Дозволь себе любити, або Історія святої піаністки

Римо-катол.: 8 листопада (довільний спомин)

У неділю 16 жовтня 2016 р. було проголошено імена нових святих Вселенської Церкви. До цих нових прославлених належить і Єлизавета від Пресвятої Трійці.

Єлизавета від Пресвятої Трійці, у миру Єлизавета Кате, народилася 18 липня 1880 року в Аворі у Франції. Жвавий темперамент, яким вона відзначалась у дитинстві, додавав чимало клопотів її матері, але згодом знайшов своє вираження у музиці. Єлизавета стала талановитою піаністкою.

1900 року вона вступила до монастиря Босих Кармеліток у Діжоні. Прийняла чернече ім’я Єлизавети від Пресвятої Трійці. Захворіла на невиліковну на той час Аддісонову хворобу. Попри страждання, старалася жити «на славу величі» Пресвятої Трійці, присутньої в її душі. У таємниці життя Бога в душі вона знайшла свій «рай на землі» й таким чином переживала свою місію в Церкві. До вітчизни світла, любові й життя вона відійшла 9 листопада 1906 року. 1984 року її беатифікував папа Йоан Павло ІІ.

Дозволь себе любити

1934 року на письмовому столі померлої Матері Германи, багаторічної настоятельки Кармелю в Діжоні, знайшли конверт із написом «секрети». Всередині було два аркуші паперу, складені так, що вони утворювали маленький, на вісім сторінок зошит. Текст належав сестрі Єлизаветі від Пресвятої Трійці, яка померла 1906 року в Діжоні у віці всього лише 26 років. У цьому тексті був детальний заповіт. Він випромінює надзвичайну ніжність, якою Єлизавета обдаровує свою любу настоятельку і запрошує її зануритися в секрети Божої любові, що їх вона сама інтенсивно переживає:

«Ти люба, надзвичайно, люба любов’ю вибрання… Господь не каже до тебе, як до Петра: “Чи любиш ти Мене більше, ніж оці?” Матінко, слухай, що Він каже тобі: “Дозволь себе любити більше, ніж оці! Це значить — не побоюючись, що якоїсь перешкоди ти не здолаєш, адже Я вільний і можу наповнити любов’ю, кого хочу. Дозволь себе любити більше, ніж оці; це твоє покликання і якщо будеш вірна йому, зробиш Мене щасливим, бо прославиш силу Моєї любові. Ця любов здатна відновити те, що ти зруйнувала. Дозволь себе любити більше, ніж оці”».

Це специфічним чином виражене послання поєднане з обітницею. Єлизавета присяглася, що коли помре — не залишить Матір Герману, буде разом із нею і таким чином висловить свою вдячність. У певному сенсі зміняться ролі, й тепер вона стане матінкою.

Напевно, матір Германа не раз поверталася до послання, написаного на цих убогих листках паперу. Дозволь себе любити… Досвідчення величезної любові Бога, любові Трьох Божественних Осіб, яка линула з цих слів, не могло залишитися прихованим. Саме мати Германа сприяла розповсюдженню творів, а точніше, твориків своєї підлеглої.

Я — дім Божий

9 жовтня 1901 року. Капітул монастиря кармеліток у Діжоні обирає настоятелькою Мати Герману від Ісуса. Вона при цьому залишається настоятелькою новіціату. В постулаті є Єлизавета, 21‑річна дівчина «з дому навпроти», як можна було би сказати, бо й справді навпроти Кармелю в Діжоні стояв будинок, у якому до вступу в монастир жила Єлизавета з мамою та сестрою. До Кармелю в Діжоні вона постійно навідувалася уже протягом кількох років.

Коли Єлизаветі було 11 років, її мама, пані Кате, у день Першого Причастя вперше привела її до розмовниці. Слова тодішньої настоятельки залишили відбиток у душі дівчинки непередбачуваним для оточення чином. Настоятелька дала Єлизаветі приблизний переклад її імені, додавши, що воно означає «дім Божий». Ідучи за цією думкою, Єлизавета відкрила таємницю свого єства: «У мені живе Бог, я — Його дім, Його святиня!» Ця істина стане фундаментальною істиною її духовності.

Але поки що Єлизавета — дівчинка з сильним темпераментом. «Мала злюка», «чортеня» —це характеристики, які приписує їй мати у моменти безпорадності щодо своєї дитини. Вона — повна протилежність своєї сестри Маргарити. Проте з початком юності цей незвичайний темперамент знайшов два основні русла. Перше — музика. Єлизавета виявляється надзвичайно обдарованою у грі на фортепіано. А друге — ледь помітне для оточення, однак починає повністю поглинати Єлизавету: любов до її Трьох, як вона звикла називати таємницю Пресвятої Трійці. Ці дві справи, ніби два ключі. Один відкрив Єлизаветі дорогу до салонів її рідного містечка й забезпечив у них особливу повагу, зокрема серед чоловічої частини товариства. Варто додати, що Єлизавета — тендітна струнка дівчина, що за надзвичайній музикальності робить із неї неабияке видовище. Але є і другий ключ, прихований у глибині серця неймовірної піаністки, ключ до іншого Товариства, яке змогло привабити дівчину в сотні разів більше, ніж салонне. У віршованих рядках вона такими словами висловлює свої переживання:

Бо ж серце моє завжди з Ним
Вночі і вдень воно безперестанку думає
Про свого друга небесного і божественного
Якому хотіло би довести свою любов

Єлизавета усвідомлює свої переваги та недоліки. Вона має щодо себе здорову дистанцію, яку з гумором і водночас із реалізмом висловлює в одному з творів.

«Змалювати свій портрет — як фізичний, так і моральний — справа досить тонка; але, взявши відвагу в обидві руки, беруся до справи й починаю!…

Без зайвої гордості я вважаю, що моя особа загалом не справляє неприємного враження.

Я брюнетка, і говорять, що досить висока на свій вік. У мене чорні блискучі очі, але густі брови надають їм серйозного вигляду. Все інше, що стосується моєї особи, не має значення. Завдяки струнким ногам можна було би називати мене Єлизаветою довгоногою, як королеву Берту!… Це мій фізичний портрет.

Що ж стосується моральної сторони, то скажу, що у мене досить хороший характер. Я весела і, можу зізнатися, трохи легковажна. У мене добре серце. Від природи я трохи кокетка. Як кажуть: “Треба трохи нею бути”. Я не ледача: “Знаю, що праця робить людину щасливою”. Я зовсім не зразок терпеливості, але загалом можу стримуватися. У мене немає комплексів. У мене є недоліки; на жаль, достоїнств мало!… Сподіваюся їх здобути. Ось нарешті й закінчилося таке нудне завдання, але я ним достатньо задоволена!»

Море, змальоване звуками

Коли Єлизаветі було вісім років, її мама, пані Кате, привела її до консерваторії, можливо, сподіваючись, що вона зможе стати вчителькою гри на фортепіано. Відтоді вся творча енергія дівчинки зосереджена на музиці. Несподівано на другий план відходять усі переживання, пов’язані з її норовливим, як здавалося, темпераментом. Маленька Єлизавета з захватом присвячує по кілька годин вправам гри на інструменті. Музичний талант юної пані Кате розвивався у сприятливому для нього оточенні. Діжон кінця ХІХ століття міг похвалитися багатим музичним життям. Пристрасть до гри на фортепіано жодним чином не ізолює Єлизавету. Її разом із молодшою сестрою Маргаритою мати вводила в коло дрібної буржуазії, де вона швидко налагоджувала контакти. Серед них найбільш інтенсивними виявляються саме об’єднані спільною любов’ю до музики. У листах Єлизавети можемо знайти багато сповнених юної бадьорості новин про спільне музикування.

Тут, — пише вона до Аліси Шерво, — я багато граю. У моєї подруги прекрасне фортепіано, це моя розкіш. У нього ідеальний звук. Я проводжу за ним цілі години. Акомпаную кузині Габріелі, яка дуже добре грає на скрипці. Її чоловік — прекрасний піаніст, а тому ми часом граємо в чотири руки.

Музика, як для справжньої артистки, заповнює її потребу розваг і кропіткої праці над кожною фразою твору. Її вчитель, Адольф Дітріх, відзначався високою піаністичною майстерністю, здобутою в Парижі під наглядом найкращих музикантів, таких як Нідермаєр та Сен-Санс.

Єлизавета, здається, відповідала всім вимогам високої музичної педагогіки. Одна зі слухачок нашої піаністки, Тереза Ронарде, у десятирічному віці мала нагоду слухати її гру. Багатьма роками пізніше, у віці 85 років, вона все ще пам’ятала враження, яке справило на неї слухання гри Єлизавети, яка інтерпретувала «Пісню стернового» Луї Д’ємера.

У цій музиці, — говорить Тереза Ронарде, — перепліталися між собою серії пасажів, в яких я уявляла хвилі, що біжать одна за одною і зіштовхуються. Єлизавета, трохи вигнута вперед, перехилялася у напрямку кожного арпеджіо, ніби здалеку приносячи кожне з них. Відчувалося, що її тіло піддавалося імпульсам, які походили з душі, повністю їм слухняне, тоді як все в ній здавалося впорядкованим і ніби веденим внутрішнім співом. Я відчувала змальовану звуками картину моря, якого ще ніколи не бачила. Через багато років, на скелястому узбережжі, об яке розбивалися хвилі, я подумала про той образ моря, що його навіював мені спосіб гри Єлизавети. Її гра — це було щось, що випромінювалося з неї, що походило з глибини її єства, що вона могла викласти у своєму способі гри — такому людському, природному, а водночас надприродному.

Таке свідчення і повна гама вражень, викликаних у листах до Єлизавети, ясно вказують, що вона не сприймає гру на фортепіано суто професійно. З композиторами романтизму вона поділяє прагнення зануритися в багатий світ людських переживань, для якого музика є найбільш витонченим засобом вираження. Будь-яка віртуозність служить у них вираженню внутрішнього настрою.

Секрет Єлизавети

Як засвідчує її подруга Марія Луїза Алло, особливо Шопен став улюбленим композитором майбутньої кармелітки. У кожному творі Шопена можна помітити драматичний і повний пристрасті витвір, а водночас ліричну поезію, доведену до меж невимовності. Його музика є вираженням внутрішнього співу, який народжується в самотності й спрямовується до нескінченності, та не знаходить нікого, хто міг би йому товаришувати або відповісти.

Так як і Шопен, який віддавав перевагу музикуванню у вузькому колі найближчих друзів, Єлизавета хоче втекти з концертних зал, а ще більше — від оплесків, згадуючи які, вона одного дня відчула такий біль у вухах, аж не могла до кінця дослухати концерт. Завісу таємниці її власної інтерпретації Єлизавета відкриває нам у порадах для подруги, яка дуже переживала перед концертом:

Треба, дуже потрібно, щоб ти забула про всю публіку і щоб визнала, що ти сама з Божественним Учителем. Якщо ти так зробиш, то гратимеш усією твоєю душею, щоб Його потішити, видобуваючи з інструменту неймовірне звучання, як рішуче, так і ніжне. Ах, як же я радію, промовляючи до Ісуса таким чином!

Ось і секрет Єлизавети: коли вона грає на фортепіано, її серце знаходиться біля Божественного Вчителя. Це не просте жертвування гри як одного з учинків. Виконання твору стає мовою її душі, поривом духу, транспонованим у гармонію звуку. Єлизавета радіє, уявляючи собі, що сам Господь тішиться її музикою.

У Кармелі, до якого вона вступила, героїчно приносячи в жертву можливість грати, вона сама старалася з усіх сил бути музикою для Господа, возвеличенням Його слави. Фортепіано вже не було потрібне. Його роль у житті Єлизавети закінчилася, а музика залишилася…

«Вона не для нас»

У душі дівчини помаленьку вималювалося життєве рішення. Кармель напроти приваблює її дедалі більше. Але це рішення пов’язане не тільки з тим, що треба буде залишити салони. Треба буде залишити і любу маму, яка мріє про гарну партію для своєї дочки і не втомлюється вживати відповідних заходів у цьому напрямку. До протистояння доходить, коли Єлизаветі вже 19 років. Мама не хоче погодитися з наміром дочки. Проявляючи ніжну любов, маючи сильний характер, обидві вони дійшли до компромісу: через два роки.

Пані Кате сподівається, що це лише юнацька примха Єлизавети, а вона, зі свого боку, не утримується від присутності на балах і прийомах, не відмовляється від подорожей на канікулах, у той час як її серце вже перебуває в іншому місці. Її танок так само гармонійний, зачіска бездоганна, вона притягує чоловічі погляди; але юнаки, які хоч трохи на цьому розумілися, говорили про неї: «Вона не для нас: подивись, який у неї погляд». Під час чергового танцювального вечора одна з подруг вигукнула: «Єлизавето, ти бачиш Бога!» Це не дивно, що глибоке духовне життя мимовільно проблискує у погляді Єлизавети. А ось що відбувається в її душі:

…дай мені самотність серця. Нехай я житиму в глибокій єдності з Тобою; нехай уже нічого, зовсім нічого мене від Тебе не віддаляє, і нехай моє життя буде однією невпинною молитвою! Ти знаєш, мій Учителю, що моєю втіхою, коли я беру участь у цих прийомах, у цих урочистостях, моєю втіхою є можливість зосередитися й радіти Твоїй присутності, бо ж я так добре відчуваю Тебе в собі, о моє Найвище добро. На цих зустрічах узагалі про Тебе не думають, і мені здається, що Ти задоволений, що одне серце, навіть таке вбоге й жалюгідне як моє, не забуває Тебе!…

Нехай я житиму на світі, не будучи з цього світу: я можу бути кармеліткою всередині й хочу нею бути. О мій Ісусе, я давно вже все Тобі дала; сьогодні я поновлюю цю жертву, я — Твоя маленька всепальна жертва. Ах! Нехай Єлизавета зникне і нехай залишиться лише її Ісус!

Коли Єлизаветі виповнився 21 рік, настала довгоочікувана мить вступу до Кармелю. Фізична відстань — це лише кілька кроків; проте для Єлизавети — це вхід до обітованої та жаданої землі. Тут здійсниться те, чого вона давно прагнула: доповнення всепальної жертви у вогні Любові Пресвятої Трійці. Єлизавета відкриє тут свій власний спосіб буття у Божих салонах. Бути славою величі, чудесною Христовою лірою, яка виграє звуки любові, а насамперед — помешканням і водночас мешканкою Пресвятої Трійці.

Матір Германа накладе їй рясу і білий вельон; вона буде свідком її духовного зростання і впливу на родичів та друзів через листи; буде безпорадним глядачем тілесного згорання через невиліковну хворобу; вона врешті-решт буде адресатом цього особливого, згаданого на початку, послання, яке сьогодні у збірці листів блаженної має назву «Дозволь себе любити», і стане однією з перших, хто пізнав її вплив після смерті.

Прес-центр Кармель