Документ про підготовку кандидатів до священства в УГКЦ

ПЕРЕДМОВА

У вересні 2008 року Синод Єпископів Української Греко-Католицької Церкви створив Патріаршу комісію священничої формації в семінаріях і затвердив перше видання документа «Напрями підготовки кандидатів до священства в Українській Греко-Католицькій Церкві».

Залюбки представляємо вашій увазі друге видання документа «Підготовка кандидатів до священства в УГКЦ». Висловлюємо вдячність усім ректорам, викладачам духовних семінарій і тим, хто працював над підготовкою цього видання.

Семінарійна формація — це процес постійного особистісного зростання та розвитку кандидата до священства, який спрямований на отримання ним Таїнства Священства. Це програма підготовки і повної формації особи в контексті чотирьох вимірів: людського, пастирського, інтелектуального та духовного.

Місія Церкви щодо семінарійної формації бере свій початок від Христової місії і є її продовженням. Кожен аспект формації має на меті насамперед допомогти кандидатові до священства в його особистих стосунках із Христом, у пізнанні себе та в духовному зростанні до такого рівня, якого бажає для цієї особи Господь Бог. Загальна формація має на меті виховати кандидата на справжнього Христового служителя та управителя Святих Таїнств.

Ми сподіваємося, що цей документ вкаже напрями та готуватиме кандидата до служіння в Українській Греко-Католицькій Церкві. Особисто запевняю про свої молитви і висловлюю подяку всім, хто відіграє важливу роль у священничій формації.

Щиро Ваш у Христі

Послання Блаженнішого Любомира Гузара

Всесвітлішим і всечеснішим ієреям та дияконам

Дорогі в Христі брати!

Вступ. Синод Єпископів Української Греко-Католицької Церкви, який відбувся у вересні минулого року, постановив продовжити на 2009 рік тему християнського покликання з наголосом на покликанні до священничого стану. У зв’язку з цим для всіх наших вірних нещодавно вже було видане одне звернення з ширшим поясненням цієї теми. Тепер бажаю звернутися особливим чином до осіб, які прийняли покликання до священничого стану. Роблю це одним листом, скерованим як до вже зрілих, досвідчених священнослужителів, так і до питомців, які щойно розпочали навчання, бо покликання — це не тільки запрошення вступити до семінарії, але й доручене Богом завдання, що надає особливий характер життю людини, яка відчула Господній поклик та хоче добре підготуватися до його звершення і якнайкращого виконання.

Перш ніж докладно висвітлювати якості та місію священнослужителів, хочу звернути вашу увагу на послання митрополита Андрея Шептицького до духовенства, написане в березні 1934 року. У ньому він згадує жахіття Голодомору на Придніпрянщині, а також описує духовний і моральний стан нашого народу взагалі. Цей опис, на загал дуже сумний, майже стовідсотково можна застосувати до сьогодення. Митрополит не подає детального аналізу причин тодішньої ситуації, залишаючи це історикам та психологам, а ставить запитання, яке і є назвою цього послання: хто винен? Запитуючи, хто винен у такій духовній руїні, він шукає засобів, як із такої кризи можна наш народ вивести, і знаходить можливий рятунок в особах священників.

За останні 75 років наш народ пережив різні моменти: дуже світлі і дуже грізні. Не бажаючи їх аналізувати і приписувати комусь вину за все погане, що сталося в той час, хочу глянути в майбутнє і шукати шляхів та засобів духовного оздоровлення всього нашого народу, який за Божим милосердям сьогодні втішається незалежністю держави і свободою Церкви. Будучи одностайним зі слугою Божим митрополитом Андреєм Шептицьким, хочу звернути увагу на надзвичайно важливу роль духовенства на дорозі до майбутності, у якій пануватиме правда, краса і добро. Роблю це особливо радо у рік, коли ми застановляємося над християнським покликанням, наголошуючи на священничому стані.

Гідність та місія священника. У Старому Завіті описана історія ізраїльського народу, якого Господь Бог вибрав бути носієм обітниці про грядущого Месію-Відкупителя. З приходом Ісуса Христа, воплоченого Божого Сина, тобто з часом здійснення даної в раю обітниці, покликання до святості поширюється на все людство, і всі ті, хто приймає Божий поклик незалежно від своєї національної приналежності чи культури, зібрані у Христом встановленій Церкві творять Божий люд. З-посеред членів цієї спільноти Господь Бог кличе священнослужителів, які — як єпископи, священники чи диякони — мають служити своїм братам і сестрам, бути для них учителями, святителями і пастирями. Вони повинні голосити їм Божу науку, уділяти Святі Тайни, вести Божий люд, якого і самі є членами, до святості, тобто до близькості з джерелом всього життя — Богом. Гідність священника основується на тому, що він є живою іконою Христа — Доброго Пастиря серед своїх вірних силою і діянням Святого Духа. Джерело гідності священника — у вічному священстві Христа.

У нашому українському народі збереглося ще дуже живим усвідомлення тієї гідності та місії, якою милостивий Господь наділяє своїх священників: люди радо прислухаються до своїх пастирів і готові довіряти їм. А це накладає величезну відповідальність на тих, кого Господь покликав до цього стану і кому доручає вести душі до Небесного Царства вже на землі і у вічності. Своє святе завдання священнослужитель має приймати не з гордістю, а зі священним тремтінням душі, бо, як сказано йому в день отримання Святої Тайни Священства, за кожну поручену душу має дати одвіт.

Важливість молитви. Перед лицем такої відповідальності немічна людина має тільки одне джерело потрібної сили — Господа Бога. Церковні настоятелі та миряни бажали б, щоб кожен священник був водночас здібним адміністратором, господарем, організатором, добрим катехитом та вчителем, промовцем, співаком, діячем, умілим провідником різних прицерковних товариств. Було б добре, якщо б так справді було, однак це нереально, щоб в одній особі поєднувалися всі ці прикмети. Кожний священник, як і кожна людина, має певні таланти, які слугують йому для того, щоб він був добрим душпастирем. Однак є одна прикмета, без якої священник не може бути собою: він мусить бути чоловіком Божим. Ця риса є плодом не якогось природного таланту, а постійної та усердної молитви. В усьому, що робить священник, повірені його духовній опіці люди мусять відчути діяння Божої благодаті. Інакше він залишається тільки добрим працівником, але не справжнім священником.

Існує дві головні форми молитви: літургійна і приватна. Священник мусить практикувати обидві. Священна Літургія, Утреня, Вечірня та, по змозі, інші частини церковного правила повинні бути щоденною духовною поживою. Безумовно, найкраще, коли в цій молитві бере участь ще декілька осіб, і про це слід дбати. Не треба великого числа присутніх, бо більшість мирян мають щоденні життєві заняття, через які їм важко брати участь у літургійних відправах. Однак у кожній громаді є кілька осіб, здебільшого це старші люди, які радо щодня приходять до церкви. Досвід ревних душпастирів доводить, що такі відправи є можливі, особливо там, де є свій храм або інше відповідне для молитви приміщення. Літургійна молитва — це спілкування з Богом, це молитва Церкви, це та молитва, у якій Ісус обіцяв свою особливу присутність. Через літургійну молитву Господь освячує людину без її зусилля, щось на зразок того, як у природі тіло, що лежить нерухомо, засмагає від сонячних променів. Інколи священники питають, чи вони зобов’язані відмовляти молитви з Часослова, тобто літургійні молитви. У відповіді дехто посилається на закон, вважаючи таку молитву незаслуженим тягарем, з якого треба звільнитися. Краще відповісти, ставлячи запитання: а чи треба нам щоденно приймати їжу?

Крім літургійної молитви, священник потребує ще й особистої духовної практики, і то щоденної. Ми знаємо ще з навчання в семінарії, що треба читати Святе Письмо і над ним молитовно роздумувати. Боже слово, записане в Біблії, — це те саме слово, яке створило світ. Святе Письмо є не ще одною побожною або науковою книгою. Читаючи його, ми можемо з уст Ісуса Христа, через дві тисячі років, слухати Боже слово, — те слово, з яким Господь Бог від початку світу звертається до нас, яке просвічує, очищує та освячує. Крім того, священник повинен словами готових молитов чи власними молитвами представляти Спасителеві свої потреби і потреби своїх людей. Дехто хибно вважає, що дуже корисним є займатися багатьма проєктами чи справами, а час, присвячений молитві, — це згаяний час. Так може думати тільки та людина, якій бракує віри, бо успіх священнослужителя є від Господа. Ми, як люди, дуже обмежені і самі мало що здатні зробити, але Господь Бог, діючи через нас, може досягати гідних подиву успіхів. Через молитву ми стаємо чудовим знаряддям у Божих руках. Що означає бути добрим знаряддям у Божих руках? Це означає бути готовим відповісти на Його поклик, а також дбати про чистоту серця і душі, позбуваючися всього, що може нам перешкоджати, через щоденний іспит сумління і, головно, за допомогою частого приймання Святої Тайни Покаяння. Пригадаймо молитву під час Святої Літургії перед читанням Святого Євангелія: після прохання допомогти нам зрозуміти євангельську науку кажемо: «Вложи в нас і страх Божественних Твоїх заповідей, щоб ми, перемігши всі тілесні похоті, провадили духовне життя, думаючи і діючи все, що угодне Тобі».

Священнослужитель — вчитель. Коли Ісус Христос, як передають нам апостоли та євангелисти, розпочав свою публічну місію, Він навчав і чинив чуда. Головним засобом Його діяльності були слова, а чуда служили як знаки, якими Він скріплював свою Божественну науку. Ісус Христос установив Церкву, щоб вона продовжувала Його спасенне діло протягом століть. Церква здійснює це своє завдання головним чином через священників. Учительський уряд священнослужителя ставить перед ним великі вимоги. Насамперед він сам мусить вивчити і дуже добре зрозуміти зміст Божої науки, щоб могти передати її у простий і зрозумілий спосіб. Кожний питомець повинен бути дуже пильним і мати почуття великої відповідальності супроти тих, кому колись буде допомагати вивчати Божий закон. Однак роки, проведені у семінарії, — це тільки початок. Цього не достатньо, щоб належно пізнати Божу науку. Впродовж усього свого життя священнослужитель повинен старатися поглиблювати і осучаснювати свої знання та розуміння богослов’я і всіх допоміжних наук. Добрий священник любить книжку і намагається широко пізнавати різні аспекти людського життя та діяння. Він має бути ерудитом не задля людської слави чи самозадоволення, а для того, щоб могти краще зрозуміти Божу і людську правду. Священнослужителеві не достатньо бути побожним, він мусить бути і освіченим, щоб його побожність могла ефективно діяти. Постійне самовдосконалення в інтелектуальному плані таке ж вкрай важливе й необхідне, як і перманентна духовна формація.

Священнослужитель має багато нагод бути вчителем, і побожний народ хоче почути від нього авторитетне поучення. Найголовнішим засобом для священного вчителя є проповідь — живе Боже слово. Дуже прикро чути, як наші миряни, старші і молодші, голосно нарікають на якість проповідей. Дехто з них внутрішньо відключається, коли під час Святої Літургії починається проповідь, інші демонстративно виходять із храму. Чи так має бути? Звичайно, ні. Чим спричинена така ситуація? Багато священнослужителів, не оцінюючи важливості проповіді для духовного будування спільноти, просто не докладають зусиль, щоб своїм людям подати здорову поживу для душі. Дехто виправдовується, кажучи: «Я не маю таланту, не вмію, я не Золотоустий». Немає сумніву, що стосовно проповідування різні священнослужителі мають різні здібності, але не треба забувати, що успіх проповіді залежить не від красномовства, а від простого та зрозумілого викладання Божої правди. Секрет доброї проповіді полягає у її підготовці. Солідну проповідь може підготувати кожен священник, який старанно навчався у семінарії. Треба тільки хотіти це зробити; практично це означає присвятити достатньо часу для цього важливого завдання. Недооцінювати важливості проповіді — явно суперечити прикладові самого Спасителя.

Священнослужитель навчає також в інші способи: поученням під час уділення Святої Тайни Сповіді, порадою для поодиноких людей, які звертаються до нього по допомогу, словом на різних парафіяльних зібраннях, статтями у парафіяльних бюлетенях чи єпархіальній газеті. Це все засоби, які треба використовувати і до яких, як уже вище було згадано стосовно проповідування, треба ретельно готуватися.

Проповідь Божого слова ставить ще одну важливу вимогу перед священнослужителем, а саме: вірити в те, що він проповідує, та згідно з тією вірою влаштовувати своє життя. У священника слова і діла мусять становити одне ціле. Поведінка священника — це необхідне доповнення Божої науки, яка виходить із його уст. Невідповідна поведінка — це наруга над Божою наукою і неймовірна у своїх наслідках шкода для душ, які шукають Бога. Чи тільки свята людина може проповідувати? Ніхто з нас не є таким святим, що до нього можна було б застосувати Ісусові слова: «Хто з вас може доказати мені гріха?» — однак кожний з нас повинен покірно і дуже послідовно старатися жити згідно з Божим законом, бо власне цього нашого зусилля очікують від нас повірені нам душі, навіть ті, які шукають для себе оправдання в наших упадках.

Ми часто чуємо запитання: котра парафія є доброю? Дехто вважає, що та, яка належно організована чи яка нагромадила велике майно. Однак слушною є відповідь, що та церковна громада, у якій грішні люди — бо ж Церква складається з грішних людей — стараються всіма силами жити по-Божому, а між ними на першому місці їхній душпастир. В усьому, що він робить, мусить домінувати бажання якнайкраще виконати Божий і церковний закон.

Церковне служіння. Свята Тайна Священства освячує особу, яка її приймає, однак передусім вона дається як засіб для служіння святій Церкві. Поняття «служіння» інтерпретують у різноманітні способи. Дехто вважає слугу цілком підпорядкованим громаді, тобто священник має робити те, що йому скажуть. Інший погляд — що священник має вислужуватися громаді: говорити тільки те, що людям приємне, та в усьому йти їм назустріч. Обидва ці погляди суперечать природі священничого служіння. Та існує зовсім протилежна позиція: її приймають ті священники, яким поняття служіння осоружне і які вважають, що їх поставлено панувати і що їм надано право наказувати. Такі священники забувають про свого Божественного Вчителя, який похвалив своїх апостолів та учнів за те, що вони уважають Його Господом і Вчителем, однак про себе сказав, що прийшов, щоб служити, а не щоб Йому служили. Служити так, як це робив Ісус Христос, — велике мистецтво. Добрий священник вчитується в євангельські тексти, щоб пройнятися Христовим духом і пізнати Його приклад. Ісус Христос виразно і дуже чітко представляв волю Небесного Отця: хвалив чи картав, коли це треба було робити, милосердно приймав грішника, наставляв на дорогу праведності, терпеливо вислуховував, приймав хвалу, але не відцурався від хреста. Він вповні приймав Господню волю і віддав своє життя за людський рід. Це наш ідеал. На такі прикмети провідника-слуги люди: дорослі, старенькі, молодь і діти — реагують і радо за ним ідуть. Одне з трьох завдань священнослужителя — бути пастирем за прикладом того, який сказав, що є Добрим Пастирем, який веде своє стадо на добру пашу, який захищає його від вовків, який не шкодує зусиль, щоб знайти загублену вівцю. Таким пастирем може бути тільки та людина, яка справді вірить у Христа і не дивитися на своє життя категоріями грішного світу. І тут виникає великий парадокс: священнослужитель, який у повному значенні цього слова є добрим пастирем і який, здавалося б, нічого не залишає для себе, все віддає, одержує велике внутрішнє задоволення від Господа і створює навколо себе атмосферу тихого щастя і справжньої радості.

Спокуси священнослужителя. Велика трагедія, коли світосприйняття священнослужителя є цілком світським. До семінарії вступають молоді люди, які здебільшого пройняті категоріями вартостей свого оточення, у наш час доволі далекого від справжнього християнського духу. Тривалий час навчання і формування у семінарії передбачає передусім те, що питомці мають набратися Христового духу, вміти дивитися на світ очами віри. Священнослужитель, який не осягнув цієї внутрішньої переміни із суто світського на Христовий світогляд, не здатний належно відповісти на своє покликання, він продовжуватиме шукати земних вартостей, людської слави, вигоди, легкого заробітку і нагромадження матеріальних благ.

Тут треба звернути увагу на те, що є велика різниця між потребою грошей — її має кожна людина, зокрема й священник, особливо той, який несе відповідальність за власну сім’ю — і любов’ю до них. Серед спокус, якими нечиста сила старається повалити доброго душпастиря, «сребролюбіє» є однією з головних, бо, з одного боку, воно робить зі священнослужителя ремісника, торгівця духовними речами, а з іншого — позбавляє його пошани серед довірених йому людей. Йдеться про пошану, яка є не людською славою, а щирим визнанням, що священник вірить у те, що проповідує.

Другою великою спокусою для священнослужителя є неналежна увага до свого духовного, інтелектуального та культурного розвитку. Усім відомо, що живі організми можуть тільки або рости, або гинути. Священник, який занедбує себе і не дбає про своє зростання через гордість, лінивство, порожнечу духу чи якісь залежності, духовно завмирає і стає нездатним передати іншим іскру життя. Такий стан є дуже драматичним, тому треба всіх священників поручати гарячим молитвам усієї Церкви, щоб той, хто старається, вистояв, а той, хто, не дай Боже, упав, — піднісся.

Священник і його громада. Основною клітиною Церкви як спільноти людей є церковна громада. Типовою такою громадою є парафія. Це вже добре сформована, організована група людей, які живуть на точно означеній території. Священнослужитель є духовним провідником, вчителем, святителем і пастирем цієї спільноти. Він веде парафіян у молитовному літургійному житті, дбає про їхній духовний поступ через уділення Святих Тайн та здійснення інших так званих «треб». Добрий священник старається пізнати кожного члена цієї громади і допомогти йому по-християнськи жити. Він знає кожну хвору, убогу, потребуючу людину у своїй громаді, ніхто не виключений з-під його люблячої опіки. Коли хтось із громади не бере участі в її житті, особливо молитовному, він вишукує цю людину, йде до неї з відкритим серцем, щоб запросити до спільноти. Священнослужитель близький кожній особі у своїй громаді, він відкритий до спілкування, зокрема з молодими членами громади, старається, щоб через прицерковні братства та товариства краще здійснювати християнське життя. Що вже й казати про катехизацію, про поглиблення розуміння віри у громаді, чи то з боку дорослих, чи з боку молоді та дітей.

Не кожна християнська громада є парафією. Часто трапляється, особливо в сьогоднішній Україні, що громаду треба щойно будувати, бо з різних причин ті, що повинні до неї належати, розсіяні територіально чи духовно забуті. Священник, який приходить на таку територію, повинен активно шукати тих, хто має право на його духовну опіку. Це вимагає великих зусиль, розсудливості, глибокої віри, терпеливості, а головно — щирої молитви. Треба бути готовим до багатьох незручностей, до браку розуміння чи навіть до протистояння. Тут йдеться про діяльність, відому під назвою «місійна», яка сьогодні становить важливу частину життя нашої Церкви. До неї треба належно готуватися, можна навіть сказати, що вона вимагає особливого покликання. Однак немає сумніву, що Господь Бог дає своїй Церкві потрібних робітників. І хто в собі таке покликання відчуває, хто розуміє актуальні завдання Церкви, повинен не тікати від цього, а радше, повний довір’я до Господа Бога, братися за таке нелегке діло.

Церковна громада — це миряни. Силою Святих Тайн Хрещення і Миропомазання вони також, як пригадує Другий Ватиканський Собор, беруть участь у пророчому, священничому та царському служінні самого Господа нашого Ісуса Христа. Священник у Святій Тайні Священства одержує в додатку священство служіння, тобто особливу участь у священстві Ісуса Христа, і це є підставою його потрійного священнослужіння як учителя, святителя і пастиря. Кожний душпастир мусить ці дві правди нашої віри добре зрозуміти і у своїй пастирській діяльності доручені йому душі заохочувати максимально використовувати покликання християнина-мирянина. Парафія чи церковна громада взагалі — це велике спільне гармонійне діло, до якого залучені всі члени: і священнослужитель, і миряни. Тільки спільними силами, розуміючи і виявляючи пошану до завдання кожного в розбудові Божого Царства, можна здійснювати освячення світу і всього, що навколо нас, як цього бажає наш небесний Спаситель. Між душпастирем і повіреними йому мирянами мусить бути взаємна пошана і тісна співпраця. Наскільки це здійснюється в певній громаді, особливо виявляється у критичних моментах, коли хтось перебуває в упадку або щонайменше заломлюється. У такому разі душпастир усіма силами повинен старатися рятувати людину, а якщо таким нещасливцем є сам душпастир, здорова християнська громада має виявити свою підтримку. Усі ми — члени святої Церкви — повинні миттєво реагувати на випадки падіння священника, допомагати йому з любові — настановою чи іншим дієвим способом, без злоби та приниження гідності, — допомагати так, як допомагають у бою воїни прапороносцеві, який упав поранений, бо вони знають, що військо без прапора-орієнтира є легкою здобиччю для ворога.

Священнослужитель завжди має пам’ятати, що він є також членом громади, серед якої живе, — громади з її соціальними потребами. Він повинен бути у тісному зв’язку зі своєю громадою, підтримувати всі здорові позитивні ініціативи у виховному, культурному, економічному і державницькому житті. Водночас слід бути пильним і стояти осторонь усього, що могло б знецінити чи скомпрометувати його основне духовне служіння. У нашій Церкві ми маємо багато прикладів священників — великих громадських діячів, завдяки яким поширювалася просвіта у наших громадах, села і міста рятувалися від п’янства, люди вчилися успішно господарювати, а все суспільство ставало багатшим через кооперативний рух. Усе, що оправдано цікавить громаду, не може бути чужим чи далеким для доброго душпастиря.

Священниче життя. Читаючи вищенаведені різні правди віри та елементи з досвіду життя, хтось може подумати, що тут йдеться про священнослужителя як самостійну одиницю. Бажаю запобігти такому хибному розумінню, бо в нашому щоденному житті ми повинні говорити про священнослужителів у множині, у спільноті співбратів. Це надзвичайно важливо, бо самітний священник виставлений на безліч небезпек: психічне усамітнення, різні залежності і, що дуже загрозливо, втрату святої віри. Священнослужителі повинні жити як спільнота: часто спілкуватися, зустрічатися з різних нагод, старатися працювати спільними силами, обмінюватися досвідом служіння тощо. У спільноті священник знаходить потрібну підтримку, яка додає йому відваги і наснаги бути добрим слугою Христа. Священники повинні мати живе відчуття солідарності, плекаючи справжню дружбу, захищаючи добре ім’я священнослужителя, допомагаючи один одному в зростанні, запобігаючи упадкам інших та милосердно рятуючи тих, хто зламався. Говорячи про солідарність, слід згадати і практичний аспект, бо часто один душпастир, який працює у великій громаді, має всього вдосталь, інший натомість, виконуючи служіння у нечисельній громаді, ледве животіє. Для всіх священників повинно бути самозрозумілим, що треба ділитися і земними благами.

У візантійській традиції священником може бути одружений чоловік. Дехто вважає це особливим привілеєм нашої традиції. Однак привілеєм радше можна назвати безженний стан священника, коли разом із покликанням до священничого стану людина отримує також Божий дар покликання у безженному стані. Цей стан не робить когось автоматично святішим чи кращим священником. Він є тільки потужним засобом для того, хто з Божою допомогою готовий його стовідсотково використати. Безженний стан, як наближений до монашого, завжди втішався великою пошаною у Христовій Церкві, і для кожної помісної Церкви східної традиції є бажаним мати відповідне число неодружених священників. Якщо вони вповні живуть своїм покликанням, то можуть багато зробити для всього Божого люду.

Одружений священник рівно ж може бути взірцевим Божим слугою, оскільки має інші засоби для свідчення Христові, зокрема богоугодне подружнє та сімейне життя. Священник, як усім відомо, завжди перебуває в громаді на видноті. Його приклад може сприяти піднесенню загального рівня сімейного життя в християнській громаді. Важливим тут є, щоб і сам священник, і його дружина, і діти були свідомі цього свого особливого покликання. Свідчення осіб, об’єднаних Божим даром сімейного життя, стає дуже потужним і переконливим засобом у нормальних обставинах життя. Підставою вибору одруженого чи неодруженого стану є відчуття Божого поклику, але аж ніяк не земний розрахунок.

Душпастир плекає покликання. Це довге послання присвячене священничому покликанню. Блаженний той, хто це покликання одержав і старається в ньому зростати та його богоугодно здійснювати. Однак слід згадати ще один момент, на який має звертати увагу священнослужитель. Церква — це історичне тіло, яке має своє минуле, сьогодення і майбутнє до другого приходу нашого Господа Ісуса Христа. Обов’язком усіх нас є дбати про наше майбутнє, про добрих священнослужителів у грядущих поколіннях. Тому добрий душпастир, вдячний Богові за своє покликання, повинен бути пильним і намагатися помічати у своїй громаді гідних осіб до священничого стану. Крім того, він має заохочувати молодь своєї громади і до монашого життя. Хоча про монашество та його покликання будемо разом, як Церква, особливо молитися і застановлятися у 2010 році, але годі не згадати про обов’язок душпастиря — завжди бути чуйним до Божого поклику серед своїх вірних.

Священник — носій надії. Дорогі священники, диякони та семінаристи! Світ, у якому нам доводиться виконувати своє служіння, на жаль, досить далекий від того, яким ми хотіли б його бачити. Нарікання на стан світу є чи не найбільш популярною позицією пересічної людини. Потрапити під вплив такої негативної настанови було б величезною помилкою в нашому житті, цілковитим нерозумінням священничого покликання, бо ніхто в усьому світі не має в руках таких потужних засобів оздоровлення і освячення людського життя, як саме християнські священнослужителі. Ісус Христос, як кажуть нам євангелисти, ходив містами і селами Палестини та словом і чудами проповідував Боже Царство. Ви, дорогі священнослужителі, можете Божим словом та силою Святих Тайн продовжувати це спасенне діло і розбудовувати Боже Царство на землі. Усвідомте собі велич вашого покликання і будьте носіями надії для всіх людей.

Благословення Господнє на вас!

† ЛЮБОМИР

І. Загальний вступ

1. У серпні 2005 року на Синоді Єпископів Української Греко-Католицької Церкви було присвячено велику увагу питанню формації священства. Це було зумовлено важливою потребою виховання тих, хто прямує до священства, в особовому сопричасті з Пресвятою Трійцею як джерелом священничої ідентичності та уподібнення їх до Христа, Голови Церкви та Доброго Пастиря. Синод створив Робочу комісію, яка підготувала перше видання цього документа [1].

Джерела для Програми священничого виховання УГКЦ

2. Напрями, викладені в цьому документі, мають за основу базові джерела християнства та різні церковні документи, які подають норми та вимоги Церкви щодо виховання священників. До таких джерел і документів належать: Святе Письмо, твори Святих Отців, рішення Вселенських Соборів і Синодів та Соборів УГКЦ, Кодекс канонів Східних Церков та Партикулярне право УГКЦ, документи Вчительського уряду Католицької Церкви, зокрема Післясинодальний апостольський лист Івана Павла II «Pastores dabo vobis» («Пастирів дам вам», 1992), Довідник для служіння і життя священників, виданий Конгрегацією у справах духовенства (2013), її ж «Ratio fundamentalis Institutionis Sacerdotalis» («Дар пресвітерського покликання», 2016) та Апостольська конституція Святішого Отця Франциска «Veritatis gaudium» («Радість Правди», 2018). Окрім того, в основу нижчеподаного матеріалу лягла духовно-літургійна традиція Київської Церкви [2].

3. Напрями для священничого виховання в УГКЦ були опрацьовані у відповідь на заклик до церковної віднови, який проголосив святої пам’яті папа Іван Павло ІІ у своєму Апостольському листі «Orientale lumen» («Світло Сходу», 1995), заохочуючи католиків бути вірними святій і древній традиції Церков Сходу та зберігати її як органічну складову церковного спадкоємства [3]. Ці напрями тепер осучаснюються у світлі рекомендацій пап Венедикта XVI та Франциска.

4. Хоча скарб віри, повірений Церкві Христом, один і той самий для всіх людей, проте вираження віри, спосіб життя вірою є відмінними в різних помісних Церквах, у тому числі й у самій УГКЦ. У зв’язку з цим необхідно брати до уваги різні культурні й мовні контексти Київської Церкви [4].

5. У цьому документі накреслено напрями підготовки кандидатів до священства в УГКЦ згідно з чотирма найважливішими вимірами священничого виховання: загальнолюдським, духовним, інтелектуальним і душпастирським [5]. Невід’ємною рисою священничої виховної програми є інтеграція цих чотирьох вимірів.

Роль єпархіального єпископа у формуванні священничих покликань

6. Першим представником Христа і Церкви у священничому вихованні є єпископ, як пастир Христової Церкви (див. Ді. 20, 28). Він є тим, хто автентично розпізнає внутрішній поклик Святого Духа. Єпископ повинен сприймати майбутніх священників як братів і друзів, бо й вони покликані до участі в Христовому священстві та служінні. Тому важливо, щоб він часто відвідував семінарійну спільноту і приділяв час для особистого спілкування із семінаристами.

7. Головний обов’язок наглядати за процесом підготовки кандидатів має єпископ-засновник єпархіальної семінарії чи єпископ, що є засновником між’єпархіальної семінарії. Засновник покликаний подбати про належне кадрове та фінансове забезпечення закладу [6]. Ректор і спільнота настоятелів не повинні займатися питаннями фінансового забезпечення семінарії, щоб не відволікатися від своїх основних завдань. Кожен єпархіальний єпископ, який посилає до семінарії кандидата до священства для своєї єпархії, несе відповідальність за покриття всіх коштів, необхідних для його навчання та утримання.

8. Єпископ, у юрисдикції якого перебуває семінарія, відповідальний за рішення про прийняття кандидатів до семінарії на основі встановлених критеріїв. Свою відповідальність єпископ поділяє з ректором семінарії та іншими членами приймальної комісії, яких призначає своїм декретом. При цьому він повинен поважати їхню думку та їхнє рішення. У разі неможливості взяти участь у роботі приймальної комісії єпархіальний єпископ може делегувати своє право очолювати комісію єпископові-співзасновнику семінарії або іншій довіреній особі.

Роль родини у формуванні священничих покликань та супровід церковної спільноти

9. Процес плекання покликань починається вдома, у християнській родині та християнській громаді. Батьки мають заохочувати своїх синів з відвагою відповідати на Боже покликання до священничого чи чернечого стану [7]. Родина плекає священниче покликання через приклад пошани до християнських цінностей. Крім християнської родини і парафіяльної спільноти, сприятливим середовищем для зростання покликань є церковні школи та молодіжні організації, які виховують кандидата у вірі [8].

10. Надзвичайно важлива роль у плеканні священничих покликань відведена місцевому пастирю, який повинен проповідувати про покликання та заохочувати до нього, а також допомагати покликаному переборювати особисті чи родинні перешкоди [9]. Особливе значення для утвердження молодих людей у покликанні має особистий приклад священника, щасливого у своєму служінні. Кожна єпархія повинна мати широку програму плекання і супроводу покликань до священства [10].

11. Особу, яка відповідальна за покликання в єпархії, заохочується відвідати кожну родину, у якій з’являється надія на покликання до священства. Зважаючи на важливість Божого покликання, відповідальний за покликання у єпархії повинен мати розроблену програму допомоги тим, хто хоче розпізнати покликання, але натрапляє на перешкоди з боку місцевих священників, родини і близьких.

IІ. Прийняття кандидатів до семінарії

Необхідність підготовчого курсу

12. Відповідно до документів Церкви [11] та рішень Синодів Єпископів УГКЦ, слід розпочати виховання кандидата до священства підготовчим етапом, який є інтегральною частиною всього виховного процесу. «Спираючись на досвід останніх десятиліть, Церква визначила необхідність присвятити певний період часу підготовці вступного характеру (підготовчий курс до семінарії) з огляду на майбутнє священство або ж прийняття рішення вибрати інший життєвий шлях» [12].

13. На підготовчому курсі існує чотири складові, які одночасно взаємодіють між собою в процесі виховання і в житті рукоположених служителів:

• загальнолюдський вимір — основа всього священничого виховання. Він сприяє цілісному зростанню особи та дозволяє формувати інші виміри [13] (духовний, інтелектуальний та душпастирський). Гармонійний розвиток загальнолюдського виміру розпізнається через взаємодію та дозрівання у фізичному, психологічному й моральному аспектах;
• духовний вимір «скерований на живлення і підтримку єдності з Богом та з братами, у дружбі з Ісусом Христом, Добрим Пастирем, і в дусі відкритості до дії Святого Духа. Такі близькі стосунки виховують серце майбутнього семінариста у великодушності та жертовній любові, яка є початком любові душпастирської» [14];
• інтелектуальний вимір пропонує необхідні раціональні знаряддя для розуміння базових цінностей пастирського буття та спроб утілити їх у життя;
• душпастирський вимір привчає до відповідального і плідного церковного служіння.

14. Наприкінці підготовчого етапу необхідно перевірити, чи цілі, притаманні цьому виховному періодові, були досягнені [15].

15. Одне з основних завдань підготовчого курсу — розпізнавання покликання кандидатом і настоятелями. Тому бажано, щоб підготовчий курс відбувався в окремій спільноті поза семінарією, де було б створено відповідні умови для ефективного розпізнавання покликання. Після закінчення підготовчого курсу кандидат може вступати до семінарії.

16. Ознаки, що свідчать про наявність покликання:

• шукання Бога;
• щире прагнення наслідувати Ісуса Христа як ідеал особистого життя;
• любов до молитви;
• зацікавленість духовним життям і прагнення до святості;
• стабільність;
• здатність до самопізнання;
• готовність до відповідальності та до виконання обов’язків;
• здатність до безкорисливої любові, посвяти й самопожертви;
• турбота про загальне добро;
• готовність до співпраці й налагодження добрих стосунків між людьми;
• здатність долати труднощі;
• здатність сприймати дійсність у світлі віри;
• вміння переживати самотність;
• спроможність приймати правильні рішення;
• наявність чіткого судження та адекватного сприйняття світу, осіб та подій;
• емоційна врівноваженість;
• гармонійне статеве дозрівання.

17. Перешкоди, які потрібно вчасно зауважити та усунути:

• брак психічної рівноваги;
• недостатня емоційна рівновага (неконтрольовані прояви гніву, агресивність);
• пристосовництво, корисливість, упертість, нездатність сприймати зауваження, критику й застереження;
• егоцентризм, нетерпимість до іншої точки зору;
• нездатність до інтеграції в семінарійну спільноту і шкідливі звички, що ускладнюють життя в ній;
• непостійність у вірі, прийняття хибних доктрин та перебування під їхнім впливом;
• зобов’язання (родинні, фінансові тощо), які унеможливлюють навчання в семінарії;
• байдужість до духовного, молитовного та літургійного життя;
• низька церковна свідомість;
• схильність до статевих відхилень (девіацій).

18. Згідно з Постановами 83-ї сесії Синоду Єпископів КГВА, відбираючи кандидатів у священство під час вступу і перед закінченням семінарії, слід звертати велику увагу не лише на інтелектуальні знання, а й емоційну зрілість та рівновагу кандидата. Допомогти оцінювати загальнолюдську зрілість кандидатів мають відповідні спеціалісти.

Норми зарахування кандидатів до семінарії

19. Зарахування кандидатів до семінарії відбувається згідно із затвердженими нормами ККСЦ [16], Партикулярного права УГКЦ і уставом семінарії. Під час вступу до семінарії необхідно проводити співбесіду кандидатів із психологом. Приймальна комісія повинна керуватися п. 16–17 цього документа.

20. З огляду на те, що Бог кличе кандидатів до священства у будь-якому віці та стані, на загальних засадах вступу до семінарії приймальна комісія може зарахувати одруженого кандидата і кандидата віком понад тридцять років на навчання в семінарії лише з благословення єпархіального єпископа цього кандидата. У такому випадку єпископ має подбати про утримання сім’ї кандидата. Те саме стосується «Програми пізніх покликань», відповідно до якої кандидати навчаються за окремо визначеною програмою [17] і не завжди є особами старшого віку.

21. Відповідно до канонів ККСЦ [18], з благословення єпархіального єпископа приймальна комісія може приймати на навчання кандидатів на дияконське служіння, не призначених до священничого стану, відповідно до потреб єпархії та навчальної програми в семінарії.

22. На діяльність і рішення приймальної комісії не може чинитися жоден зовнішній тиск.

23. У разі переходу з іншої семінарії або чернечої спільноти кандидату потрібно додати характеристику від ректора попередньої семінарії чи вищого настоятеля спільноти. Особи, які не виконують цих вступних вимог, не можуть бути зарахованими до семінарії [19].

24. Кандидатів, які раніше навчалися в семінаріях Східних некатолицьких Церков, зараховують на перший курс на загальних умовах із благословення єпархіального єпископа. Однак в окремих випадках ректорат семінарії у співпраці з єпархіальним єпископом може укласти окрему програму, яка має тривати не менше від канонічно встановленого періоду у вісім семестрів (чотири роки).

25. Особливо уважно треба оцінювати кандидатів, які нещодавно стали вірними УГКЦ чи охрестилися. Бажано, щоб період між їхнім входженням в УГКЦ і прийняттям до семінарії був не меншим ніж два роки в межах території патріаршої Церкви, а в середовищі інших культур п’ять років.

Норми відрахування із семінарії

26. Якщо кандидата відрахували із семінарії або чернечої спільноти за певні моральні порушення, то питання про вступ до семінарії слід розглядати після дворічного терміну, отримавши перед цим характеристику від ректора попередньої семінарії або вищого настоятеля чернечої спільноти. Необхідно також отримати вичерпну інформацію про спосіб життя кандидата під час цієї перерви.

27. Вихід із чернечої спільноти означає також відрахування із семінарії. Для того щоб особа, яка вийшла із чернечої спільноти, могла продовжувати навчання в семінарії, вона має представити поручення чи благословення від єпархіального єпископа.

28. Той, хто був із відрахований семінарії чи виключений чернечого інституту богопосвяченого життя без права поновлення, не може бути допущений до свячень, незалежно від того, на якому році його було виключено.

29. Жоден хлопець або чоловік не може бути допущеним до отримання свячень без відповідної підготовки в семінарії чи інституті богопосвяченого життя. Навіть здобувши повну богословську освіту як мирянин, без відповідного семінарійного виховання він не може бути готовим до священничого служіння.

30. Якщо семінарист сам вирішив покинути семінарію, то його слід відрахувати на основі письмової заяви за власним бажанням. Для виключення семінариста із семінарії на певний час (перерва у формації та підготуванні до священства, щоб дозріти) слід подати формулювання «Виключення із семінарії з правом поновлення». У випадку дисциплінарних порушень академвідпустка не є доречною, натомість слід адресувати студентові відрахування з дисциплінарних причин. Академвідпустка стосується лише академічної неуспішності, коли студент має одну чи кілька заборгованостей екзаменаційної сесії. Академвідпустка надається лише двічі впродовж усього періоду навчання в семінарії.

31. Рішення про відрахування кандидата із семінарії приймає ректорат семінарії, якому єпархіальний єпископ поручив розпізнання покликань і провід семінарією. Важливо проконсультуватися з єпископом, але він не має впливати на кінцеве рішення ректорату. Не слід просити в єпископа дозволу на відрахування семінариста із семінарії.

32. Слід звернути увагу настоятелів на неприпустимість переконування семінаристів у тому, що в них «немає покликання». Не існує людини без покликання, але покликання бувають різні, тому слід допомогти семінаристові зрозуміти, до чого саме Бог його кличе. Потрібно уникнути маніпуляцій і безпідставних відрахувань. Проблемні моменти поведінки, не сумісні із семінарійним життям і дальшим вихованням до священства, треба виявляти на початкових курсах, а не в останні роки навчання.

Характеристика семінариста

33. Характеристика, яку семінарія дає семінаристові, не має бути написана під копірку. Потрібно вказати не лише позитивні риси кандидата, а й негативні тенденції (наприклад, кар’єризм), бо, якщо про них не згадати в характеристиці, це може призвести до негативних наслідків. У документі належить зазначити всі проблемні моменти, пов’язані з життям семінариста і його навчанням у семінарії. Якщо кандидат недисциплінований (наприклад, спровокував бійку чи взяв участь у бійці), то до характеристики слід додати пояснювальні записки за рік.

34. Семінарія повинна щороку писати характеристику на семінариста для єпархіального єпископа. Оскільки йдеться про дуже делікатні моменти життя кандидата (вади, рани тощо), задля збереження його доброго імені необхідно забезпечити повну конфіденційність поданої в характеристиці інформації (усі характеристики слід передавати з грифом «Конфіденційно»). Важливо, щоб інформація була повна, правдива, підтверджена фактами, що стосуються семінариста. Читати характеристики має право і обов’язок лише єпископ, а зберігаються вони в таємному архіві єпископської канцелярії. У такий спосіб характеристики набирають форми конфіденційного спілкування між ректоратом і єпископом. Як лікар має обов’язок дотримуватися лікарської таємниці, так духівник чи настоятель повинен зберігати конфіденційність. Адже йдеться про добре ім’я семінариста, яке належить зберегти навіть у разі відрахування кандидата із семінарії.

III. Семінарія — виховна спільнота

35. Духовна семінарія — це навчально-виховний заклад, у якому живе спільнота наставників і юнаків, що відгукнулися на поклик Христа для служіння в Його Церкві (Мр. 3, 13).

36. Метою діяльності семінарії є підготовка кандидатів до священства. У семінарії особа має осягнути належну зрілість на людському, духовному, інтелектуальному та душпастирському рівнях, які дають моральні підстави, відповідно до церковного законодавства, уділити кандидатові священничі свячення та скерувати на служіння в Церкві.

37. Способом існування семінарії є життя у спільноті. У цій спільноті семінаристи набувають такого досвіду, як той, що його отримала спільнота дванадцятьох апостолів, зібраних навколо Ісуса Христа [20]. У семінарії твориться сприятливе середовище, атмосфера правди, відданості, діалогу, поваги, довір’я між вихователями і семінаристами [21]. Усі, що живуть разом у семінарії, творять єдність завдяки глибокому щоденному сопричастю з Пресвятою Трійцею (див. Ів. 17, 21).

38. У семінарійній спільноті, як і в Церкві в цілому, є багато осіб та різноманітних служінь, і кожен відіграє особливу роль у спільному зростанні. Наставники семінарії (ректор, проректор, економ, префект, духівник, сповідник, викладач) працюють у гармонії між собою і в сопричасті з єпископом, якого представляють [22] перед своїми вихованцями. Наставники не можуть осягнути позитивних результатів без співпраці з тими, кого вони виховують.

39. Семінарійна спільнота є середовищем, що забезпечує необхідні суспільні зв’язки, завдяки яким кожен семінарист осягає особову зрілість. Адже людина створена Богом для життя у спільноті, і без відносин з іншими вона не може ні жити, ні виявляти своїх дарів [23].

40. Осердям спільноти семінарії є міжособове сопричастя. На ньому будуються стосунки між самими семінаристами, між семінаристами і вихователями, які завжди є поруч, між семінарією і єпархіальним духовенством та, врешті, єпархіальним єпископом.

41. Семінарія виховує кандидатів у глибокій братній єдності з єпархіальними єпископами і священниками, богопосвяченими особами та мирянами. Вона навчає семінаристів відповідати на виклики сучасного світу (індивідуалізм, секуляризм, зневагу до людської особи) і ставати будівничими сопричастя. Спільнота черпає сили для цього зі Святих Таїнств та досвіду Церкви [24].

42. Братня спільнота семінарії — це середовище, у якому вирує життя. Вона наповнена теплотою й радістю, її члени плекають дружбу і гостинність. Цій спільноті притаманні доброзичливість, взаємодопомога, співчутливе сприймання недоліків та прийняття відмінностей рис характеру.

43. Братня любов творить родинну єдність, засновану на взаємоповазі, солідарності в навчанні, духовному житті, увазі до найбільш потребуючих. У спільноті слід уникати будь-яких проявів жорстокості, заздрощів, зловтіхи й осуду.

44. Семінарійна спільнота виховується у відчутті буття Церквою, беручи участь у сопричасті з Отцем через Сина у Святому Дусі.

Загальнолюдське виховання

45. Загальнолюдське виховання — це підходи і впливи, метою яких є сприяти осягненню гармонії психологічного і фізичного рівнів молодої людини. Осягнення такої гармонії вимагатиме від кандидата постійної праці над собою. Виховання має забезпечити, отже, гармонійний розвиток людини та супроводити її до зростання в досконалості.

46. Почуття є важливим компонентом особистості, вони вказують, зокрема, на рівень її зрілості. Почуття є водночас великим багатством людини, джерелом енергії та радості. Вони сприяють самопізнанню, пізнанню Бога і ближнього. Усвідомлені почуття є важливим засобом самопізнання. Саме тому необхідно розпізнавати й виявляти свої почуття в особистому житті.

47. Вихователі покликані допомагати семінаристам розпізнавати, розуміти й висловлювати емоції та почуття, щоб навчитися панувати над ними. Тут, зокрема, йдеться про пізнання несвідомих і невпорядкованих емоцій, прагнень і мотивів поведінки. Вихованець, який усвідомив свої почуття та емоційний стан, глибше відчуває присутність Бога в собі. Він спроможний пережити Боже слово, щоб повніше наслідувати Христа. Вихователь семінарії допомагає вихованцеві позбутися надмірного сентименталізму та інших незрілих позицій у духовному житті.

48. У семінарійному вихованні необхідно сприяти піднесенню рівня загальної культури семінариста. Наставники повинні бути обізнані в сучасній культурі: ефективність їхньої виховної роботи залежить від того, наскільки вони орієнтуються в усьому, що формує менталітет і стиль життя сучасного суспільства. Обізнаність у культурних явищах сприяє передачі вихованцеві надбань цивілізації у світлі Христової віри та вчення Церкви [25]. Спосіб життя, молитви та праці має відповідати потребам душпастирства і вимогам часу.

49. У програму семінарійної формації має бути обов’язково впроваджена тема захисту дітей і неповнолітніх та вивчення «Норм і принципів захисту дітей та молоді під час здійснення душпастирської діяльності за участю семінаристів, монашества та духовенства УГКЦ в Україні». Протягом семінарійної формації семінаристам потрібно надати знання щодо людської статевості як наскрізного виміру особистості, щодо відхилень у статевій поведінці, а також щодо шляхів вирішення проблем у сфері статевості [26].

50. Передумовою розгортання в семінарії ефективного процесу виховання на загальнолюдському рівні є наявність у спільноті вихователів, підібраних єпископом із числа найкращих священників єпархії. Кожен вихователь повинен відзначатися, зокрема, глибокою духовністю, особовою зрілістю і жертовністю, комунікабельністю, вмінням працювати у спільноті, педагогічним хистом, психічною рівновагою, здатністю слухати й відповідати навіть на найглибші потреби і питання нашого часу. Єпископ має дбати про постійне особисте вдосконалення вихователями їхніх знань і вмінь у царині формації.

51. Семінарія є місцем спільного проживання, праці та молитви настоятелів і семінаристів. Кожен наставник має проживати в семінарії. Семінарійний устав передбачає спільне молитовне правило для всієї спільноти, спільну трапезу та працю. Завдяки цьому кожен семінарист протягом усього дня може відчувати увагу й турботу своїх наставників та спілкуватися з ними. Розпорядок дня стосується як семінаристів, так і вихователів.

52. У семінарії існують різного роду служіння для спільноти. Семінаристів слід залучати до спільнотних ініціатив, у яких виховуються жертовність і готовність до служіння, гартується характер, виробляється працелюбність і вміння співпрацювати із співбратами у виконанні різних видів розумової та фізичної праці.

53. Крім служіння спільноті, провід семінарій покликаний розпізнати і розвинути особисті дари та лідерські здібності майбутніх душпастирів. Вихователі мають плекати ініціативність семінаристів, допомагати їм уже під час навчання входити в життя Церкви та реалізувати особисті таланти й зацікавлення, давати їм внутрішню мотивацію до активного християнського служіння, щоб, розвиваючись, семінаристи надихали один одного.

54. Метою загальнолюдського виховання семінаристів є здобуття ними таких якостей:

• любов до правди;
• вірність;
• повага до всіх людей;
• почуття справедливості;
• співчутливість;
• чесність;
• щирість;
• врівноваженість у судженнях і вчинках;
• емоційна зрілість;
• самопізнання;
• здатність приймати рішення відповідно до свого покликання;
• розсудливість;
• працьовитість;
• особиста культура;
• здоровий спосіб життя;
• здатність до самовиховання.

55. Для досягнення поставленої мети потрібно застосовувати такі засоби:

• план особистого зростання;
• індивідуальні та загальні зустрічі настоятелів із семінаристами;
• поради ректора;
• напутні настанови ректорату семінарії;
• культурно-мистецькі заходи.

56. Людяність семінариста — майбутнього священника — є яскравим знаком присутності та дії Божої благодаті. Як Христос став людиною, щоб привести людство до Бога як Отця, так і священник своєю людяністю покликаний наближати людей до Бога.

57. Священникам необхідно впродовж усього життя вдосконалюватися в інтелектуальному і духовному плані. Церква вказує на велику необхідність підготовки вихователів на різних рівнях: людському, педагогічному, богословському та духовному. Вихователі повинні мати чітке розуміння вчення Церкви та богословське знання і вміння.

58. Вихователі, які готують майбутніх пастирів, мають обов’язок здійснювати це служіння відповідно до батьківсько-синівських відносин і приписів церковного права. Крім того, вони повинні опанувати педагогічні та антропологічні науки, щоб у доступний спосіб, застосовуючи методи християнської педагогіки та психології, подавати науку Вчительського уряду Церкви.

59. Зважаючи на поглиблення досягнень науки й техніки, вихователям семінарій не слід занедбувати власного постійного інтелектуального вдосконалення. Вони мають брати участь у відповідних семінарах, формаційних курсах, обмінах досвідом, вишколах тощо [27]. Вихователі в семінарії повинні бути живим прикладом всього того, що вони стараються передати і прищепити своїм вихованцям.

60. Настоятелі семінарії повинні стежити за щорічним оцінюванням кожного семінариста, зростанням семінариста в покликанні та самовихованні. Спільнота викладачів мають допомагати в оцінюванні семінаристів своїми порадами та зауваженнями.

61. За потреби вихователь може залучати до виховного процесу психолога для сприяння особистому та емоційному розвиткові семінаристів як кандидатів до священства. Надані консультації мають бути конфіденційними та погодженими з напрямками діяльності і практики загальної програми семінарії.

62. Оцінювання семінариста ведеться за нижчеподаними критеріями.

• Здатність свідомо й добровільно виконувати устав семінарії. Виконання уставу має ґрунтуватися на особистому внутрішньому переконанні семінариста, а не на зовнішньому примушуванні. Тут потрібно брати до уваги здатність семінариста самостійно і повноцінно використовувати передбачений уставом час для канонічної мовчанки, роздумів, молитви, навчання, праці, спорту та відпочинку. А семінаристи повинні усвідомлювати ті критерії та вимоги, які до них ставляться та згідно з якими проводиться оцінювання.
• Здатність інтегруватися в семінарійну спільноту та перенести в особисте життя її людську і духовну динаміку. Важливим критерієм такої здатності є ступінь відкритості семінариста до виховного процесу.
• Наявність лідерських якостей (йдеться про лідерство в широкому розумінні, а не зведене до суто управлінських навичок) або принаймні великої наполегливості в тому, щоб їх у собі виховати.
• Наявність місійного духу та готовності служити Церкві в найважчих обставинах і насамперед там, де є найбільша потреба.

63. Процес оцінювання має відбуватися в атмосфері взаємної довіри і поваги, що сприяє постійному особистому зростанню семінариста. Щоб оцінка була об’єктивною і всебічною, до процесу слід залучити якнайбільшу кількість вихователів та викладачів. Оцінювання студента необхідно робити кілька разів на рік. Хоч би раз на рік воно має здійснюватися в присутності всієї спільноти наставників. Треба поцікавитися думкою пароха семінариста та світських викладачів, спостереження яких є дуже цінними. Результати оцінювання кожному семінаристові слід повідомити індивідуально.

64. Укладаючи план особистого зростання, семінаристи повинні узгодити його з духівником і вихователем. Наприкінці кожного семестру потрібно підсумувати виконання плану. Така самооцінка допомагає краще пізнати сильні і слабкі сторони семінариста, його позитивні якості та розвиток.

65. Оцінювання семінариста з боку вихователів та самооцінювання мають на меті заохотити його до плекання чеснот і духовного зростання. Якщо кандидат до священства занедбує працю над собою, то наставники повинні напімнути його.

66. Оцінювання семінариста здійснюється на основі його особистого спілкування з вихователем курсу. Письмова щорічна характеристика подається єпархіальному єпископові або настоятелю чернечого згромадження. Вона має включати обґрунтований висновок про придатність семінариста продовжувати навчання в семінарії.

67. Семінарія мусить подбати про видання семінаристу вакаційної картки, у якій буде зазначено діяльність кандидата влітку.

68. З огляду на те, що в традиції нашої Церкви існує одружений стан у священстві, єпархіальний єпископ у співпраці із семінарією повинен подбати про належну підготовку дружин священників.

69. Особливої уваги потребує передподружня підготовка семінаристів і їхніх майбутніх дружин, у ході якої майбутня дружина священника зможе нарівні із семінаристом правильно оцінити те, що їх чекає в сімейному житті, і прийняти це у своєму серці. Більшість семінаристів одружуються з дівчатами, з якими зустрічаються на останніх курсах, і тому для них варто проводити семінари або зустрічі, щоб вони могли краще пізнати одне одного. Бути дружиною священника — особливе покликання і дар, який отримує особа.

Духовне виховання

70. Виростаючи із загальнолюдського, духовне виховання скероване на плекання особистості майбутнього священника. Духовна зрілість проявляється у свідомому виборі священничого покликання, а також у вільному й радісному прагненні послужити Богові і народові Божому всюди, де буде потрібно. Для духовно зрілої особи бути священником і означає бути собою. Такий священник здатний уповні реалізуватися в Божому покликанні, радісно переживаючи отцівську і пастирську ідентичність.

71. Святитель Іван Золотустий навчає: «Священство здійснюється на землі, але належить до ряду чинів небесних. І це цілком справедливо, тому що не людина, не ангел, не архангел, не якась інша сотворена сила, а сам Утішитель заснував цю гідність і людей, ще тілесних, зробив представниками ангельської служби. Тому той, хто священнодіє, повинен бути таким чистим, наче стояв би в небі посеред небесних сил» [28].

72. Згідно зі святоотцівським баченням, збудованим на вченні апостола Павла, людина проявляє себе у трьох вимірах — духа, душі й тіла. Шлях уподібнення людини до Бога (обожествлення) полягає в її поступовому, дедалі більшому одухотворенні, а через те — ставанні богом за благодаттю.

73. Семінарія є середовищем, у якому створено всі умови для духовно-особистісного зростання кожного семінариста. Хоч юнак приходить до семінарії на поклик благодаті Святого Духа, він ще має багато немочей «першого Адама»: пристрасність, егоїстичну амбіційність тощо. Це, за словами апостола Павла, стан «духовної дитини». Найбільшим педагогом-вихователем такої дитини є Святий Дух. Надихнувши семінариста священничим покликанням, привівши його до семінарії, Він продовжує чувати над духовним зростанням семінариста.

74. Мета духовного виховання в семінарії — допомогти студентові перетворити кожний момент його життя на зустріч із живим Богом. Віра має стати фундаментом життя, а життя — свідченням віри. Духовне виховання відкриває шлях до Бога Отця. До Нього семінарист приходить під проводом Святого Духа через Сина Божого Ісуса Христа. Прямування цим шляхом лежить в основі динаміки внутрішнього життя на образ Пресвятої Трійці (пор. Рим. 8, 14).

75. Духівники й вихователі семінарії, розуміючи труднощі молодої людини, від початку оточують її атмосферою любові й доброзичливості. Завдяки створеному ними середовищу любові семінарист починає заліковувати рани гріхів та зростати в чеснотах. Духовні провідники пропонують співвідносну до духовного дитинства семінариста аскезу життя згідно із семінарійним уставом. У цій аскезі, наче золото у вогні, випробовується покликання семінариста.

76. Поступово переростаючи стан «духовного немовляти» і стаючи зрілим мужем «до міри повного зросту повноти Христа» (Еф. 4, 13), семінарист дедалі більше відчуває семінарійний устав «зсередини», подібно як Христос прямував своїм життєвим шляхом у послуху волі Отця: «Отче… нехай не моя воля станеться, але Твоя» (Мр. 14, 36).

77. Через молитву і літургійне життя, вершиною якого є причастя Тіла і Крові Христа, семінарист дозріває до прийняття хреста Христового, який, за словами апостола Павла, є «твердою їжею» християнства. Виховуючись до справжньої духовної свободи Божого сина, семінарист щоразу вільніше приймає послух Церкві та сопричастя з братами із семінарійної спільноти. Знаком осягання семінаристом духовної зрілості є спроможність свідомо обрати свій життєвий стан (подружній, неодружений або чернечий). Задля кращого зорієнтування семінарія допомагає йому ближче пізнати життя священничих родин і різних чернечих спільнот.

78. За роки семінарійного «учнівства в Христі» семінарист від духовного немовляти через зрілого мужа дозріває до духовного отця. Тепер він готовий «народжувати через Євангеліє» духовних синів і доньок. Назва «духовний отець» виражає назовні внутрішню повноту священника. Той, хто прийшов до семінарії на поклик Святого Духа і виріс у Христі — Божому Сині, являє у світі образ Небесного Отця — милосердного, співчутливого і здатного прощати.

79. Святе Таїнство Священства несе в собі урочисте визнання з боку Церкви у випускникові семінарії духовного отця. Осягнення духовного отцівства — виразний знак того, що семінарія є середовищем дії у людині Божественної Трійці, благодаттю якої семінарист, обожествлюючись, став «новою людиною». Тепер він готовий належно виконати священничу місію освячення та преображення всього творіння, ініціювання духовного і національного відродження.

80. Для звершення священничої місії у світлі «благодаті Господа нашого Ісуса Христа, і любові Бога Отця, і причастя Святого Духа» у майбутнього священника потрібно виховати «серце учня», що слухає і вчиться. «Тільки той, хто слухає, може безпечно управляти» [29].

81. Духовне життя в сопричасті з особами Пресвятої Трійці невіддільне від сопричастя з Церквою — видимою іконою невидимої Трійці, а в ній — від сопричастя з особами єпархіального архиєрея, Глави помісної УГКЦ і наступника апостола Петра. Виплекана в семінарії духовність кандидатів до священства водночас тріадологічна, христологічна, пневматологічна й церковна.

82. Христологічний вимір духовного виховання полягає в містагогії семінариста у пасхальне таїнство Ісуса Христа, що скерована до уподібнення до Христа, Голови і Пастиря Церкви, єдиного Первосвященника. Христос є той, хто приносить себе в жертву (Первосвященник) і водночас той, кого приносять (Жертва). Він так полюбив світ, що життя своє віддав як викуп за багатьох. Він є Добрий Пастир, що кладе своє життя за своїх овець, «щоб мали життя і мали його вповні» (Ів. 10, 10). Водночас Він і Жених, який любить свою Невісту-Церкву «і віддає себе за неї» (Ів. 10, 11).

83. Для усвідомлення христологічного виміру священства у семінарії звершується Божественна Літургія — джерело й вершина життя Церкви. Літургійна спільнота є прототипом семінарійної спільноти, а літургійне благочестя виростає з животворних джерел київського благочестя, що ним живе богослужбова традиція УГКЦ. В умовах семінарії інтенсивне літургійне життя є запорукою органічності творення семінарійної спільноти.

84. Плодами дозрівання у Святому Духові є такі риси майбутнього священника:

• здатність до свідомо обраного послуху Церкві;
• здатність до сопричастя з братами із семінарійної спільноти;
• свідомий вибір однієї з форм спільнотного життя (чернецтва, подружжя) або целібату;
• готовність до духовного батьківства;
• готовність до постійної духовної ініціативи [30].

85. Шляхами до здобуття цих рис є:

• молитовне правило;
• літургійне життя;
• присутність духівника;
• служіння духівника (вводить у молитву, слухає сповіді, проводить систематичні зустрічі зі студентами, виголошує щотижневі конференції, організовує дні духовної віднови та реколекції);
• участь у різноманітних семінарійних молитовних спільнотах;
• спільні прощі та молитовні чування.

86. Для забезпечення духовного виховання у семінаріях потрібно:

• проводити регулярні зустрічі духівників для спільної молитви під проводом досвідчених духовних отців, а також курси та вишколи;
• сприяти перекладу всіх молитов добового кола і літургійного року українською мовою та опублікуванню в літургійних книгах, які відображають ідентичність УГКЦ;
• практикувати повну літургійну традицію з дотриманням усіх вимог Типікону, а також зі служінням як українською, так і церковнослов’янською мовами і мовами країн поселень; при цьому впровадити семінаристів у богослов’я візантійсько-української літургійної традиції;
• духівникам проводити щотижневі конференції згідно з узгодженими текстами для кожного курсу з метою згуртувати семінаристів для вирішення проблем, які зазвичай постають на конкретних етапах руху до священства.

87. Невід’ємними від літургійного благочестя є дотримання обрядової чистоти та культури літургійного співу. Впродовж перебування в семінарії семінаристи опановують основні наспіви києво-галицької літургійної традиції. Інколи варто проводити «молитовні чування» з відмовлянням повного правила Часослова.

88. Для уможливлення сповіді та бесід із духівниками слід забезпечити присутність духівників у зручний для семінаристів час. Темою для обговорення під час щотижневих особистих зустрічей з духівником має бути стан особистої молитви семінариста. Адже колись духовні отці, вітаючись, питали не про справи, а про успіхи в молитві.

89. Для уможливлення особистого спілкування потрібно змагати, щоб на одного духівника припадало не більше ніж п’ятдесят семінаристів. Бажано, щоб кожен семінарист мав постійного сповідника, який став би водночас його духовним отцем і з яким семінарист міг би бути цілком щирим, відкриваючи своє сумління. Семінарист має право вибирати собі і сповідника, і духівника.

90. Під час духовних говінь (реколекцій) треба подбати про можливість мовчанки і перебування на самоті. Сприяти молитві має також спокійний і збалансований ритм семінарійного життя [31].

91. Семінаристи мають регулярно, принаймні раз на місяць, зустрічатися зі своїм духовним отцем — одним зі спільноти духівників семінарії. Духівників підбирають відповідно до підготованості й духовного досвіду. Духівник покликаний «знати» серце семінариста і вести його до остаточного вибору священства. Ознакою духовного здоров’я семінариста є пошук ним особистої молитви, поряд із молитвою спільноти. Молитва спільноти «єдиними устами і єдиним серцем» допомагає уникати проблем, пов’язаних із зіткненням характерів і темпераментів у семінарійному побуті.

92. До духівників можна застосувати слова святителя Івана Золотоустого: «Тут [на молитві] стоїть священник, який прикликає не вогонь, а Святого Духа, молиться не про те, щоб вогонь небесний спалив приношення, а щоб Благодать, зійшовши на [літургійну] жертву, запалила через неї серця всіх, вчинила їх світлішими від очищеного вогнем срібла. Хто ж, крім чоловіка зовсім безумного, може прозирати таке страшне таїнство? Чи ти не знаєш, що душі людські ніколи не могли би витримати вогню тієї жертви, а всі погинули б, якби не було великої помочі Божественної благодаті?» [32].

Інтелектуальне виховання

93. Між духовним вихованням і вихованням інтелектуальним існує тісний взаємозв’язок. Семінарист осмислює духовне життя завдяки своєму розумові, а духовне життя є підставою богословлення — credo ut intelligam (вірую, щоб розуміти). «Інтелектуальне виховання… є основною вимогою людського розуму, через яку особа „стає учасником світла Божого ума“ і шукає мудрості, що, своєю чергою, відкривається і спрямовується до пізнання та єдності з Богом» [33].

94. Семінарійна богословська освіта продовжує катехизу і містагогію, які є частиною мандрівки віри кожного християнина. Богослов’я призначене служити Церкві, воно має апостольський і місійний характер.

95. У семінарії інтелектуальне виховання веде до поглибленого розуміння таїнств віри, а отже, до успішного священничого служіння. Передумовами цього розуміння є інтелектуальне дозрівання та академічна цілісність. Загальною метою кожного з етапів інтелектуального виховання є передавати широкі знання, забезпечувати обізнаність щодо культури та способу мислення людини в сучасному світі, сприяти глибокому зануренню у процес розуміння Божого об’явлення і навчати способів передачі своїх знань якнайбільшому колу людей. Задля успішного служіння необхідно інтелектуально зростати й після закінчення семінарії.

96. Розвиваючи дар людського розуму, інтелектуальний вишкіл доповнює загальнолюдське і духовне виховання та готує до служіння братам і сестрам у вірі. Завдяки інтелектуальному вихованню семінаристи не тільки знають правди християнської віри, а й здатні пояснювати та обстоювати їх. Воно дозволяє вихованцям пізнати Господа і Його діла в лоні апостольської традиції віри Церкви. Вивчення богослов’я дозволяє священникам бути автентичними вчителями віри й у своїй пастирській діяльності.

97. Синод Єпископів Української Греко-Католицької Церкви Києво-Галицької Митрополії прийняв спільну навчальну програму підготовки священників в УГКЦ у семінарії як вищому навчальному закладі [34]. Згідно з цією програмою, семінаристи повинні пізнати загальну культуру, яка відповідає потребам місця і часу, отримати широкі та ґрунтовні знання зі священних наук. Наділені повнішим розумінням віри та зміцнені світлом Христа-Учителя, вони зможуть успішно просвічувати своїх сучасників і служити правді [35].

98. У кожній країні на поселеннях інтелектуальне виховання семінаристів повинно відповідати як державним вимогам, так і приписам місцевої Церкви, відповідно до стандартів Апостольської Столиці, сформульованих папою Іваном Павлом ІІ в Апостольській конституції про церковні університети й факультети «Sapientia Christiana» («Християнська мудрість») і Святішим Отцем Франциском в Апостольській конституції «Veritatis gaudium» («Радість Правди»). Для цього семінаристам корисно відвідувати католицькі навчальні заклади та філософсько-богословські факультети, які існують у країні їх перебування. Проте оптимальним варіантом є організація в приміщенні семінарії академічного процесу, поєднаного з молитовним правилом і внутрішнім уставом семінарії.

99. Інтелектуальне виховання в семінаріях має враховувати культурні, суспільні та ментальні зміни в сучасному світі, «позначеному етично-релігійним плюралізмом», і чуйно реагувати на них, на чому. особливо наголошено в Апостольській конституції «Veritatis gaudium» [36].

100. Інтелектуальний вишкіл, згідно з концепцією формації духовенства УГКЦ, повинен мати душпастирський характер у контексті способу життя та особливої місії, до якої покликаний священник у Христовій Церкві. Семінарійна освіта покликана сформувати не стільки теоретика чи науковця, скільки всебічно розвинутого і зрілого душпастиря. Тому практичний, душпастирський аспект інтелектуального вишколу має відрізняти семінарійну освіту від інших видів богословської освіти, які можна здобути поза семінарією. Все, чого навчають студентів-семінаристів, буде застосоване у священничій діяльності, тому всі лекції та семінари повинні мати душпастирське спрямування. У процесі інтелектуального вишколу необхідно зважати на практичне застосування знань та інформації в майбутньому служінні кандидата.

101. Інтелектуальне виховання семінариста триває протягом щонайменше повних шести років, яким передує підготовчий курс [37]. Вивчення філософії доповнюють основні гуманітарні дисципліни, класичні та іноземні мови [38].

102. Історичні та систематичні курси слід викладати в семінаріях так, щоб семінаристи за допомогою інтелектуального аналізу могли відрізнити правду від неправди та вільно спілкуватися з освіченими людьми [39].

103. Богословські предмети належить викладати у світлі віри, щоб вони були поживою для особистої інтеграції семінариста. Інтелектуальне виховання кожного семінариста має бути тісно пов’язане з літургійним і духовним життям [40].

104. Кожний викладач семінарії повинен мати благословення від єпархіального єпископа на викладання в цьому закладі та бути спеціалістом у своїй галузі [41]. Виконуючи важливе завдання у виховному процесі, викладачі повинні старатися, щоб їхні лекції були оживлені вірою і запалювали в студентів бажання бути ревними служителями Євангелія та вчителями Божого люду.

105. Викладачі повинні свідчити власним життям, що знання, особливо богословське, є духовною спадщиною, цінність якої освітлює та преображає християнське життя. «Під тим оглядом навчання має бути наукою, яку звіщає людина віри і молитви, у якій співіснують розуміння і практикування таїнств віри. Однією з основних прикмет викладачів у семінарії, окрім знань наукових і дидактичних, є їх спроможність бути переконливими свідками віри» [42].

106. Викладач повинен розуміти природу, стиль життя та основні засади виховання майбутнього священника, поважати та здійснювати їх. Відповідальним за належний підбір викладачів є ректорат семінарії. Навіть якщо викладач компетентний у своїй дисципліні, однак із певних причин не здатний займатися вихованням семінариста, ректорат семінарії повинен звернутися з цим питанням до єпархіального єпископа, який або призначить цього викладача до семінарії, або не дасть згоди на його роботу в цій спільноті.

107. Викладач семінарії повинен:

• бути віруючим християнином;
• викладати згідно з ученням Католицької Церкви;
• свідчити віру власним життям;
• бути фахівцем у своїй ділянці;
• вміти поєднувати чесне моральне життя з глибоким літургійним і духовним життям [43].

108. Для забезпечення належного рівня інтелектуального вишколу майбутніх священників у семінарії має бути бібліотека з відповідною матеріальною базою та доступом до інтернет-джерел. Крім того, викладачам слід спонукати семінаристів до написання наукових праць і сприяти створенню наукових товариств та академічній співпраці між семінаріями.

109. Кожен викладач семінарії повинен бути водночас вихователем. Він має розкривати інтелектуальні здібності кожного семінариста, прищеплювати йому любов до книги та пізнання нового, навчати вправно вживати друковане слово та влучно висловлювати свої думки в письмовій формі.

110. При тому викладачі мають дбати про власний професійний розвиток, вести наукову діяльність, брати участь у різних конференціях, форумах, симпозіумах, щоб студенти, бачачи це, самі прагнули знань і розширення свого світогляду.

Душпастирське виховання

111. Душпастирське виховання є підсумком і перевіркою ефективності та якості всього виховного процесу. «Виховання кандидатів до священства має на меті підготувати їх до єдності з любов’ю Христа, Доброго Пастиря» [44]. Знання, яке студенти здобувають завдяки вивченню пастирського богослов’я, вони практично застосовують у душпастирському служінні.

112. Спасіння людей — це місія Божественного Спасителя, передана Ним Церкві. Основним завданням семінарії є допомогти студентові так розвинути Божий дар покликання, щоб він якнайкраще послужив спасінню людей. Святий Григорій Богослов навчає: «Вважаю, що мистецтвом всіх мистецтв і знанням понад усяке знання є наставляння людини, яка є істотою найбільш різносторонньою та багатогранною порівняно з іншими створіннями» [45].

113. Метою душпастирського виховання є формування в кандидата справжнього серця пастиря, яке вміє відчувати всі болі й біди повірених йому вірних, здатне розуміти їх та знаходити такі методи і засоби священничого служіння, котрі найбільше відповідали б потребам Божого люду.

114. Завдання програми душпастирського виховання — допомогти семінаристові набути таких якостей:

• уміння слухати;
• душпастирське відчуття потреб вірних;
• здатність працювати в різних умовах;
• здатність до місійної діяльності;
• милосердя до бідних і потребуючих;
• посвята іншим аж до самопожертви;
• ревність у євангелізації;
• співпраця з єпископом;
• організаційні здібності;
• ораторські здібності;
• уміння застосувати вивчений матеріал до життєвої ситуації;
• відданість справі;
• уміння з пастирського управління [46];
• уміння будувати стосунки в родині, спільноті, парафії тощо.

115. Кожна семінарія несе відповідальність за виконання програми душпастирського виховання, яка реалізується через участь семінаристів у різних практиках: катехитичній, педагогічній, капеланській, місійній, проповідницькій, літургійній, парафіяльній, медійній тощо.

116. Педагогічна практика здійснюється у співпраці з досвідченими педагогами, від яких семінаристи можуть навчитися готувати уроки для дітей різних вікових груп та інших груп вірних. Цій практиці має передувати курс теорії педагогіки та вікової психології.

117. Катехитична практика дає можливість застосувати знання, здобуті під час вивчення предмету «Катехитика». Досвідчені катехити повинні навчити семінаристів застосовувати різні методи сучасної катехизації, особливо під час літніх канікул.

118. Упродовж навчання в семінарії студент повинен пройти різні види капеланського служіння, якими є: робота з людьми з особливими потребами; академічне капеланство; капеланство ув’язнених; військове капеланство; лікарняне капеланство; молодіжне капеланство; робота з узалежненими; капеланство професійних організацій.

119. Це служіння потрібно проводити в контакті з фахівцями, які безпосередньо ознайомили б семінаристів із конкретними середовищами та допомогли б їм виконувати пастирське служіння.

120. Важливим елементом пастирського вишколу є плекання місійного духу та здобуття навичок місійної та євангелізаційної діяльності. Такого типу служіння має випливати із ґрунтовного вивчення місіології та підготовки студентів до практичної місійної праці. Бажаним є контакт семінаристів зі священниками, які мають досвід місійної діяльності, та можливість побувати на місійних теренах.

121. Проповідницька практика дає майбутньому священникові навички влучно інтерпретувати у світлі Христового Євангелія обставини життя та проблеми сучасної людини. Глибоко переживши силу Божого слова, кандидат до священства повинен уміти просто й доступно, відповідно до потреб людей, відкрити їх до особистої зустрічі з Богом. У своїй проповіді він має бути покірним і не знеохочуватися через відсутність швидких і видимих плодів власної праці.

122. Святий Іван Золотоустий закликав: «На милість неба! Як я хотів би, щоб наші слова мали більший вплив! Однак якщо наші слухачі залишаються у своїх гріхах навіть після наших закликів, ми ніколи не перестанемо давати їм добрі поради: фонтани продовжують бити ключем навіть тоді, коли ніхто не приходить пити, джерела продовжують текти навіть тоді, коли ніхто з них не черпає, ріки течуть навіть тоді, коли ніхто з них не п’є. Так само і проповідники, — навіть тоді, коли ніхто їх не слухає, — мають відкривати всім те, чим самі переповнені. Нам довірено служіння Слова, і нам даний Богом-Чоловіколюбцем закон не зупиняти ніколи нашого зусилля, не переставати голосити, незалежно від того, чи хтось слухає, чи ніхто не звертає уваги… І я вирішив у своїй совісті, що до останнього свого подиху, — чи хтось мене слухатиме, чи ні, — так довго, як Богові буде до вподоби залишити мене в цьому житті, буду здійснювати це служіння і виконаю все, що мені доручено» [47].

IV. Постійне виховання священників

123. «Зветься не пастирем, а найманцем той, хто пасе стадо овець Господніх не через велику любов, а задля особистого дочасного зиску. Є справді найманцем той, хто, хоч і займає місце пастиря, та не намагається здобувати душі, бо шукає натомість земних вигод, задовольняється славою свого стану, гониться за дочасною наживою, стає залежним від поваги людей. Він лише тут, незважаючи на всі зусилля свого уряду, знаходить те, що шукає, — такою є заплата найманця, а в майбутньому він буде позбавлений спадку [Господньої] пастви» [48].

124. Єпархіальний єпископ відповідає за постійну формацію духовенства у своїй єпархії. Він дбає про належний людський, духовний, інтелектуальний супровід духовенства, а також допомагає священникам опановувати щоразу новіші й ефективніші методи пастирювання. У документі «Pastores dabo vobis» сказано: «Кожна мить може бути сприятливим часом (пор. 2 Кор. 6, 2), у якому Святий Дух провадить священника до необхідного зростання в молитві, навчанні, розумінні власної пасторальної відповідальності, однак є моменти „особливі“, хоч вони й загальновідомі та наперед визначені» [49].

125. Такими особливими моментами постійного виховання духовенства є:

• Зустрічі єпископа зі своїми священниками, під час яких учасники обговорюють різні питання життя Церкви. Єпископ може призначити священника, відповідального за постійне виховання єпархіальних священників.
• Єпархіальні священничі дні, під час яких духовенство має можливість поглибити знання в різних галузях богослов’я та сучасних пастирських питаннях. Це можуть бути семінари чи робота в групах за визначеною методологією, яка сприяє активній участі присутніх, або «дні священника» (два-три) на початку і наприкінці літургійного року. Єпархіальний єпископ дбає про створення інституту постійного виховання священства. Для здійснення цих зустрічей єпископ може звернутися по допомогу до богословських освітніх інституцій.

126. Основні предмети, необхідні для постійної духовно-освітньої формації священників: богослов’я священства; біблійне богослов’я; догматичне богослов’я; моральне богослов’я; літургійне богослов’я; історія УГКЦ в контексті загальної історії Католицької Церкви; Кодекс канонів Східних Церков; пастирське богослов’я; сектознавство та новітні релігійні рухи.

127. Потрібно сприяти проведенню спільних щомісячних духовних віднов та щорічних реколекцій для священників. Важливість присутності єпископа зумовлена тим, що вона сприяє особистому довірливому контактові між священниками.

128. Майбутній священник покликаний виховати в собі свідомість того, що його виховання не закінчується із завершенням навчання в семінарії, а триває впродовж усього життя.

129. Нововисвячений священник потребує особливої уваги єпархіального єпископа, який має надати йому належну підтримку. Чутливим до його потреб повинен бути і перший парох, допомагаючи своїми порадами. Нововисвячений священник повинен мати належний духовний провід.

Закінчення

130. Церква безмежно вдячна всім учасникам благородної справи виховання священників. Вона впевнена, що ця місія успішно продовжуватиметься у третьому тисячолітті. Синод Єпископів сподівається, що видання нової редакції документа «Напрями підготовки кандидатів до священства в УГКЦ» слугуватиме цій меті. Христос, Добрий Пастир, завжди кличе людей іти за Ним: «Ідіть за Мною, Я вас зроблю рибалками людей» (Мт. 4, 19).