«До останнього було важко було повірити, що ця зустріч може стати реальністю!» — сказала одна з учасниць зустрічі зі Святішим Отцем.
Після зустрічі з Папою Левом XIV кілька учасників української делегації — більшістю яких були підлітки — поділилися враженнями в інтерв’ю для Vatican News.
«Спочатку я сильно нервувала, але потім, коли я побачила Папу, то навіть не знаю, як описати свої враження, тому що це було дуже захопливо, бо така подія буває раз в житті», — сказала Вероніка. У п’ятницю 21 листопада 2025 року Папа Лев прийняв українську молодь в Апостольському палаці. До делегації, яку очолила заступниця Голови Офісу Президента України Ірина Верещук, увійшли українські підлітки, яких повернули в Україну з росії, а також родичі декого з них. Троє з них — Вероніка (16 років), Марта (18 років) і пані Олена — поділилися враженнями від цієї зустрічі.
Надія на повернення близьких із полону
Для пані Олени, яка родом із Гостомеля, ця зустріч у Ватикані стала моментом вдячності й оновленої надії. На початку повномасштабного вторгнення її чоловік та син потрапили в полон. Чоловіка повернули через місяць, а сина —лише в цьому жовтні, тобто через три з половиною роки. Перед поверненням сина — ще не знаючи, що він потрапив у списки на обмін полоненими, — Олена планувала їхати у Ватикан, щоб просити допомоги у його визволенні. Тепер, коли її син удома, вона хоче й надалі продовжувати свою «місію повернення цивільних полонених додому».
«Бо всі родичі полонених за весь цей час стали дуже близькими й рідними, і повернути кожного нашого українця додому — це важливий обов’язок», — каже вона. Зустріч зі Святішим Отцем дала надію, що таке щастя, яке відчула вона від повернення своїх близьких, буде в кожній родині.
Віра і надія — те, що допомагало пані Олені не опускати руки протягом трьох із половиною років, коли вони з чоловіком чекала на повернення сина з полону. «Я кожного дня просила Господа Бога, щоб Він зберіг йому життя, — каже вона, — і щоб дав мені сили займатися його поверненням додому». Як зізналась ця мати, в її сина попереду — довгий час реабілітації. «Але я вірю, що медицина і Бог допоможе йому відновитися й повернутися до повноцінного життя», — з наполегливістю каже жінка.
Звертаючись до віруючих в усьому світі, пані Олена попросила молитись за Україну, «щоб Україна вистояла і залишилася незалежною, вільною, щасливою країною».
Марта: «Було приємно бачити, що Папа бажає нам допомогти»
Марті 18 років, вона родом із Донецька, але зараз мешкає і навчається в університеті в Києві. Зустрічі з відомими людьми для неї не новизна, і її друзі навіть жартували, кажучи: «А хто далі? Папа Римський?»
«Так і сталося», — каже дівчина, усміхаючись. І все-таки до останнього їй було важко було повірити, що ця зустріч може стати реальністю. «Але коли я увійшла до зали, де мала відбутися зустріч, — зізнається вона, — то побачила, як там усе гарно, як усе проникливо, скільки там праці митців та віруючих людей. І тоді я вже не хвилювалась, не було страху, бо я просто захоплювалася цим усім».
Сама зустріч зі Святішим Отцем була для Марти невимушеним і приязним моментом. «Було приємно бачити, — каже дівчина, — що він насправді хвилюється, справді розуміє нас і має бажання допомогти нам. Дуже приємно було, коли я йому передала малюнки українських дітей — які, на жаль, не потрапили до Рима, але хотіли йому передати свої малюнки. Йому дуже це сподобалось і він усміхнувся».
Ще одним приємним моментом для Марти було те, що після короткого спілкування з дівчиною Папа сказав їй, що в неї дуже добра англійська.
Попри важкий пережитий досвід, молода українка намагається проживати своє юнацьке життя, немовби надолужуючи втрачений час. «Я сподіваюся, — додає вона, — що буду також робити щось корисне для України, допомагати людям, які мають спільний зі мною досвід, і що це допоможе в поверненні людей з окупації, з полону».
Вероніка та її внесок у людство
Вероніка навчається в одинадцятому класі. «Зараз моє життя проходить майже як у всіх інших підлітків», — розповідає вона. Крім навчання в школі, дівчина також належить до однієї з молодіжних організацій, беручи участь у різних благодійних акціях. В майбутньому Вероніка мріє стати дипломатом або юристом — щоби «зробити свій внесок у людство», допомагаючи тим, хто переживає досвід, подібний до того, який вона пережила. «Тобто в цій історії я вже не хочу бути жертвою, — каже вона. — Я хочу бути активною людиною і допомагати іншим. Я не хочу, щоб через це проходили в майбутньому мої діти, мої онуки, мої правнуки. Я хочу цей етап завершити».
Тим, хто в біді, давати зрозуміти, що вони не самі
Говорячи про молодих людей як в Україні, так і в інших країнах світу, які переживають важкі часи, Марта зазначила: дуже важливо старатися доносити до їхньої свідомості, що вони не самотні:
«Дивлячись на свій попередній досвід, я розумію: найважливіше, що мені було потрібно на той момент, — це розуміти, що я не сама, що є люди, які турбуються про мене, яким не байдуже. І якщо це послухають люди зі схожим досвідом — я просто дуже сильно хочу донести, що це можна пережити. Насправді життя може продовжуватися, якщо спробувати».
фінансово.
Щиро дякуємо!
