати: на що я злюся безмежною злістю? Чи це не дівчинка кричить і просить любові, бо колись її забракло? Що будить мене посеред ночі та обливає холодним потом — чи не плач самотньої, покинутої дівчинки, поруч із якою нікого не було, коли їй так це було потрібно? Що заважає мені робити щось нове — чи не страх дівчинки, в яку ніхто не вірив, або вона постійно чула, що недостатньо хороша?
На щастя, крім дитини, в нас є частинка, яка може подбати про дівчинку. Якщо ми не відчуваємо в собі цієї турботливої частинки, можна почати формувати її в собі з чиєюсь допомогою. А потім цю дитину в собі обіймати і запевняти, що ми вже ніколи її не покинемо. Що на нас можна розраховувати.
Дівчинка віддячить нам, приносячи купу подарунків, навчаючи нас, як робити глибокий вдих, бігати босоніж або казати «я тебе люблю». Жити по-справжньому.
Переклад CREDO за: Малгожата Рибак, Aleteia
фінансово.
Щиро дякуємо!
